“Недитяча хвороба лівизни” і крах цивілізації
Із циклу “Джихад третьої світової”
Ілюстрація: jew-observer.com / Bing
Михайло ФРЕНКЕЛЬ
Разворачивайтесь в марше!
Словесной не место кляузе.
Тише, ораторы!
Ваше
слово,
товарищ маузер.
Довольно жить законом,
данным Адамом и Евой.
Клячу историю загоним.
Левой!
Левой!
Левой!..
Грудью вперёд бравой!
Флагами небо оклеивай!
Кто там шагает правой?
Левой!
Левой!
Левой!
Це рядки з написаного 1918-го року вірша “Лівий марш” популярного свого часу поета Володимира Маяковського. Політичні ліві тоді були набагато впливовішими за правих.
А через два роки вже сам товариш Ленін написав статтю “Дитяча хвороба лівизни”. У ній він хоч і вказував на помилки радикальних представників лівого флангу революційного руху, але водночас дійшов висновку, що ліві все ж таки набагато більше правих корисні справі соціалізму. Тому він і назвав лівизну “дитячою хворобою”. Вважав: перехворіють товариші і вийдуть на правильний шлях.
Вождь помилився. Ліві не виправилися. І сьогодні “лівизна” стала найсерйознішою хворобою, що загрожує загибеллю демократичному світу, та й усій світовій цивілізації.
Адже добре відомо, що найпрекрасніші ідеї, доведені до абсурду, стають джерелом не добра, а зла. Усього кілька прикладів.
Ще 70-80 років тому в США тривала шляхетна боротьба проти расової сегрегації (до речі, в перших рядах противників расизму завжди було чимало євреїв). З роками ця боротьба багато в чому виявилася успішною. Спробуй зараз не тільки в офіційній бесіді, а просто в розмові з приятелем у барі вимовити слово “негр” замість “афроамериканець” – і на тебе можуть чекати великі неприємності. Далі – більше: випадкове вбивство поліцейськими під час затримання чорношкірого запеклого рецидивіста Флойда стало приводом для погромів по всій країні. Я повторюю: випадкове вбивство. А коли під час проникнення натовпу в Капітолій поліцейський абсолютно свідомо вистрілив і вбив наповал білу жінку, ветерана американської армії, то ніякого особливого резонансу це не викликало. А що в цьому особливого! Ну не в тренді ж боротьби за ліберальні цінності і “права пригноблених” цей випадок.
Диктат “ліберальних цінностей” сьогодні охоплює не тільки політичні сфери. Нещодавно в телефонній розмові з приятелькою, з якою я довгі роки працював у популярній газеті, ми згадували, яким класним у нас був колектив, як дружньо ми ставилися один до одного. Я нагадав співрозмовниці, як, радіючи успіху колеги протилежної статі, ми могли поплескати її по плечу і навіть злегка дружньо обійняти. А дівчата, бувало, і в щічку чмокали, Тепер, пожартував я, всі ми за ці “сексуальні зазіхання” ризикували б у супер передових країнах загриміти за ґрати. Співрозмовниця, ясна річ, тільки весело розсміялася.
На жаль, сьогодні нерідко гримаси “високоморального” лібералізму не дають приводів для сміху. Кілька років тому в судах двох країн прозвучали два вироки. Перший виніс “супергуманний” суд Норвегії: політичний екстреміст Брейвік, який убив 70 (!) осіб, був засуджений до 27-ми років ув’язнення. Він відбуває його у двокімнатній одиночці, читає книги, працює за комп’ютером, заочно навчаючись в університеті.
А майже в цей самий час суд в одному з американських штатів відіслав до в’язниці на 28 (!) років молоду вчительку за, підкреслю, добровільний любовний зв’язок зі старшокласником, цілком статевозрілим хлопцем.
Це як?! – обуриться людина, яка не розуміє всієї “моральної глибини” ліберальних цінностей. Та ну що ви! Убивця – він і є вбивця, що з нього взяти. Він же не зі зла людей убив, а через свої неправильні політичні погляди. Його потрібно наставляти на шлях істини, нехай виправляється. А ось ця “моральна потвора”, яка зіпсувала душу дитині, – вона і довічного ув’язнення, можливо, заслуговувала…
Утім, досить сарказму. Адже ось уже деякі слабкодухі з числа вчених і політологів твердять, що цивілізації загрожує велика біда.
І знову-таки ми бачимо, що Господь не забув свій обраний народ. Обраний не для багатства і слави, а для того, щоб з нього починати знову і знову свої експерименти над людством.
При цьому Господь милостивий. У перші повоєнні роки він дав євреям велику надію – на Святій Землі через майже дві тисячі років після їхнього вигнання відродилася єврейська держава. І, звичайно ж, усі євреї були цьому раді. Або не всі?..
Років десять тому, я, досить досвідчений редактор, мало не потрапив у халепу. Добре знайомий енергійний єврейський публіцист надіслав мені матеріал, який таврував групу оксфордських професорів, що ініціювали бойкот ізраїльських колег через “неадекватну відповідь ЦАХАЛу” на провокації палестинських бойовиків. Автор статті вельми напористо критикував англійських учених мужів за антисемітські настрої, і фактаж був не фейковий. Словом, я вже збирався підписати матеріал до друку. Але тут мені попалося на очі повідомлення про цю акцію одного іноземного інформагентства. І з нього випливало, що оксфордські вчені мужі, які виступили за бойкот Ізраїлю, виявилися …євреями.
Тут для красного слівця слід було б написати, що здивуванню моєму не було меж. Але вся річ у тім, що жодного здивування я не відчув, оскільки прохолодне ставлення до Ізраїлю зовсім не є рідкісним явищем для певної частини європейської й особливо американської єврейської еліти. Здавалося б, відтворення єврейської держави на Святій Землі, де вона існувала тисячоліття тому, мало б пробудити найкращі почуття в душі кожного єврея. Особливо після жаху Голокосту часів Другої світової війни. Однак…
Давно помічено, що єврею не дуже хочеться бути таким за двох крайніх обставин – у випадку, коли йому через своє єврейство жити складно, і навпаки – якщо йому, незважаючи на приналежність до Моїсеєвого племені, живеться добре. І навіть дуже добре. В обох випадках йому вельми хочеться показати, що всі ці “єврейські манси” його якось мало хвилюють.
Ось ви всі голосите про Голокост – а одна відома персона кілька років тому заявила, що не вважає Шоа більшою трагедією, ніж геноцид інших народів. І порадила не приділяти Голокосту стільки уваги в ізраїльських і європейських системах освіти. Ви, можливо, подумали, що йдеться про Жан-Марі Ле Пена, який завжди заявляв, що Голокост був лише невеликим епізодом Другої світової війни. Але ні – ці премудрості висловила оскароносна актриса Наталі Портман!
Тим часом Портман (справжнє прізвище Хершлаг) народилася не де-небудь, а в Єрусалимі в родині професора медицини. До речі, батьки її діда за батьківською лінією загинули в Освенцимі, а прабабуся за материнською – була агентом британської розвідки під час Другої світової війни.
Дозволю собі процитувати уривок із власної статті:
“Кожен артист мріє одного разу прокинутися знаменитим, багато хто з них чекає на цей солодкий момент усе життя. А до Наталі популярність прийшла, коли їй було всього 13 років. Зовсім недосвідчена дівчинка блискуче зіграла головну жіночу роль у знаменитому фільмі Люка Бессона “Леон”. Далі була вражаюча артистична кар’єра, вінцем якої на сьогоднішній день є “Оскар”, отриманий акторкою 2011 року за головну роль у кінострічці Даррена Аронофскі “Чорний лебідь”. Словом, життя вдалося!
Чого ж її понесло у справи, далекі від світу театру і кіно? Та ще й у таку трагічну для її народу тему? Дехто на інтернет-форумах одразу ж записав Портман у малосимпатичну компанію євреїв-самоненависників. Але це навряд чи має стосунок до людини, яка постійно повторює, як це робить Наталі, що її серце живе в Єрусалимі. Деякі жертви Голокосту навіть дали слово ніколи не дивитися фільми за участю Портман. Що ж, це їхнє право, хоча цих людей і так складно записати в категорію численних глядачів “Зоряних воєн”, в яких вона з успіхом знімається.
Ні, Наталі Портман не належить до категорії євреїв-самоненависників, але схоже, інтелектуалка Портман належить до доволі поширеної “фракції” єврейських ліволіберальних інтелігентів, готових співчувати кому завгодно, тільки не своєму народу. І до того ж докоряти за погані вчинки саме євреїв, прощаючи при цьому інших навіть за найстрашніші злочини.
В інтерв’ю британській газеті Портман сказала: “Нам, євреям, слід відмовитися від параноїдальної парадигми, згідно з якою ми завжди є жертвою”. І знаєте, якщо відкинути різкий і навіть презирливий тон цього висловлювання, то в ньому якраз раціональне зерно міститься. Ми справді маємо більше говорити про євреїв-героїв – і про радянського генерала Якова Крейзера, який уже в перші тижні війни зупинив разом із бойовими побратимами танкові армади Гудеріана, і про ту безвісну дівчину з Варшавського гетто, яка з вікна палаючого будинку стрибнула, обв’язавшись гранатами, на німецький танк і підірвала його. І про багатьох інших героїв.
Але про Голокост забувати не можна”.
Життя вчить. Після злодійського нападу ХАМАСу на ізраїльтян Наталі Портман заявила: “Моє серце розривається за народ Ізраїлю”. Мабуть, емоції, викликані лиходійством ХАМАСівців, взяли гору в її свідомості над абстрактними гуманістичними ідеями. Що ж, краще пізно, ніж ніколи.
На жаль, життя вчить далеко не всіх.
“Увесь наш вибір робиться для того, щоб відбити і протистояти дегуманізації у сьогоденні. Не сказати: “Подивіться, що вони зробили тоді”, а скоріше: “Подивіться, що ми робимо зараз”. Наш фільм показує, до чого призводить дегуманізація у своїх найгірших проявах. Вона сформувала все наше минуле і сьогодення. Прямо зараз ми стоїмо тут як люди, які заперечують своє єврейство через те, що Голокост був використаний окупацією, яка призвела до страждань стількох невинних людей. Чи то жертви 7 жовтня в Ізраїлі, чи то триваючий напад на сектор Газа, все це жертви цієї дегуманізації. І ми стурбовані питанням: як нам протистояти самим собі?”
Це фрагмент виступу англійського кінорежисера Джонатана Глейзера, нащадка євреїв, які втекли з Російської імперії від погромів і провели в дитинстві певний час в ізраїльському кіббуці. Він виголосив цю тираду під час вручення йому “Оскара” за фільм “Зона інтересів”, присвячений Голокосту.
І як тут не згадати вже згаданих оксфордських професорів. Усі вони в глибині свідомості ховають слова: “Ні я не єврей, я славний хлопець, ні, я ж не агресор, я за пригноблених”.
Словом, давнє запитання “з ким ви, майстри культури?” залишається відкритим.
Однак, звідки всі ці крики про те, що палестинці довгі роки зазнають геноциду, що лунають з вуст начебто освічених людей?
Не втомлююся згадувати сповнені блиском сарказму слова Альберта Ейнштейна, сказані ним у бесіді з журналістами: “Я знаю дві величини, що прагнуть до нескінченності. Це Всесвіт і невігластво”. І, зробивши секундну паузу, додав: “Ні, здається, щодо Всесвіту я погарячкував”.
І тут саме час згадати того, хто багатьма ліволібералами вважається гуру світового гуманізму.
Ноам Хомський народився в Америці. Пригадується, за минулих часів, підкреслюючи певні шик і розкіш, говорили: “Як у найкращих будинках Філадельфії”. Так от, він з’явився на світ саме у Філадельфії – одній із цитаделей американської демократії, і тому свого імені Аврам Ноам йому соромиться приводу не було. За що, звісно, спасибі й татові-професору, який виїхав із Волині на початку двадцятих років минулого століття. Ноам народився 1928 року, і можна тільки уявити собі, як склалося б його життя в регіоні, на який чекала така важка, а часом страшна історія.
Але доля розпорядилася інакше – Хомський гриз граніт науки в престижних Пенсильванському і Гарвардському університетах. Проявив неабиякі наукові здібності. Написана ним у середині п’ятдесятих років праця “Синтаксичні структури”, як сказано у Вікіпедії, справила величезний вплив на розвиток науки про мову в усьому світі. Словом, в особі Хомського ми маємо справу з дійсно блискучим ученим. Перефразовуючи слова відомої пісні – “в мовознавстві він знає толк”. І, до речі, цю свою основоположну наукову працю Ноам створив у такому ж молодому віці, в якому Маркс написав “До єврейського питання”. У цій статті він рясно облив брудом народ, до якого належав, але від нього відрікся
Однак у роботі Хомського, на щастя, нічого про “єврейське питання” немає. Чому на щастя? Та тому що Ноам Хомський відомий широкому загалу не тільки як учений, а й як філософ і політик, який має радикально ліві погляди та специфічне ставлення до єврейських проблем і до Ізраїлю.
Ні-ні, до типу євреїв-самоненависників Хомський теж не належить. Ба більше, він навіть іменує себе сіоністом. Але ось тільки “сіонізм” його настільки своєрідний, що – як стверджують багато політичних опонентів Хомського – швидше схожий на “антисіонізм”. Спробуймо в цьому розібратися.
В одному зі своїх інтерв’ю Хомський говорив: “Я завжди підтримував ідею єврейської етнічної батьківщини в Палестині. Але це не те саме, що єврейська держава. Існують сильні докази на підтримку етнічної батьківщини, але чи має там бути єврейська держава, чи мусульманська держава, чи християнська держава, чи біла держава – це зовсім інше питання”.
Як бачимо, “сіонізм” Хомського справді вкрай своєрідний. До речі, у молоді роки він якийсь час жив у кіббуці в Ізраїлі. Як пізніше зазначав професор, у кіббуці йому навіть подобалося, але він не міг терпіти “націоналістичну атмосферу”, яка там існувала.
У своїх міркуваннях про сіонізм Хомський, виходить, милостиво погоджується з тим, що євреї жили на Святій Землі ще в незапам’ятні часи, проте жодної необхідності в існуванні єврейської держави на цій землі він не бачить. Його мало хвилює, що нинішній Ізраїль був утворений після того, як трапився Голокост, і створений він був рішенням ООН, а не шляхом захоплення американськими колоністами індіанських земель, включно з тими, де нині розташована Філадельфія.
Утім, тільки “єврейським питанням” погляди і висловлювання Хомського не обмежуються. У нього, м’яко кажучи, дивні уявлення про тероризм. Якщо коротко – він вважає, що основним джерелом тероризму є провідні світові держави, які проводять ті чи інші військові операції в різних регіонах планети. Само собою, в’єтнамську війну американців або введення радянських військ в Афганістан схвалити важко. Не будемо, однак, плутати прояви імперіалізму з тероризмом.
Хомський завжди рішуче засуджував втручання великих держав у внутрішні справи інших країн, причому це було для нього абсолютом. Виходить, згідно з його поглядами, повалення французькими військами диктатора Центральноафриканської Республіки Бокасси, який не тільки ґвалтував, а й поїдав школярок, теж було дією неприпустимою. Зрозуміло, що так можна домовитися вже до абсолютно абсурдних речей.
І Хомський до них таки домовлявся. Ось ще одне з його міркувань, як на мене, уже й зовсім за межею добра і зла: “Наприклад, візьміть нацистів. Вони не проводили політику терору в окупованій Європі. Вони захищали місцеве населення від тероризму партизан… Нацисти здійснювали політику контртероризму”.
Ах, як сказано! Геббельс би позаздрив.
Але це не все. Хомський у компанії з ліваками стверджував, що злочини камбоджійських червоних кхмерів нібито “перебільшуються” і “спотворюються”, а отримавши у відповідь шквал критики, залишився при своїй думці. Коротко нагадаю, про що йдеться. У сімдесяті роки в Камбоджі затятий прихильник маоїзму диктатор Пол Пот організував рух “Червоних кхмерів” – таких собі місцевих хунвейбінів, за часів володарювання яких у країні було знищено близько трьох мільйонів людей. Щоправда, етноцидом у формальному визначенні цього поняття цей страшний злочин назвати було не можна – камбоджійців, які жили в містах, знищували камбоджійці, які мешкали в селах і ненавиділи городян як “посібників американців”. Юні, злісні, одурманені своїм вождем вони вбивали “ворогів”, часто не витрачаючи на них набоїв – орудували мотиками, залізними палицями, камінням. Довго ще потім країна не могла відійти від сказу червоних кхмерів…
І весь цей жах, загибель мільйонів людей Хомський поблажливо називав “перебільшенням”. Що ж це врешті-решт таке?
Політичні “дослідження” Ноама Хомського просто небезпечні. Ясна річ, що в тиші кабінету в просторому філадельфійському будинку не чути виття сирен і гуркоту ракет над Сдеротом або Ашкелоном. І як зручно в цьому затишку вигадувати теорії, згідно з якими Пол Пот – славний хлопець, тому що був ліваком. А ще не менш приємно красиво розповідати про те, що створювати Ізраїль було зовсім не обов’язково, оскільки євреї – вони ж уміють влаштуватися де завгодно. Наприклад, у Філадельфії. І все це можна було б вважати нехай і не дуже прийнятним, але все ж дивацтвом великого вченого. Якби не одне “але”. У теорій Хомського – активна велика аудиторія, яка слідом за своїм гуру сумнівається в правомірності існування Держави Ізраїль на карті світу.
Тим паче якщо про це так наполегливо твердять “особи єврейської національності”…
У своїх виступах і статтях про палестинсько-ізраїльський конфлікт Хомський постійно веде відлік від 1976-го року, коли Єгипет, Йорданія і Сирія запропонували план зі створення двох держав для двох народів. При цьому він або не знає (що сумнівно), або вміло вдає, що не відає, що план цей арабські країни висунули тільки після програних ними трьох воєн, зневірившись скинути Ізраїль у море.
У травні 1948-го року, після того, як Генеральна асамблея ООН ухвалила рішення про створення в Палестині єврейської та арабської держав, Ізраїль проголосив свою незалежність. У відповідь уже наступного дня армії п’яти арабських країн напали на нього. Ноаму Хомському тоді було вже 20 років, але він ніби зовсім не пам’ятає, з чого все почалося. Не пам’ятає чи не хоче згадати? Питання, як мені здається, риторичне. Тим паче що нещодавно він знову заявив, що США та Ізраїль є більшими екстремістами на Близькому Сході, ніж військове крило ХАМАСу.
Все. Стоп. Приїхали. Про що можна далі говорити з цим “гуру”?
А знаєте, було б навіть кумедно спостерігати витівки активістів, схиблених на левізні. Та ось тільки одне “але”, дуже і дуже серйозне. Це існування Росії, Ірану, Китаю, КНДР і, звичайно ж, ісламського тероризму. Ліві у США, Франції, Великій Британії та інших демократичних державах – по суті “п’ята колона” країн-автократів і міжнародних терористів. І це жахливо небезпечно для всього світу.
Пригадується епізод із фільму “День незалежності” – одного з найкращих голлівудських блокбастерів про нашестя на Землю інопланетян. Згадаймо: величезний корабель прибульців зловісно завис над нью-йоркським хмарочосом, а на даху будівлі з плакатами в руках галасують-веселяться земляни, вітаючи “гостей”. Атмосфера – найрадісніша і найдоброзичливіша. Але ось настає час “ікс”, і смертельний промінь, спрямований із зорельота, розколює хмарочос, ховаючи під його уламками наївних шанувальників “дружніх позаземних контактів”. Починається війна, ставка в якій – саме існування життя на Землі. З великими труднощами, ціною величезних жертв землянам врешті-решт вдається подолати страшного ворога.
Це – в кіно. А в реальному житті?
Куди заведе своїх прихильників ліворадикальний гуру, який заявляє, що ХАМАС миролюбніший за американців та ізраїльтян? Якою ціною вдасться напоумити ліваків? Скільки ще живцем спалених немовлят, вагітних жінок із розпоротими животами, обезголовлених старих підуть у муках у засвіти, перш ніж світовий тероризм буде переможений, а ліваки схаменуться? І чи схаменуться вони?
