Роксана Гамарник: Коли починаєш робити добру справу, Всевишній дає ресурс
Ось уже майже шість років, як цей світ покинув один із піонерів єврейського відродження в Україні, відомий єврейський общинний лідер і український громадський діяч Аркадій Монастирський.
Відрадно, що створені ним структури і засновані ним проєкти продовжують успішно працювати – навіть попри екстремальні умови пандемії та війни.
Про те, як вдалося зберегти спадщину Аркадія Монастирського, “ЄО” поговорив з його вдовою Роксаною Гамарник, яка очолює сьогодні Єврейський форум України та Єврейський фонд в Україні.
Бесіду вів Йосип ТУРОВСЬКИЙ
Довідка “ЄО”:
Єврейський Фонд в Україні – громадське об’єднання євреїв в Україні.
Заснований 1997 року.
Ключові ідеї організації – підтримка і відродження єврейської культури та общинного життя в країні. Єврейський фонд організовує та фінансує проєкти, спрямовані на розвиток єврейської культури та підтримку громад.
Одним із найвідоміших проєктів Єврейського Фонду є Міжнародний театральний фестиваль “Блукаючі зірки” імені Шолом-Алейхема, в якому беруть участь колективи з України та Ізраїлю. Крім того, Фонд багато років організовує Міжнародний музичний фестиваль “Шалом, Україно”.
Єврейський форум України – всеукраїнська громадська організація, заснована 2007 року. Головна мета – створення єдиної системи підтримки та захисту єврейської культури, інтересів і релігійних традицій єврейського народу в Україні, а також проведення конференцій, семінарів, фестивалів, акцій.
Форум проводить щорічні заходи. Серед них: щорічна Всеукраїнська акція-церемонія “Шість мільйонів сердець”, а також – музичний фестиваль “Шалом, Україно!” і театральний фестиваль “Блукаючі зірки”.
– Роксано, як вам працюється сьогодні, під час війни?
– Складно і специфічно. Щоправда, деяку підготовку до роботи в умовах обмежень ми пройшли в період пандемії COVID-19. Але війна радикально втрутилася в наше життя в усіх його проявах. Невдовзі після початку російської агресії я прийняла рішення перебазуватися з командою та родиною в Західну Україну. Практично з перших днів війни ми активно зайнялися допомогою переселенцям, причому не тільки євреям. Базуючись під Коломиєю на Прикарпатті, ми продовжили роботу по всій Україні – за підтримки наших волонтерів і спонсорів. Я переконалася в тому, що коли починаєш робити добру справу, Всевишній дає ресурс.
Наш координатор гуманітарної місії Василь Бойчук сам дивується: коли ми все встигаємо? Ми надали допомогу понад п’яти тисячам людей: продуктами харчування, одягом, предметами гігієни, побутовими послугами. Ми зустрічали потяги і допомагали з розселенням біженців, наші волонтери-чоловіки їздили в прифронтові населені пункти і привозили туди гуманітарну допомогу.
Члени нашої інтернаціональної команди розуміють одне одного з півслова. Якось була просто символічна, хоч і курйозна ситуація: до нас приїхали добровольці з Німеччини – і євреї обговорювали з німцями, як врятувати українців від росіян.
Навесні ми організували в Карпатах реабілітаційний табір для дітей, влітку проведемо ще один такий табір. Моя обов’язкова умова: у локації табору обов’язково має бути бомбосховище, нехай навіть цей регіон поки що не бомблять. Для мене як жінки і матері питання безпеки стоять на першому місці. Тому, зокрема, ми заморозили на час війни діяльність нашого громадського центру “Кінор” у Києві: щоб не збирати людей, наражаючи їх на небезпеку.
На жаль, сайт нашого інформаційного порталу “Київ єврейський” зламали, і ми перенесли його роботу на Фейсбук.
Але при тому, що у воєнний час основний акцент ліг на програми гуманітарної допомоги, і це природньо, я можу з гордістю сказати, що нам вдалося зберегти наші головні культурні проєкти. Ми провели по всій Україні щорічну акцію пам’яті жертв Голокосту “Шість мільйонів сердець” і наш театральний фестиваль “Блукаючі зірки”. Провели онлайн, але в повному обсязі та на звичному рівні.
Ми продовжуємо працювати і дивимося вперед з надією та оптимізмом.
– Хотілося б ближче представити вас нашій аудиторії. Розкажіть про ваш життєвий шлях, який привів вас у єврейську общинну роботу і керівництво такими серйозними структурами.
– Чесно кажучи, я не люблю розповідати про себе. Але для шановного єврейського видання готова зробити виняток.
Я народилася в Києві, як і мої батьки. Тато займався фотокерамікою, мама викладала французьку мову. Наші сімейні адреси – це центр Києва: вулиці Червоноармійська, Жилянська, Саксаганського, Старокиївська. Після школи я вступила до податкової академії, де навчалася за спеціальністю “бухгалтер-аудитор”, тоді була така очно-заочна форма навчання. Для того, щоб оплачувати навчання, потрібно було працювати, і якраз у той час, коли я шукала роботу, наша хороша знайома повідомила, що вона звільняється з Єврейської ради України і запропонувала мені сходити туди на співбесіду. Я сходила до офісу на вулицю Неманську – за адресою, добре відомою в єврейському світі України, пройшла співбесіду в голови Ради Іллі Михайловича Левітаса і приступила до роботи. Обов’язків було чимало: я працювала і як секретарка, і займалася комп’ютерним набором у газеті “Єврейські вісті”, потім працювала в проєктах ЄСУ – фонді “Пам’ять жертв фашизму в Україні” і “Пам’ять Бабиного Яру”.
– Єврейський фактор тоді мав для вас значення?
– Я завжди знала, що я єврейка. Ніколи цього не соромилася і не приховувала. У школі, в першому класі, коли потрібно було записувати в журнал національність, вчителька запитала мене: “Що, так і писати?”. А мені було дивно – а в чому проблема? Звісно, за тих радянських часів ніякого публічного й офіційного єврейського життя не було й бути не могло. Але в нашому домі відзначали всі головні єврейські свята, пам’ятаю, як приносили на Песах мацу в наволочках – красивих упаковок тоді не робили. Звісно, готували страви єврейської кухні, і фарширована риба від моєї бабусі була найсмачнішою в житті. Та головним чином усвідомлення свого єврейства як розуміння того, що ти відрізняєшся від інших, приходило від постійного навіювання батьків: ти мусиш навчатися і бути кращою за інших; ти – єврейська дівчинка, там, де комусь достатньо знати на п’ять, тобі треба знати на шість. Згодом я дізналася, що в мене є єврейське ім’я – Сара-Роза, на згадку про мамину бабусю Рейзл.
Загалом, до роботи з євреями я була цілком морально готова. Хоча якісь моменти трохи напружували: наприклад, багато наших відвідувачів, дізнавшись, що я незаміжня, починали посилено сватати мені різних кандидатів.
Але гумор у тому, що саме там, у Єврейській раді я зустріла свою долю, кохання мого життя.
– Давайте поговоримо про Аркадія Монастирського.
– Із задоволенням. Ми йшли до нашого союзу досить довго. Коли я почала працювати, я чула від співробітників, що ось, скоро з Америки повернеться з відрядження якийсь Аркадій, заступник Левітаса. Це і був Аркадій Ілліч Монастирський, якого я багато часу називала на ім’я та по батькові і дотримувалася субординації. А він з усмішкою дивився на хлопців, які іноді приходили до мене або забирали мене після роботи, періодично даючи їм дотепні оцінки.
Аркадій довго залицявся до мене, будучи інтелігентною і м’якою людиною. Він підкорив мене своїм інтелектом, з ним було дуже цікаво, він мав неймовірний кругозір й енциклопедичні знання.
Аркадій усвідомлено прийшов у єврейство, ним рухало бажання з’ясувати своє коріння, зрозуміти, хто він і звідки, він відчував величезний інтерес до мови і культури ідиш. Ще студентом наргоспу (Київський інститут народного господарства, нині – Національний економічний університет імені Гетьмана, – ЄО) він ходив у місця, де збиралися єврейські тусовки тієї епохи: Золотоворітський садок, Володимирська гірка тощо. Слухав, вбирав, знайомився. І все життя займався самоосвітою.
Через чотири роки після того, як я прийшла в Єврейську раду, Аркадій створив свою організацію – спільно з Олександром Фельдманом, харківським бізнесменом і політиком. Це був Єврейський фонд в Україні, де Аркадій спочатку став генеральним директором, а потім – головою Правління. Він, будучи лідером за натурою, наростивши величезний потенціал, вийшовши на міжнародний рівень контактів, за своїм масштабом переріс той рівень, який йому пропонували. Тому його рішення заснувати власний проєкт було абсолютно логічним, дехто і сприйняв його болісно.
Я перейшла на роботу до Фонду, наш офіс знаходився на Інститутській. Незабаром ми з Аркадієм одружилися, у нас народилися дві чудові доньки-погодки, яких він обожнював. Він був чудовим татом і чудовим чоловіком. Я дуже добре вийшла заміж, це було майже двадцять років прекрасного життя…
– На жаль, Аркадій пішов дуже рано – у 56 років. Як вийшло, що він помер і похований в Ізраїлі?
– Його забрала важка і рідкісна хвороба, яку довго не могли розпізнати і, відповідно, провести лікування. Коли діагноз встановили, минуло вже надто багато часу, і на той момент зробити необхідну операцію міг тільки один лікар, який практикував у США та в Ізраїлі. Ми приїхали до Ізраїлю, де в Єрусалимі Аркадій проходив лікування та реабілітацію . Але, на жаль, було вже пізно.
Після того, як він помер у Єрусалимі, рабини, з якими ми співпрацювали і дружили, стали наполягати на тому, що його потрібно поховати у Святій Землі – раз він там помер. Хоча спочатку я хотіла везти його до Києва, де покояться батьки, але потім подумала, що такій людині, яка так багато зробила для єврейського народу, правильно знайти вічний спочинок у Єрусалимі, у найсвятішому місці світу. Це був максимум того, що я могла б для нього зробити, і я дуже вдячна тим, хто допоміг мені це організувати.
Так, Аркадій пішов занадто рано. Але він встиг зробити дуже багато. Він був президентом Єврейського форуму України, головою Єврейського фонду в Україні, президентом Асоціації неурядових організацій, першим заступником глави Асамблеї національностей України, головою Громадської Ради керівників об’єднань національних громад при Міністерстві освіти і науки України, членом Громадської ради при Міністерстві культури України. Був удостоєний звання “Посол миру” від Всесвітньої Ради Миру.
Аркадій запустив безліч важливих проєктів. Це і фестивалі “Блукаючі зірки” та “Шалом, Україно!”, і освітні семінари в рамках проєкту “Перлини мови ідиш”, і програма з вивчення історії Голокосту в Німеччині. Він був засновником і натхненником газети “Київ єврейський” та однойменного порталу. Він був автором і організатором пересувної виставки “Історія та культура євреїв України” й пересувної виставки, присвяченої Анні Франк. Він також був організатором і керівником першого в нашій країні Київського єврейського громадсько-культурного центру “Кінор”. Був засновником першого в Україні сайту “Віртуальний музей “Бабин Яр””, організатором і засновником Всеукраїнської акції пам’яті жертв Голокосту “Шість мільйонів сердець”. Понад 100 праць Аркадія, присвячених питанням єврейської історії, освіти та українсько-єврейських стосунків, було опубліковано у провідних друкованих та електронних виданнях.
Але справа не тільки в заслугах і регаліях. Аркадій, незважаючи на звання та посади, завжди залишався відкритою і щедрою людиною – інтелігентною, скромною, чуйною, такою, що вміє посміятися над собою, з відмінним почуттям гумору. Він завжди намагався допомогти тим, хто до нього звертався. І щиро засмучувався, коли стикався з проявами невдячності та поганих властивостей людської натури.
– Чиє було рішення, щоб ви очолили організацію після його відходу?
– Це було його рішення, яке він твердо довів до мене, будучи в лікарні. Він хотів, щоб структури продовжили роботу, і не уявляв керівником нікого, крім мене. Хоча я не прагнула до цього, і мені взагалі не подобається публічність, але тут була своя логіка: ми багато років працювали разом, можна сказати, ніколи не йшли з роботи, а вона приходила з нами додому, де ми обговорювали проєкти, ідеї, проблеми. Я знала всіх людей і нюанси всіх завдань. Щоправда, мене знали не всі, і мені було непросто на перших порах. До того ж швидко з’явилися охочі привласнити собі наші структури, довелося боротися і тримати удар. Але я впоралася – тому що намагаюся робити все, як говорив мені Аркадій.
