Перший “тато” юного Аріеля
Яків Файтельсон у газеті “Время” 1991 року, де вийшла стаття “Кому зобов’язаний Аріель своїм існуванням”
Яна ЛЮБАРСЬКА
Ми ведемо розмову з одним із героїв сіоністського підпілля в СРСР Яковом Файтельсоном
МОЯ РЕПАТРІАЦІЯ
Я не довго був відмовником, хоча, менш ніж за рік зумів отримати 11 відмов на виїзд, – каже Яків. – У підсумку, після дуже інтенсивної боротьби, репатріювався до Ізраїлю – 7 січня 1972 року. Коли у ВВІРі отримав дозвіл на виїзд, мені сказали, що в моїй справі у них накопичилося кілька томів. Я з гумором їм відповів, що вони нарешті зможуть їх видати.
З травня 1972 року і до 1978 року працював у компанії “Ельсінт”, спочатку інженером, а згодом – керівником відділу з інтеграції комп’ютерних систем оброблення інформації, в галузі медицини та ядерної фізики. У 1978-1981 рр. – працював у компанії “Тадіран” начальником відділу випробувань комп’ютерних систем у сфері цивільного та військового зв’язку.
ЯК Я СТАВ МЕРОМ НОВОГО МІСТА АРІЕЛЬ?
Коли я приїхав до Ізраїлю, думка про те, що ми братимемо участь у будівництві нового міста в нашій країні, дуже швидко стала нездійсненною мрією. В перші місяці 1972 року я брав участь в екскурсії, організованій для 250 нових репатріантів із Радянського Союзу міністром оборони Ізраїлю Моше Даяном. Нас привезли в Ель Аріш, і військовий губернатор Північного Синаю, вказуючи на краєвид чудового узбережжя, проголосив, що тут російські олім побудують нове сучасне місто-порт, яке стане перлиною Середземного моря.
На запитання одного з учасників екскурсії, коли можна буде долучитися до виконання цього проєкту, губернатор, відповідно до характерного ізраїльського духу, відповів: “завтра вранці” (сміється, – примітка автора). Це я вже потім дізнався, що це саме “завтра вранці”, насправді, переклад з арабського слова “букра”, що може означати “найближчими днями” або “коли рак на горі свисне”.
Не минуло багато часу, і з’ясувалося, що план Даяна не отримує потрібної підтримки в уряді Голди Меїр. Час минав, треба було влаштовувати життя своєї родини тут і зараз.
У підсумку з 250 учасників тільки близько 10 вихідців з Радянського Союзу дочекалися ухвалення рішення про будівництво міста Яміт. За умовами мирного договору з Єгиптом, його зруйнували разом з іншими єврейськими поселеннями, побудованими на Синайському півострові.
Ну а я, оскільки іврит вивчив самостійно ще в Союзі, влаштувався на роботу за професією у високотехнологічній компанії “Ельсінт”, що швидко розвивалася. Усе йшло добре, ми чудово влаштувалися, отримали і змогли потім придбати квартиру в одному з найкращих районів міста Хайфи. Але чим більш влаштованим ставало наше життя, тим більше мені хотілося зробити щось своє особливе, залишивши в історії Ізраїлю і якийсь свій внесок, свій глибокий слід.
Після Війни Судного дня, коли я демобілізувався, як і багато моїх товаришів по службі, став брати участь у суспільно-політичному житті в країні. Ми хотіли змін, вважали, що лідери правлячої соціалістичної партії Мапай, виходячи з надмірно самовпевненої концепції національної безпеки, що призвели країну на межу поразки у війні, повинні піти з політичної арени країни.
Я приєднався до руху, лідери якого вважали, що керувати країною мають не політики, а технократи, професійні фахівці своєї справи. 1977 року я вже посідав одну з провідних позицій у Північному відділенні руху “Шломціон”, під керівництвом Аріка Шарона, і був на 10-му місці у списку його кандидатів на виборах до Кнесету.
Однак, незважаючи на свої досягнення в політичній сфері та на те, що після приєднання руху “Шломціон” до партії Лікуд Шарон ввів мене до списку членів ЦК, я дійшов висновку, що політична діяльність – не для мене, тому що мене абсолютно не приваблювала та мишача метушня й інтриги, якими більшу частину часу зайняті політичні діячі.
Після екскурсії новими єврейськими поселеннями в Юдеї та Самарії, організованої Шароном, я загорівся можливістю повернутися до своєї давньої мрії і приєднатися до будівництва такого поселення. Так склалося, що в цей час мене познайомили із сім’єю Новосельських, які жили в Хайфі і були членами асоціації, що поставила собі за мету побудувати нове місто в Самарії.
У серпні 1978 року моя сім’я стала однією з перших трьох осередків суспільства, які оселилися в маленьких переносних будиночках тимчасового житла в новому поселенні Аріель у горах Самарії. А 1979 року настав період важкої економічної кризи в Ізраїлі і різкого скорочення державного фінансування будівництва постійного житла для поселенців, яке супроводжувало її. Для 165 сімей поселенців в Аріелі у міністерства будівництва вистачало бюджету тільки на 61 котедж.
Я вів переговори з міністерством від імені комітету поселенців в Аріелі і зрозумів, що перспективи вирішити з його допомогою питання постійного житла навіть тільки для 100 сімей поселенців, не кажучи вже про плани побудувати місто, наближаються до нуля.
Тоді, поспілкувавшись зі своїми друзями в поселенні, створив і оформив асоціацію самостійного будівництва в Аріелі. Від її імені я звернувся до міністрів Аріеля Шарона і Давида Леві з пропозицією надати нам 100 ділянок землі для самостійного будівництва своїх будинків.
Переговори ці зайняли майже два роки, але я домігся затвердження свого плану, і ми отримали ці ділянки. Сприяла ухваленню такого рішення парадоксальна ситуація: чиновники міністерства були впевнені, що практичне здійснення цього плану приречене на провал, і вважали за краще поступитися моєму суспільно-політичному тиску, який я зумів організувати.
Вони ґрунтувалися на сумному досвіді провалу такого плану в місті Карміель у Галілеї і на впевненості в тому, що ніхто не буде витрачати свої особисті заощадження на будівництво будинку на території, на якій сама присутність Ізраїлю перебуває під великим сумнівом.
Головний інженер Управління сільським будівництвом у міністерстві побажав мені успіху, додавши, що якщо зі 100 родин навіть тільки три розпочнуть будівництво своїх будинків, він поставить мені пляшку віскі. Не минуло й шести місяців, і на скелях Аріеля з’явилися перші десятки закладених фундаментів будинків, що будувалися. Досі чекаю обіцяного віскі.
Наприкінці 1980 року я опублікував свій план будівництва Аріеля як великого міста, що стане окружною столицею Самарії. Метою було не тільки вирішення питання постійного житла для його жителів як нинішніх, так і майбутніх, а й зміна демографічної ситуації в регіоні в такий спосіб, що його статус як суверенної частини Держави Ізраїль не підлягатиме жодному сумніву.
У лютому 1981 року, отримавши підтримку понад 70% голосів жителів, я був обраний першим мером нового, споруджуваного міста Аріель. Як з’ясувалося, я виявився першим репатріантом з СРСР, який обійняв таку посаду.
В процесі своєї діяльності дуже швидко зрозумів, що самостійне будівництво добре для того, щоб довести саму можливість такого проєкту, але місто в такий спосіб не побудуєш. І знову я використав парадоксальну ситуацію – економічну і фінансову кризу, що призвела до того, що міністр фінансів Ігаль Горовіц проголосив на засіданні Кнесету у відповідь на вимоги виділити бюджети на різні проєкти уряду: “Божевільні, злізьте з даху! Грошей немає!”.
Я попросив міністерство будівництва дозволити мені звернутися до приватних будівельних компаній з пропозицією, щоб вони погодилися опублікувати кампанії з продажу своїх квартир за умови, що вони почнуть їх будувати, якщо знайдеться достатньо клієнтів, які будуть готові їх купити. Ця пропозиція здавалася тоді настільки неймовірною, що чиновники міністерства погодилися дати мені можливість спробувати її здійснити.
Першою компанією, яка погодилася піти на такий експеримент, була компанія “Солель Боне”, що належала Гістадруту, основній ізраїльській організації профспілок, яка тоді перебувала під контролем опозиційної соціалістичної партії. Були три причини для їхньої несподіваної згоди будувати на спірних територіях.
З одного боку, вони втратили великий ринок будівництва в країнах Африки, які тоді порвали відносини з Ізраїлем. З іншого боку, через економічну кризу різко впав обсяг будівництва в самій країні. І по-третє, у керівництві Гістадруту та робітничої партії все ще вирішальні позиції посідали ветерани сіоністського руху, у яких домінувала ідеологія розповсюдження та посилення будівництва єврейських поселень на всій території Ізраїлю.
Тож провалилася спроба не допустити згоди на рішення про будівництво в Аріелі з боку Йосі Саріда, який підтримував ідеї руху “Мир сьогодні” щодо територіальних поступок арабам і створення палестинської держави в обмін на мир з Ізраїлем.
Керівництво “Солель Боне” поставило умовою для участі в проєкті, щоб я надав їм аванси по 5 тисяч шекелів від кожної зі 100 родин, які погодяться купити котеджі, що їм запропонує компанія. Ми провели збори в Тель-Авіві за участю представників “Солель Боне”, які продемонстрували проєкти пропонованих ними будинків.
Збори закінчилися тим, що в моєму портфелі було 170 чеків, по 5 тисяч шекелів кожен. Я був на сьомому небі від щастя! В Аріелі почалася нова ера – ера масового будівництва справжнього міста.
Протягом своєї каденції я зумів залучити 14 приватних будівельних компаній, які побудували в Аріелі понад 2 тисячі квартир, а також торгові, освітні, культурні та спортивні центри, включно зі спортзалом на 750 місць, басейном і готелем.
Створивши конкуренцію між двома медичними касами, розширив медичне обслуговування для мешканців Аріеля та єврейських поселень у його периферії, включно з навіть зуболікарськими кабінетами. Скажу тільки, що для економічного виправдання існування одного зуболікарського крісла потрібно 7 тисяч клієнтів. В Аріелі тоді проживало близько 2 тисяч жителів.
Особливу увагу я тоді приділяв створенню та розвитку промислового району Баркан, залучаючи туди сучасні підприємства, здатні надати гідні місця для працевлаштування мешканцям міста та поселень у його окрузі.
Відповідно до опублікованого мною 1980 року плану розвитку Аріеля як регіональної столиці Самарії, я розвинув систему освіти в місті, починаючи від ясел і закінчуючи академічним коледжем Іудеї та Самарії як основи для створення університету. У 1984 році з цією метою на сході Аріеля почалося будівництво наукового містечка.
Однак, як виявилося, успіхів у роботі недостатньо для успіху на політичній арені. На виборах у травні 1985 року я йшов незалежним кандидатом. Проти мене виступив Рон Нахман, якого підтримали “Лікуд” і соціалісти. Різниця лише у 22 голоси закінчила мою каденцію на посаді мера.
Замість мого плану будівництва великого міста, в якому за 30 років, у 2015 році, мало б жити 160 тисяч жителів, взяла гору концепція маленького симпатичного містечка. Аріель застряг на 20 тисячах жителів.
Влітку 1985 року, у зв’язку із заселенням нових квартир, населення Аріеля подвоїлося, нарахувавши 3 200 жителів.
Деякий час я викладав електроніку, електрику і математику в коледжі Аріеля, який почав працювати ще 1981 року, нагадаю, як основа для майбутнього університету. З листопада 1988 року по грудень 1993 року керував промисловим районом Баркан, був членом Ради директорів і головою комісії з комп’ютеризації ізраїльської електрокомпанії “Хеврат Хашмаль”. У 1994 році, на запрошення мера міста Хайфа, створив і був генеральним директором Асоціації з абсорбції нових репатріантів у місті.
“ДЕМОГРАФІЧНІ ПРОБЛЕМИ” В ІЗРАЇЛІ
Багато років, ще з 1985-го, активно займаюся дослідженнями в галузі демографічних процесів, що відбуваються в Ізраїлі. Тоді почалася дуже агресивна кампанія за підтримки опозиційних політичних партій, яка говорила про те, що завдяки вищій народжуваності арабське населення зростає набагато швидше, ніж єврейське, і скоро ми перетворимося на національну меншину у своїй власній країні. Дати цієї події були дуже рухливими і весь час відсувалися з плином часу.
У мене виникло питання: оскільки народжуваність в арабів завжди була значно вищою, ніж у євреїв, то яким чином лише за 60 років євреї, що становили близько 9 відсотків від усього населення країни 1920 року, стали абсолютною більшістю, яка сягнула 66 відсотків 1974 року?
Оскільки за своєю корінною професією і роботою я займався динамічними процесами в комп’ютерних системах, мені дуже швидко стала зрозуміла основна помилка демографів, які прогнозували демографічну катастрофу, що загрожує єврейській державі. Вони розглядали демографічну ситуацію на даний момент і екстраполювали її в майбутнє, не враховуючи впливу міграційних процесів, що відбуваються як у євреїв, так і в арабів.
Я був одним із перших, якщо не перший, хто показав усю неспроможність такого підходу. Ще в липні 1987 року опублікував першу статтю про своє дослідження “демографічної проблеми” в Ізраїлі. Тоді ж презентував своє докладне наукове дослідження на цю тему прем’єр-міністру Іцхаку Шаміру, а потім і професору Ювалу Нееману, голові руху “Тхія”.
4 жовтня 1988 року, під час чергової виборчої кампанії до Кнесету, мене запросили як радника з демографії для Біньяміна Нетаньяху. І я показав, що насправді з 1967 по 1987 роки практично встановилася єврейська більшість на рівні 60 відсотків від населення на всій території країни, від моря до Йордану. Єврейська репатріація не тільки компенсувала вищу народжуваність в арабів, але, як ще 1929 року передбачав Бен-Гуріон, діти репатріантів, народжені в країні, створили наростаючу динамічну зміну в демографічному складі населення країни. До цих двох чинників додався і третій – від’ємний міграційний баланс у арабів Іудеї, Самарії та Сектора Газа. Причому цей процес почався ще 1950 року, оскільки влада Йорданії воліла розвивати економку Східного берега Йордану, не вкладаючи нічого для розвитку анексованої ними території Західного берега. Так само поводилася і влада Єгипту щодо Сектора Гази.
Я вказав і на те, що з плином часу, під впливом процесу модернізації умов життя, зростання освіти серед широких верств населення, насамперед серед арабських жінок, переходу на міські умови життя, арабська народжуваність зменшується.
Минуло 28 років, і мій тодішній прогноз про те, що в першому десятилітті 21 століття рівень народжуваності в арабів знизиться до рівня єврейської, справдився 2015 року. Ба більше, цей природній процес триває і в наш час.
Говорячи простою мовою, якщо 1957 року в арабській сім’ї було десять дітей, то в їхніх дітей – четверо-п’ятеро, а в їхніх онуків – уже тільки двоє-троє. У 2022 році сумарний коефіцієнт народжуваності (СКР), тобто середнє число дітей на жінку, у євреїв дорівнював 3,03 дитини, а в арабів – 2,75 дитини на жінку. При цьому у сабр, як у нас називають дітей, народжених в Ізраїлі, які становлять понад 79 відсотків єврейського населення країни, СКР дорівнював 3,12 дитини на жінку, у мусульман – 2,91 дитини на жінку.
Мною опубліковано вже понад 500 статей у різних газетах і журналах. З них 240 на івриті, 225 російською мовою і 37 англійською мовою. Статті на івриті друкувалися в газетах “а-Арец”, “Єдіот Ахронот”, “Маарів”, “Іарден”, “Макор Рішон”, “Башева”, у журналах “Нєкуди”, “Натів” і “Міда”.
Мої публікації російською друкувалися в ізраїльських газетах “Вести” і “Новости Недели”, у збірнику статей “Ближний Восток и современность”, який видають спільно Інститут сходознавства РАН та Інститут Близького Сходу, і продовжують публікуватися в різних виданнях. Витяги з моїх матеріалів цитували в 42 наукових статтях у 15 країнах, англійською, російською, німецькою, французькою, польською, турецькою та японською мовами. Публікую свої статті та виступаю з живими й онлайн-лекціями, зокрема – в Ізраїлі, у США.
