Кров і попіл

Солдати Червоної армії біля печей крематорію в Майданеку, липень 1944 р. Wikipedia/Deutsche Fotothek
Юрій КРАМЕР
(Закінчення. Початок див. у номері 9(375) вересень 2024 року)
Втечі
Концтабори були влаштовані так, що втекти з будь-якого з них було практично неможливо. Проте нічого в цьому світі не буває ідеальним, навіть пекло, сконструйоване фахівцями 2-го управління (будівництво) Головного управління бюджету і будівництва СС. І втечі час від часу траплялися: за даними з різних історичних джерел, із 4000 концтаборів і в’язниць, розташованих на території Німеччини, її союзників та окупованих країн Європи, за роки війни втекло від 70 тис. до 500 тис. ув’язнених.
Тікали з різних таборів, навіть з Освенцима. Але найвідомішою була втеча в’язнів нацистського табору смерті Собібор восени 1943 р., після повстання, яке очолив Олександр Печерський.
Траплялися втечі і з Майданека, причому більше, ніж з інших таборів. Не кожен міг зважитися на таке – потрібні були незламана воля і сили. За спробу втечі вішали або розстрілювали. Якщо втеча вдавалася, але втікачів знаходили, то сміливців піддавали болісній страті. Якщо ні – життям платили ті, хто залишився в таборі.
У липні 1942 р. з Майданека вдалося втекти Діонісу Ленарду, який потрапив у табір у квітні. Ленард був словацьким євреєм. Його сестра і батьки нелегально в’їхали до Палестини перед Голокостом, але були спіймані англійцями і повернуті до Словаччини. Рейчел, сестра Діоніса, у 1939 р. вступила на роботу в сільськогосподарську артіль у Данії, звідки вона вирушила до Швеції і вижила. Ленард і його батьки залишилися і були депортовані в різні табори навесні 1942 р. Батьки були вбиті, Ленарду вдалося втекти, на волі він докладно розповів про те, як убивали в Майданеку.
Йому пощастило: незабаром після його втечі в таборі вибухнула епідемія тифу. Щоб не допустити її поширення, у найближчому лісі було розстріляно, а потім закопано глибоко в землю, за деякими даними, 1500 ув’язнених (головним чином євреїв зі Словаччини). Проте того року в таборі померло понад 14 тис. ув’язнених-євреїв і близько 2000 в’язнів інших національностей.
За офіційними звітами Головного адміністративно-господарського управління СС, опублікованими в історичній літературі, після січневої інспекції 1943 р. два крематорії в Майданеку ледь справлялися з трупами.
Діти в таборі
Перші діти прибули в Майданек навесні 1942 р. Восени прийшов другий ешелон. У 1943 р. приходили транспорти з Франції та Варшавського гетто.
Есесівці відбирали в матерів немовлят і кидали їх на плац, де діти вмирали від холоду і голоду. Потім відбувалася селекція: одних дітей старшого віку з тих, хто не міг “приносити користь Рейху” (тобто працювати), відправляли в газові камери, інших розстрілювали в Крембецькому лісі неподалік від табору. Збереглася розповідь уродженця Вітебської області Олександра Петрова, де він пише, що єврейських дітей дошкільного віку в печах спалювали живими. Кати були безпристрасними й неемоційними – ставилися до всього як до рутинної роботи: у ямі за крематорієм розстріляли 18 400 дітлахів, це була найбільша в історії табору страта дітей.
Спогади про розстріл 3 листопада 1943 р. доповнюють спогади військового лікаря Сурена Барутчева: “Найжахливіше почалося тоді, коли на тіла розстріляних, які ще сіпалися, мала увійти група матерів із маленькими дітьми. Нещасні жінки благали катів пожаліти дітей, щоб малюки не потонули в крові, що зібралася в ровах, брали їх на руки й піднімали вгору, продовжуючи таким чином їхнє життя ще на одну мить. Есесівці пострілами з кулеметів переривали марні зусилля жінок”.
Транспорти з дітьми в Майданек приходили аж до останнього дня існування табору – “фабрика смерті” працювала безперебійно. Збережені документи не дають змоги точно встановити загальну кількість дітей, яких відправили в табір Майданек. Найбільше дітей перебувало там у липні та серпні 1943 р. – приблизно 5000. На тих, кому ще не виповнилося 13 років, не заводили окремої картотеки, у них не було власних номерів. Дітей записували в облікові картки матерів, при цьому їх розглядали як дорослих: використовували на важкій роботі, вимагаючи беззаперечного дотримання всіх правил табірного розпорядку – керувалися відомим правилом “Ordnung muss sein” (“Порядок є порядок”).
Одним із перших радянських кореспондентів, які побували в таборі, був Костянтин Симонов. Він згадував: “Я побачив на власні очі газові камери, печі крематорію із залишками недопалених трупів, сарай із взуттям, що залишилося після вбитих, шибениці, банки з кристалами газу “циклон”, канцелярії, завалені паспортами спалених у печах людей; працював по двадцять годин на добу і поступово за тиждень звик, отупів. Але в перший день мені здавалося, що я божеволію… Барак із взуттям. Довжина 70 кроків, ширина 40, набитий взуттям мертвих. Взуття до стелі. Під його вагою вивалилася навіть частина стіни. Не знаю, скільки його, може, мільйон, може, більше. Найстрашніше – десятки тисяч пар дитячого взуття. Сандалі, туфельки, черевички з десятирічних, з однорічних…”
Карл Кох. Досьє
Член НСДАП, штандартерфюрер СС. У 1916 р. воював на Західному фронті, був нагороджений Залізним хрестом. Після війни займався комерцією, у 1930-ті рр. потрапив до в’язниці за розтрату і фальсифікацію.
Кар’єру зробив після приходу Гітлера до влади. Був комендантом у таборах Ліхтенбург, Заксенхаухзен. Короткий час служив у Бухенвальді разом із дружиною Ільзою, чия “слава” затьмарила “славу” чоловіка: підозрювалася у виготовленні абажурів із людської шкіри.
За розтрату, пияцтво і корупцію був переведений у Майданек. Звільнений від своїх обов’язків у серпні 1942 р. за звинуваченням у корупції та вбивстві лікаря Вальтера Кремера. Був відданий під суд, розстріляний 5 квітня 1945 р., незадовго до звільнення табору американськими військами. Ільза Кох була віддана під суд 1949 р., повісилася в камері в баварській жіночій в’язниці в Айхаху 1 вересня 1967 р.
“Запах смерті” (Борис Горбатов, “Правда“, 12 серпня 1944 р.)
Коли з Майданека налітав вітер, жителі Любліна замикали вікна. Вітер приносив у місто трупний запах. Не можна було дихати. Не можна було їсти. Не можна було жити. Вітер із Майданека приносив у місто жах. З високої труби крематорію в таборі цілодобово валив чорний, смердючий дим. Дим відносило вітром у місто. Над люблінцями нависав тяжкий сморід мертвечини. До цього не можна було звикнути. “Печами диявола” звали поляки печі крематорію на Майданеку і “фабрикою смерті” – табір.
Німці не соромилися у своєму генерал-губернаторстві – у Польщі. Вони навіть бажали, щоб поляк повсякденно дихав запахом смерті: жах утихомирює норовливі душі. Весь Люблін знав про фабрику смерті. Усе місто знало, що в Крембецькому лісі розстрілюють російських військовополонених і ув’язнених поляків із Люблінського замку. Усі бачили транспорти приречених, які прибували з усіх країн Європи сюди, до табору. Усі знали, яка доля чекає на них: газова камера і піч.
Вітер із Майданека стукав у вікна: поляк, пам’ятай про печі диявола, пам’ятай про смерть! Пам’ятай, що в тебе немає життя – є існування, тимчасове, неміцне, жалюгідне. Пам’ятай, що ти тільки сировина для печей диявола. Пам’ятай і тремти!
Трупний запах стояв над Любліном. Трупний запах висів над Польщею. Трупний запах піднімався над усією замордованою гітлерівцями Європою. Трупним запахом хотіли окупанти задушити людей і керувати світом.
Звільнення
23 липня 1944 року під час Люблін-Брестської операції війська 1-го Білоруського фронту під командуванням маршала СРСР Костянтина Рокоссовського звільнили в’язнів концентраційного табору Майданек.