Список Рауля Валленберга
До 75-річчя від смерті Праведника народів світу
Геннадій ЄВГРАФОВ
«Людину, подібну мені, наполовину Валленберга і наполовину єврея, зламати неможливо».
Рауль Валленберг
Він мав рацію – зламати його було справді неможливо. Але можна було вбити. Що й зробила радянська система.
Місія здійсненна
Навесні 1944 р. виникла загроза депортації угорських євреїв до Німеччини. Однією з країн, яка справі займалася порятунком євреїв, була Швеція. У липні Валленберга було призначено першим секретарем шведського дипломатичного представництва в Будапешті. Своє призначення він сприйняв як місію. Він був шокований тим, що нацисти чинили в Європі, але нічого змінити не міг. Єдине, що він міг, – врятувати якнайбільше євреїв, яким під кінець війни загрожувало тотальне знищення.
Рятуючи людей від неминучої загибелі, він робив усе можливе: видавав їм шведські захисні паспорти; поселяв нещасних у куплені його співробітниками будинки, оголошені територією Швеції; налагодив медичну допомогу, постачав продовольством. І неможливе: зупиняв потяги з в’язнями, яких гнали на смерть до Німеччини; входив у безпосередні контакти з нацистами, переконував не виконувати накази Гітлера щодо депортації євреїв до таборів смерті, загрожував Міжнародним трибуналом за військові злочини. З погляду дипломатичного протоколу – порушував загальноприйняті правила, діяв нерозумно та безрозсудно. Але саме така тактика багато в чому допомагала досягти успіху. Тут був той самий випадок, коли ціль виправдовувала засоби.
Перед появою радянських військ він сказав своєму колезі Перу Ангеру: «…я ніколи не зміг би повернутися до Стокгольма, не будучи впевненим, що зробив усе можливе для порятунку якомога більшої кількості євреїв».
Рауль Валленберг зробив усе, що було в його силах. Але повернутися на батьківщину йому не судилося.
Витоки
Він походив з благополучної заможної шведської родини. Його батько помер за три місяці до народження Рауля, хлопчика виховав дід, який був відомим дипломатом. Густав Валленберг дуже любив онука і зробив усе, щоб той став освіченою світською людиною. Юнак вивчив три мови – англійську, німецьку та російську, вивчав військову справу та архітектуру в Мічиганському університеті. Але архітектором не став – дід хотів, щоб він зайнявся комерцією. Рауль нею успішно зайнявся: був комівояжером, потім працював у «Голландському банку» в Хайфі на території підмандатної Палестини.
Тут і трапилась подія, яка змусила парубка звернутися до своїх витоків.
Ішов 1936-й рік Три роки тому до влади в Німеччині прийшов Гітлер, «коричнева чума» нависла над Європою, «остаточне вирішення єврейського питання» було не за горами. Щоб не перетворитися на дим і попіл Дахау, в Палестину з Німеччини бігли ті євреї, у яких вистачило розуму не покладатися на культурні традиції німецького народу та розмови про те, що «цей народ такого не допустить». Гітлер зґвалтував народ, народ піддався, допустив і пішов за шаленим рейхсканцлером, який прагнув побудувати Тисячолітній рейх, підкорити собі весь світ і знищити всіх неарійців. І насамперед євреїв, до яких відчував зоологічну ненависть.
У службових справах шведському бізнесмену доводилося зустрічатися з тими, хто, долаючи неймовірні труднощі, дістався Палестини. Розповіді біженців про звірства нацистів справили настільки сильне враження на ліберала і гуманіста Валленберга, що він відчув душевне потрясіння. Ключик повернувся, він все більше відчував себе причетним до єврейського народу. Тим більше, що по материнській лінії він належав до роду одного з відомих представників єврейської громади Бендікса.
Раулю Валленбергу вдалося запобігти знищенню Будапештського гетто в останні дні режиму Салаші та врятувати близько 100 тис. угорських євреїв.
Зникнення
Швеція не визнала профашистський уряд Салаші, який прийшов до влади у грудні 1944 р., – він продовжив, як і уряд Хорті, тісно співпрацювати з Німеччиною. Дипломатичний статус посланців королівства у Будапешті був під загрозою. В останній день року шведська місія у Москві звернулася до радянської влади з проханням взяти під захист персонал дипломатичної місії у Будапешті.
16 січня 1945 р. замнаркому закордонних справ СРСР В. Г. Деканозов повідомив шведській стороні, що «відбулася зустріч із секретарем шведської місії Раулем Валленбергом на вулиці Бенчур» і радянською військовою владою вжито заходів «щодо охорони пана Р. Валленберга та його майна », – ще не знаючи про наказ заступника міністра оборони СРСР М. О. Булганіна про арешт дипломата.
Події розвивалися стрімко. 13 січня 1945 р. Валленберг виїхав назустріч радянським військам, що наближалися до угорської столиці. На підступах до міста точилися запеклі бої. Район шведської місії опинився між протиборчими сторонами і зазнавав обстрілу. Перший секретар хотів заручитися підтримкою Червоної Армії.
Він був затриманий співробітниками СМЕРШу на вулиці Бенчур, 16, біля будинку, де розташовувалося відділення Міжнародного Червоного Хреста. Затримання не було випадковим. Шведський дипломат не знав, що з моменту його прибуття до Будапешту за ним стежила радянська контррозвідка, яка вважала його за шпигуна. НКВС було відомо, що «Рада у справах біженців від війни», з якою Рауль був пов’язаний, співпрацювала з американською розвідкою. І було зроблено відповідний висновок.
Затримання завершилося арештом.
Ліквідація
З Будапешта Валленберга переправили до Москви, на Луб’янку, де утримувалися підозрювані у злочинах проти радянської влади. Швеція, стурбована долею свого дипломата, робила кілька запитів про його місцезнаходження, але радянська сторона повідомляла, що таку інформацію не має. Що, звісно, було брехнею.
На черговий запит шведської сторони замнаркому закордонних справ А. Я. Вишинський заявив, що Валленберга в СРСР немає і радянській владі про нього нічого не відомо. Що також було брехнею на найвищому державному рівні.
Тим часом система потрапила в безглузде становище: провини на Валленберзі не було ніякої, він був не просто іноземним громадянином, а дипломатом країни, з якою СРСР мали дипломатичні стосунки. Крім того, саме Швеція здійснювала захист інтересів СРСР у фашистській Німеччині, Угорщині (звідси й прохання взяти під охорону співробітників місії у Будапешті) та інших країнах, що воювали проти СРСР. З цієї ситуації треба було якось виплутуватися. І тому після двох років ув’язнення Валленберга, яке ні до чого не призвело, було вирішено з цією «справою» кінчати. Шведський дипломат представляв для СРСР проблему. Проблему можна було вирішити лише одним перевіреним способом.
З записки А. Я Вишинського В. М. Молотову (тоді заступнику голови Ради міністрів СРСР) від 14 травня 1947 р.: «Оскільки справа Валленберга досі продовжує залишатися без руху, я прошу Вас зобов’язати тов. Абакумова (міністр держбезпеки СРСР, – Г. Є.) подати довідку по суті справи та пропозиції щодо його ліквідації».
Резолюція Молотова, 18 травня 1947 «Тов. Абакумову. Прошу доповісти мені».
Чи варто розбиратися в тонкощах чиновницької мови, якою розмовляли «кухарі кремлівської кухні», і губитися у здогадах, про що Вишинський просить Молотова: дати дозвіл на припинення справи Валленберга чи на ліквідацію самого дипломата? За два місяці «справа» була закрита. Назавжди.
З повідомлення начальника санчастини в’язниці полковника Смольцова В. С. Абакумову від 17 липня 1947 р.: «Доповідаю, що відомий Вам ув’язнений Валленберг сьогодні вночі в камері раптово помер імовірно внаслідок інфаркту міокарда. У зв’язку з наявним від Вас розпорядженням про особисте спостереження за Валленбергом прошу вказівки, кому доручити розтин трупа щодо встановлення причини смерті».
Під текстом приписка: «Доповів особисто Міністру. Наказано труп кремувати без розтину». При розтині могла виявитися справжня причина смерті 35-річного в’язня, який ніколи не мав проблем із серцем. П. А. Судоплатов, один з керівників органів безпеки за часів Сталіна, був переконаний, що Валленберга було отруєно. А ось посол СРСР у Швеції О. М. Коллонтай на запитання пані Валленберг про долю її сина відповіла: “Спіть спокійно, ваш син у надійних руках”.
Вимушене зізнання
Протягом усієї цієї брудної історії Швеція не припиняла спроб з’ясувати долю свого громадянина та дипломата. Але лише 6 лютого 1957 р. перший заступник міністра закордонних справ СРСР А. А. Громико вручив послу Швеції пам’ятну записку про результати перевірки матеріалів щодо Р. Валленберга. Через 12 років СРСР визнав, що його було заарештовано, вивезено до Москви, де він помер від інфаркту 17 липня 1947 року. 19 лютого шведська сторона висловила подив з приводу безконтрольних дій колишнього Міністерства держбезпеки і висловила недовіру до твердження, начебто «всі інші документальні матеріали щодо перебування Р. Валленберга у радянських в’язницях, крім рапорту, зазначеного у пам’ятній записці радянського уряду, знищено». Відповідальність за те, що трапилось, покладалася в ноті на радянський уряд.
І лише у грудні 2000-го, більш ніж через півстоліття з дня арешту Валленберга, Генпрокуратура РФ ухвалила рішення про його реабілітацію.
Людство ппам’ятає
Євреї звели пам’ятник Валленбергу в Тель-Авіві і назвали його ім’ям вулицю в Єрусалимі. Шведи встановили пам’ятник у Стокгольмі та меморіальну дошку у Лінчеппінзі. Угорці – меморіальну дошку в Будапешті. Англійці – пам’ятник у Лондоні. Вулиці його імені, як і пам’ятники йому, є у Вашингтоні, Москві, Сантьяго, Батумі та інших містах.
1963 р. «Яд ва-Шем» надав Валленбергу звання Праведника народів світу. 1981 року він був удостоєний звання Почесного громадянина США. Того ж року в США було створено комітет його імені, щоб «увічнити гуманістичні ідеали та ненасильницьку мужність Рауля Валленберга».
