Ще один “Шиндлер”
Отто Вайдт у своєму робочому кабінеті
Якуб ЗАІР-БЕК
В період Голокосту ставлення до євреїв з боку населення країн Європи варіювалося від відвертої ворожнечі, участі в убивствах, знущань і пограбувань майна жертв до співчуття і надання допомоги, нерідко з ризиком для життя. На тлі майже повної руйнації моральних цінностей все ж таки залишалася незначна меншість людей, які продовжували жити, керуючись високими моральними принципами. Це ті герої, про яких знає весь світ, як, наприклад, Оскар Шиндлер, але й ті, про яких мало хто чув. До останніх належить і Отто Вайдт – практично сліпий підприємець, на берлінській фабриці якого знайшлося місце для співчуття, віри, допомоги, надії.
У січні 2014 р. на першому каналі німецького телебачення було показано художній фільм “Сліпий герой” спільного виробництва кількох німецьких теле-радіокомпаній. Фільм, знятий режисером Каєм Крістіансеном, створений на основі спогадів журналістки і письменниці Інге Дойчкрон про реальну історію підприємця Отто Вайдта, якому в період націонал-соціалізму вдалося врятувати десятки берлінських євреїв від неминучої загибелі в концтаборах. Основні події фільму розгортаються навколо доль двох жінок – самої Інге Дойчкрон та Аліси Ліхт, ролі яких виконали актриси Юлія Гольдберг і Генрієтта Конфуріус. У ролі Вайдта знявся кіноактор Едгар Зельге, відомий телеглядачам за роллю комісара в культовому багатосерійному фільмі “Телефон поліції 110”.
Хто ж такий Отто Вайдт?
Отто народився в Ростоку на північному сході Німеччини 1883 р. Його батько був майстром з оббивки меблів. Цим же зайнявся й Отто, ремонтуючи та продаючи меблі. Незабаром він переїхав до Берліна і розширив справу до невеликої майстерні. Щоправда, невдале одруження призвело до поділу майна і продажу бізнесу. До того ж у Отто став погіршуватися зір. Вирішивши у зв’язку з цим освоїти ремесло, що не вимагає особливого напруження зору, він зайнявся виготовленням різного виду щіток – взуттєвих, одежних і для прибирання приміщень. Це виявилося вельми вчасно: вже через кілька років Вайдт ледве міг розрізняти обриси предметів.
Отто Вайдт з юних років був переконаним пацифістом. Ще під час Першої світової війни йому довелося симулювати глухоту, щоб уникнути призову в армію. У 1940 р. реміснича майстерня Отто Вайдта в центрі Берліна була розширена і перетворилася на невелику фабрику з виробництва щіток. Незважаючи на таку, здавалося б, далеку від фронту продукцію, підприємцю вдалося домогтися для своєї фабрики особливого статусу – “підприємства, важливого для оборони”. Річ у тім, що основним клієнтом фабрики Вайдта був вермахт. Отриманий статус дозволяв Отто Вайдту безперешкодно купувати сировину для виробництва, а також наймати робочу силу. При цьому практично всі співробітники у Вайдта були євреями: 30 осіб із 33. Євреям у нацистській Німеччині було заборонено обіймати конторські та керівні посади, тому за відомостями всі вони значилися робітниками. Оскільки євреї в нацистській Німеччині не могли самостійно влаштовуватися на роботу, їх примусово направляли на найнизькооплачуваніші та найважчі роботи. Направлення євреям виписувала спеціальна “єврейська біржа праці”, але Отто підкупив її начальника, який скеровував до нього євреїв – і навіть більше, ніж було потрібно для потреб фабрики. Майже всі робітники у Вайдта були колишніми постояльцями єврейського будинку для сліпих, розгромленого нацистами. На фабриці Вайдта євреї-робочі не тільки знайшли притулок. Отто вдавалося підтримувати майже домашню атмосферу. Іноді він навіть влаштовував своїм працівникам невеличкі свята: добував на чорному ринку м’ясо і вино, вмикав патефон, грала музика… Вайдт не просто допомагав виживати євреям, він повертав їм почуття власної гідності, зміцнював волю до життя. А він сам до останнього боровся за кожного свого працівника. Коли в 1942 р. почалися масові депортації євреїв із Берліна, то тих, хто працював на фабриці, періодично намагалися депортувати, але Вайдт неодноразово ходив у гестапо, щоб відстояти своїх майстрів. Якось до фабрики під’їхав фургон. Люди в шкіряних пальтах загнали в нього всіх працівників і відвезли на збірний пункт для відправки в концтабори. Весь день Вайдт оббивав пороги гестапівського начальства, не приховуючи люті. Щоправда, гнів свій він пояснював “стратегічною важливістю” свого виробництва. Ну, і підкріплював доводи щедрими дарами. Не задовольнившись обіцянкою випустити працівників найближчим часом, Вайдт простояв біля збірного пункту цілу ніч, поки всі “його” євреї не вийшли за ворота. Вони до останнього не вірили у свій порятунок, поки не почули голос Отто. І, взявшись за руки, пішли один за одним, ведені ним, крізь заметіль до фабрики. Цей яскравий епізод увійшов до фільму “Сліпий герой”.
Звичайно, не всі історії закінчувалися так благополучно. Легально Вайдт міг тримати на виробництві лише євреїв-інвалідів, але не членів їхніх сімей. Він або розміщував їх у потаємному місці на фабриці, або прилаштовував у квартири, приховані від цікавих поглядів, забезпечуючи підробленими посвідченнями особи. Звичайно, на фабрику періодично приходили перевіряльники з “єврейського відділу” гестапо. Але у Вайдта була відпрацьована схема: поки “гості” доходили від дверей до самих цехів, хтось ховався у спеціально обладнаній ніші, а решта продовжували працювати. Отто водив перевіряльників майстернею, іноді покрикував на своїх працівників, але завжди попереджав, що без них він би не зміг виконувати замовлення для вермахту.
Разом із групою однодумців Вайдт переховував у приміщеннях фабрики єврейські сім’ї, сприяв у переправленні євреїв за межі країни і допомагав із продовольством сім’ям, які переховувалися в інших берлінських будинках. Не завжди спроби Вайдта врятувати життя євреям закінчувалися успішно. Так, у 1943 р. гестапо виявило в одному з приміщень фабрики єврейську сім’ю, яка переховувалася, і депортувало всіх її членів до Освенцима. Під час однієї з поліцейських облав на таємній квартирі було затримано сім’ю Аліси Ліхт, однієї з працівниць Вайдта. Самій їй вдалося сховатися на виробництві, але гестапівці, які розшукували її, начебто мимохідь обмовилися, що якщо вона з’явиться до них добровільно, то вони відправлять усю сім’ю не до Освенцима, а до табору Терезієнштадт, який вважався “зразково-показовим”. Аліса не роздумувала ні хвилини. Протягом півтора року Вайдт щотижня надсилав їй посилки, які в Терезієнштадті можна було отримувати. За словами Аліси, ці посилки підтримували життя не тільки її сім’ї, а й іще кількох десятків людей. Коли Алісу все ж направили в Освенцим, вона встигла повідомити про це Вайдту. Отто одразу ж вирушив до Освенцима, нібито для того, щоб налагодити в табір постачання своєї продукції. Бізнес-співпраці не вийшло, зате Отто передав Алісі записку, повідомивши, що готує їй втечу. Там же була адреса розташованої неподалік квартири, де на дівчину вже чекали документи, одяг і гроші. Алісі вдалося втекти, знайти все припасене для неї Вайдтом, дістатися до Берліна і пережити війну.
У 1943-1945 рр. Отто так само продовжував утримувати фабрику і давати роботу та надію євреям, які проживали в Берліні за “арійськими” документами. Після війни Отто Вайдт вклав увесь свій статок у будівництво сирітського притулку та будинку для літніх євреїв у районі Нідершенгаузен, а також закликав у пресі встановити пам’ятник загиблим євреям. Одним із перших у Німеччині він заявив про відповідальність кожного, хто вважав себе “чистокровним арійцем”, за мільйони загиблих євреїв, понівечених і спалених у концтаборах. Вайдт помер 22 грудня 1947 р. у Берліні. Помирав він у безвісності і практично в злиднях: усе своє майно і гроші він витратив на допомогу і порятунок євреїв. Його колишні підопічні, яким вдалося врятуватися, покинули Німеччину, фабрика закрилася.
Довгі роки широкій громадськості нічого не було відомо про відважного підприємця та його однодумців. Минуло кілька десятиліть, перш ніж Отто Вайдт, нарешті, отримав заслужене визнання, щоправда, не на його батьківщині, в Німеччині. У вересні 1971 р. ізраїльський національний меморіал Катастрофи Яд ва-Шем посмертно визнав його Праведником народів світу. А в Німеччині до початку 1990-х рр. про нього майже нічого не знали. Світло на долю Вайдта в 1992 р. пролила Інге Дойчкрон, журналістка і письменниця єврейсько-німецького походження, випустивши книгу своїх спогадів і кілька статей про життя Отто Вайдта. Під час війни він врятував її від смерті: Дойчкрон два роки пропрацювала секретарем на його фабриці, а потім до кінця війни Вайдт переховував її з матір’ю на таємній квартирі в Берліні. Як і для інших працівників, підприємець роздобув для Інге підроблене посвідчення особи.
З ініціативи Інге Дойчкрон у 2018 р. одна з площ у районі Берлін-Мітте отримала назву Otto-Weidt-Platz. Інге прожила довге життя і померла нещодавно, 9 березня 2022 р., не доживши до свого 100-річчя всього кількох місяців.
* * *
В одному із задніх дворів у центрі Берліна, серед численних галерей, барів і кінотеатрів, на місці фабрики Отто Вайдта за адресою Розенталерштрассе, 39, розмістився незвичний музей “Майстерня сліпих Отто Вайдта”. Будівля, що збереглася практично в незмінному вигляді, отримала у 2000 р. статус пам’ятки історії, що охороняється державою. В музеї можна детально ознайомитися з життям Отто Вайдта й оглянути приміщення, де “євреї Вайдта” працювали й переховувалися від нацистів. 13 травня 1993 р. перед входом до музею завдяки зусиллям тієї самої Інге Дойчкрон встановили меморіальну табличку, а потім і могилі Отто Вайдта присвоїли статус шанованої. На табличці є напис: “У цьому будинку розташовувалася фабрика сліпих Отто Вайдта. На ній 1940-1945 рр. працювали сліпі та глухонімі євреї. Вайдт присвятив своє життя тому, щоб захистити їх від вірної смерті. Багато хто з тих, хто зміг пережити війну в Берліні, зобов’язані цим йому“.
