Напередодні вирішального наступу
Ізраїльський військкор – про те, що відбувається на українсько-російських фронтах
Довгі роки Росія була нездатна освоїти масове виробництво ефективної подоби американських JDAM (на фото). Продемонстрований російський аналог зовні виглядає як кустарний виріб. Уламки таких бомб і самого комплекту вже виявляли в різних місцях, явно далеко від важливих цілей. Серед іншого, і на вулицях… контрольованого Росією Донецька. Тобто в наявності очевидний натяк на проблематичну надійність. Фото: Wikipedia / U.S. Navy photo by Photographer’s Mate Second Class Felix Garza Jr..
Давид ШАРП
Обговорення майбутнього українського контрнаступу останніми тижнями частенько затьмарювало те, що відбувається на фронті. Гіпотетичні плани командування ЗСУ стали ще актуальнішими з огляду на численні витоки секретної інформації з Пентагону і, як наслідок, питання про те, чи можуть документи, що стали надбанням гласності, вплинути на те, що відбувається, насамперед, на рішення про старт операції.
Незважаючи на всілякі заяви з цього приводу, саме витоки важливим фактором стати не повинні. Військових таємниць, що вимагають скасування або перенесення операцій, видано не було. Так, в одному з документів ішлося, що ймовірна дата початку українського наступу – 30 квітня. Однак про те, що приблизно із середини квітня і, тим паче, до кінця місяця готовність ЗСУ вийде на базисно необхідний для цього рівень, було відомо давно і зі звичайнісіньких відкритих джерел.
Річ у тім, що саме до середини-кінця квітня якраз завершився основний цикл поставок великих партій озброєння, які союзники обіцяли передати Україні з кінця грудня, і курси навчання їхнього використання. Маються на увазі системи ППО, насамперед далекобійні “Петріот” і SAMP-T; артилерійські системи; мабуть, понад тисячу одиниць бронетехніки, включно з БМП і БТР західного виробництва; понад чотири батальйонні комплекти танків; інженерна техніка та багато-багато іншого. Що стосується танків, то це понад два батальйони (батальйон – приблизно 30 одиниць) німецьких “Леопард-2” і британських “Челленджер-2”, 60 машин Т-72, а також їхні клони зі складу польських ЗС. Згідно з американськими джерелами, поставленою технікою озброєні дев’ять мотопіхотних бригад.
Інакше кажучи, за минулі місяці українці зуміли створити певну кількість нових частин і з’єднань, а також доозброїти і продовжити підготовку низки тих, що вже існували.
Зрозуміло, в умовах війни, а отже, і постійного цейтноту підготовка не може бути близькою до оптимальної, навіть за того, що в ній беруть активну участь західні союзники. Компетенції, які в звичайний час засвоюються роками роки, не можуть бути ідеально відпрацьовані за кілька тижнів або навіть лічені місяці. Однак життя диктує свої умови, а через брак гербової, як відомо…
Словом, якщо відштовхуватися виключно від потенціалу використання масово поставленого наступального озброєння, то терміни наступу вже приблизно настали. Однак існує ще один надважливий фактор – рівень готовності українських військ до операцій, і саме виходячи з нього, командування ЗСУ має ухвалювати рішення. Якщо генерал Валерій Залужний, наприклад, вважає, що для досягнення готовності потрібно ще кілька тижнів або більше, то саме так і має бути. Занадто багато поставлено на карту, і жодні політичні чинники чи тиск суспільства на ухвалення доленосних рішень впливати не повинні.
Безумовно, не може не братися до уваги і погода. Бездоріжжя – дуже серйозна перешкода для маневреної війни. Термін “маневрена війна” наведено спеціально: саме в маневрі в поєднанні з ефективним вогневим ураженням криється потенціал успіху ЗСУ. Численні ж штуромові атаки укріплених позицій загрожують важкими втратами і невдачами. Масові поставки бронетехніки останніх місяців та інтенсивне навчання на Заході частин цілком і, що особливо важливо, офіцерів повинні були якісно підвищити маневрений потенціал ЗСУ. Цей елемент, розвідка, зокрема в реальному часі, ефективні вогневі удари на необхідну глибину плюс забезпечення ППО – ось ключ до взяття під контроль значних територій.
Однак усе не так просто. Чого на практиці змогли навчитися за ці місяці українці, ми поки що не знаємо. І, звичайно ж, дуже багато залежить від противника. Весь цей час російське командування теж готувалося до наступу українців. На цілій низці напрямків були створені лінії укріплень. І якщо в Криму риття окопів на пляжах має абсурдний вигляд, то про обладнання позицій у Запорізькій і Херсонській областях цього не скажеш. Але укріплення – далеко не все: ключовим аспектом успішності оборони є те, як і якими силами укріпрайон захищатиметься. Російське командування мало забезпечити максимальну підготовку до оборони саме на найзагрозливіших ділянках. І це ставить ЗСУ перед непростим вибором. Де атакувати? Там, де найкращі географічні перспективи, але противник максимально готовий, чи в іншому місці? Рецептів на цей випадок немає, але завжди краще наступати там, де і коли на тебе чекають найменше.
Теоретично найперспективнішим напрямком є південний – згадані вище Запорізька та Херсонська області. При цьому форсування Дніпра як головного удару виглядає малоймовірним. Адже в цьому разі необхідне не просто захоплення плацдарму на лівому березі, а й налагодження стійкої переправи, якою перекидатимуться численні підкріплення і здійснюватимуться постачання. Херсонська епопея російської армії наочно показала, наскільки може бути проблематичним у нинішній війні захист і, тим більше, розширення плацдарму. Форсування Дніпра невеликими силами може носити, скоріше, відволікаючий або диверсійний характер.
Крім будівництва ліній укріплень, російське командування, безсумнівно, постаралося підготувати і резерви. Факт, що останніми місяцями на низці ділянок фронту введено ліміт на витрату артилерійських боєприпасів, теж варто розглядати як один із заходів підготовки до відбиття наступу. Припущу, що це ж стосується витрат балістичних і крилатих ракет. На тлі їх далеко не масштабного виробництва ракетні удари по цивільній інфраструктурі України стали дуже рідкісними. Є ймовірність того, що ракети бережуть для атак на військові цілі, коли це зможе посприяти обороні або власним контратакам.
Прогнозувати наслідки українського наступу – справа абсолютно невдячна. Можу лише зазначити, що прогнози щодо видворення до середини осені російських військових з території України або навіть до ліній зразка 24 лютого 2022 року є дуже і дуже сміливими. Подібні сценарії можуть стати тільки результатом повного або майже повного колапсу угруповання ЗС РФ в Україні. Цілком виключати подібне не можна, але й розраховувати недоцільно. Колосальним успіхом для ЗСУ могло б стати розсічення російського угруповання на півдні з виходом до Азовського моря, однак досягнення такої мети з відступом військ РФ до Криму буде наслідком дуже серйозної поразки або цілої серії поразок Росії. І тільки якщо це станеться, можна буде говорити про якісь перспективи наступу на Крим.
Немає сумнівів, що в разі значних невдач на полі бою і, тим більше, загрози півострову Росія сповна задіє ядерний шантаж. Проте на цьому етапі можливість застосування РФ тактичної ядерної зброї, незважаючи на риторику, виглядає вкрай малоймовірною. З простої причини: наслідки цього кроку для Росії стануть важкими і незворотними.
Українці вже довели минулого року, що можуть наступати на різних напрямках одночасно, і не факт, що цього разу вони вкладуться виключно в один удар. У разі великого успіху, крім власне захоплення масштабних територій, це призведе до підйому морального духу нації і дасть стимул додаткової допомоги західних союзників. А в Росії, незважаючи на її потужний пропагандистський ресурс, такий сценарій чутливо вразить моральний дух суспільства.
Однак імовірний і інший розклад: ЗСУ не вдасться домогтися великого успіху. У цьому випадку нинішні ознаки переходу бойових дій у війну на виснаження стануть набагато більш явними. У тому, що у більшої частини українського суспільства збережеться рішучість битися і в цих умовах, я не сумніваюся.
Залишаться ресурси для продовження війни й у Путіна. Тим паче що відведення військ до рубежів зразка 24.02.2022 сприйматиметься як поразка Росії, ймовірно, з дуже неприємними для нинішньої влади наслідками. На цьому тлі найважливішим фактором виявиться майбутня готовність Заходу і, в першу чергу, США продовжувати масштабну допомогу Україні. Допомогу, від якої залежить дуже і дуже багато чого. Тим більше, що до осені до президентських виборів у США залишиться всього рік. Уже зараз озвучуються оцінки, згідно з якими Путін має намір затягнути війну до американських виборів у надії на перемогу республіканського кандидата, який може зовсім інакше, ніж нинішній господар Білого дому, поставитися до допомоги Україні.
Як би там не було, до майбутніх у найближчі місяці подій не варто ставитися як до гри в одні ворота. Незважаючи на проблеми з боєготовністю своїх частин і деяким дефіцитом техніки, насамперед сучасної, і боєприпасів, російська армія все ще численна, має серйозну вогневу міць і до наступу противника готувалася. Має вона і такий козир, як численна, нехай і досі малоефективна авіація. Що ж стосується ЗСУ, то й в українців є чималі об’єктивні та суб’єктивні слабкості. Це і дефіцит зброї, і нечисленна несучасна авіація, і, звісно ж, той факт, що значна частина тих, хто воює, – мобілізовані цивільні особи, які не отримали належної підготовки. Загалом, проблем у сторін вистачає.
Зовсім не обов’язково найближче півріччя стане вирішальним у цій війні, але воно, безсумнівно, стане багато в чому визначальним.
