Хлопчик постраждав, бо був схожий на єврея
Зі спогадів відмовниці та правозахисниці Юдифі Ратнер
Демонстрація в Нью-Йорку на захист права радянських євреїв на репатріацію. На плакаті вгорі – фотографія Юдіт Ратнер. 1987 рік
У Мішиній школі математикою за особливою програмою, що виходила за рамки шкільного курсу, зі старшокласниками займалися позаштатні викладачі Валерій Сендеров і Борис Каневський. Готуючи єврейських хлопців до вступу на мехмат МДУ, вони попереджали, що їм можуть запропонувати задачу, яка в принципі не має розв’язання, або таку, для розв’язання якої потрібно більше часу, ніж відведено для іспиту, і вчили розпізнавати такі задачі.
Першим іспитом була письмова математика. Мишко вирішив усі п’ять завдань, але отримав незадовільну оцінку. І не він один. Усіх єврейських хлопців найбезсовіснішим чином “завалили” – або на письмовій, або на усній математиці. Сендеров і Каневський разом з учителькою 57-ї школи Белою Суботовською-Мучник розпитували абітурієнтів, які виходили з іспитів, про запропоновані їм завдання, уточнюючи при цьому їхню національну приналежність. Зібрана статистика однозначно свідчила: доступ євреїв до навчання на мехматі був наглухо перекритий.
Зазнавши невдачі в МДУ, хтось із хлопців подався на факультет прикладної математики в “керосинку”, хтось – в Інститут інженерів транспорту (МІІТ), про який склали віршик: “Если ты аид – иди в МИИТ, а если ты агой – иди в любой”. Обговоривши ситуацію, ми з Льоньою вирішили зібрати в нас удома пресконференцію за участю іноземних кореспондентів і розповісти їм про дискримінацію за національною ознакою під час вступу на мехмат МДУ.
Ті, хто жив у Радянському Союзі, мають добре розуміти, чим загрожувала ця затія. Статтю Кримінального кодексу про наклеп на радянський державний і суспільний лад широко застосовували для судового переслідування дисидентів і активістів єврейського руху. Батьки хлопців, які вступали разом із Мішею, відмовилися брати участь у такій ризикованій справі, але Сендеров і Каневський підтримали ідею. Вони підготували список єврейських абітурієнтів, яких не прийняли на мехмат, і склали збірник запропонованих їм завдань.
Однак нам цього здалося недостатнім. Потрібні були прямі докази прояву антисемітизму з боку декана механіко-математичного факультету, члена-кореспондента Академії наук СРСР О.І. Кострикіна.
Я прийшла на прийом до декана, поклавши в сумочку портативний магнітофон, який увімкнула перед тим, як увійти в кабінет. Представилася як мати Михайла Бялого, який отримав двійку на вступному іспиті, і запитала: “Як ви поясните той факт, що абітурієнти-євреї, переможці математичних олімпіад, золоті та срібні медалісти не змогли вступити на мехмат?” Кострикін, мабуть, не очікував такого запитання. Він змінився в обличчі й кинув у відповідь: “Ні євреї, ні татари не навчатимуться на моєму факультеті!” Я сторопіла від такої відвертості: “Та ви ж расист! Вам пристойна людина руки не подасть!” “Геть звідси!” – закричав декан.
Вискочивши з кабінету, я присіла на стілець у приймальні, щоб прийти до тями. Поруч зі мною сиділа якась жінка, чекаючи черги. Я запитала, з якого вона питання. “Мені навіть соромно про це говорити, – розповіла вона. – Річ у тім, що мій хлопчик дуже схожий на єврея, і йому дали завдання, що не має розв’язання. Але ми не євреї, ми росіяни… Ось мені й порадили прийти до декана з генеалогічним деревом нашої сім’ї”… Тут її викликали до кабінету… “Ну і як?” – запитала я, коли жінка вийшла від Кострикіна з почервонілим обличчям. “Дозволили подавати апеляцію”, – зніяковіло відповідала вона.
Ми розговорилися. Я поділилася з нею Мішиною історією, сказала, що ми маємо намір домагатися справедливості, і попросила дати мені аркуш із накресленим генеалогічним деревом, який вона все ще тримала в руці. “Жодні неприємності вам не загрожують, – запевнила я її. – Ваше прізвище ніде не фігуруватиме”. Трохи повагавшись, вона простягнула мені цей листок.
Зарубіжних кореспондентів на пресконференцію запросив відомий відмовник фізик Льова Улановський, він же взяв на себе роль ведучого. Перекладачем був Володя Черкаський. Прийшли, здається, сім іноземців, я вже не пам’ятаю з яких видань. Сендеров і Каневський познайомили їх зі своєю статистикою. Я дала прослухати запис розмови з Кострикіним і продемонструвала аркуш із генеалогічним деревом російської родини, розповівши, за яких обставин він до мене потрапив.
Днів через десять пролунав дзвінок: “Говорять із московського університету. Ваші хлопці, незадоволені оцінками на вступному іспиті, можуть подавати апеляцію” – “З ким я говорю?” – “Це не має значення” – “Але вони вже забрали свої документи” – “Неважливо, документи можна відновити”. Той, хто телефонував, не став уточнювати, про яких хлопців ідеться. Я теж. Усе й так було зрозуміло.
Із трьох десятків єврейських абітурієнтів, “завалених” на мехматі, тільки п’ятеро, включно з нашим Мішею, вирішили зробити ще одну спробу. За кілька днів, що залишилися, їм треба було скласти кому два, а кому й усі три предмети, що залишилися, тож імовірність успіху була дуже малою. Так воно і сталося. Міша недобрав півтора бала до прохідного. Ми були впевнені, що сина не приймуть. Але нам оголосили, що у зв’язку з тим, що іспити довелося складати у важких умовах, усіх п’ятьох зарахують на перший курс.
Але на цьому історія не закінчилася. Коли Міша був уже студентом останнього курсу, він несподівано отримав повістку з військкомату. Підстав для того, щоб призвати на армійську службу студента-відмінника, який пройшов усі належні військові збори, не було жодних. Для нашої сім’ї це означало, що нас зможуть насильно тримати в СРСР як завгодно довго – тепер уже через “секретність” сина, який неодмінно видасть ворогові всі військові таємниці. Прийшли по пораду до нашого друга доктора Магазанника. Він запропонував перевірений спосіб: нехай Мишко, здаючи на аналіз сечу, наколе собі палець і на кілька хвилин занурить його в баночку з вмістом. Син так і зробив. Наявність крові в сечі можна було встановити навіть на око. Але, як не дивно, лабораторний аналіз її не виявив!
Пробитися до начальника московського гарнізону ми не змогли. Єдиним, до кого вдалося потрапити на прийом, був начальник районного військкомату. Передбачаючи, що знову доведеться вдатися до розголосу нашої з ним розмови, я захопила сумочку з магнітофоном. Але воєнком виявив пильність і відразу зажадав його вимкнути: “Ви що, хочете мене на чомусь спіймати?!” Льоня незворушно відповів: “Звичайно, хочемо! Ми цього так не залишимо”. Військком, мабуть, зрозумів, що з нами краще не зв’язуватися: “Сталася помилка, математики нам не потрібні. Вважайте, що повістки вашому синові не було”. (У дужках зазначу, що математик Міша Бялий дуже знадобився в Ізраїлі – зараз він професор Тель-Авівського університету).
Невдовзі Міша одружився з релігійною дівчиною Машею, донькою московських відмовників Віктора і Майї Фульмахт. Їхнє одруження під хупою відбулося на свято Лаг ба-Омер. Зібралася купа гостей, проїхав рабин…
Це сталося дорогою в аеропорт, коли я проводжала нашу стареньку родичку тітку Лею, яка від’їжджала до Ізраїлю, і сподівалася переслати з нею папку з матеріалами, зібраними Сендеровим і Каневським. Ми їхали в таксі Ленінградським проспектом, і раптом я побачила, що прямо на нас мчить вантажівка. Перше, що я почула, коли прийшла до тями, були чиїсь слова: “Приберіть труп!” Встигла тільки подумати: “Раз я це чую, значить, залишилася жива, а тітка загинула”, – і знову занурилася в небуття.
Прокинулася я в Центральному інституті травматології та ортопедії з багатьма каліцтвами: черепно-мозкова травма, відкритий перелом ноги і руки, ще щось по дрібницях. Болі були жахливі, кололи морфій. Я була абсолютно безпорадна, у гіпсі, не могла втримати в руці склянку води. Льоня з дітьми і наші друзі-відмовники не залишали мене одну ні на годину. Неллі Май склала графік: кому в які дні й години чергувати в лікарні. Особливо багато часу поруч зі мною тоді провели Наташа Мазганник, Мара Абрамович, Світлана Терлицька, Ада Львівська, Галя Гуревич, Аля Рузер, нині покійна Іра Черкаська, Юдифа Абрамівна та Олександр Якович Лернери, Ганнуся Ессас.
Вони годували мене, поїли і мили. Принесли магнітофон і касети з єврейськими піснями, читали мені вголос книжки. І так тривало не місяць і не два, а майже цілий рік, поки я лежала в ЦІТО. Я дуже страждала фізично, але не було в моєму житті такого часу, коли поруч зі мною було більше духовно близьких людей, до того ж із деякими з них я раніше була зовсім незнайома або знайома лише похапцем. Утім, як виявилося, поруч був і хтось інший.
На другий або на третій день, коли мене перевели з реанімації в загальну палату, мою сусідку зліва змінила якась дуже цікава особа на ім’я Ліда. Щодо кожного відвідувача, який приходив до мене, вона розпитувала, хто він, які касети приніс, яку книжку… Я розповіла про це чоловікові й Олександру Яковичу Лернеру. Вони обидва вирішили, що це в мене розігралася властива всім відмовникам підозрілість. Але одного разу палатний лікар, закінчивши обхід, залишила на моїй тумбочці якісь папери. Я гукнула її: “Тетяно Петрівно, ви щось забули”. “Знаю!” – буркнула вона у відповідь і швидко вийшла. Я здогадалася, що папери залишені для мене. Побачивши, що Ліда повністю поглинена якимось серіалом по телевізору, який принесли в палату друзі-відмовники, я попросила Льоню подивитися, що там. Це була історія хвороби сусідки, де вказано її місце роботи – Комітет державної безпеки.
Публікатор Євген БЕРКОВИЧ – засновник і головний редактор мережевого проєкту “Нотатки з єврейської історії” – berkovich-zametki.com, з публікації в №9/2012)
