Криголам “Борух”
Пам’яті Бориса Естеркіна
Ігор ЛЕВЕНШТЕЙН
14 січня 2024 року в Беер-Шеві на 87-му році життя помер Борис Естеркін, один із піонерів і видатних діячів єврейського відродження в Україні, багаторічний голова єврейської громади Запоріжжя.
Написати про нього – мій професійний обов’язок журналіста, мій громадський обов’язок соратника з відродження єврейського життя в Запоріжжі і мій особистий обов’язок старого товариша.
Борис Львович
Єврейські погони Бориса Естеркіна мають такий вигляд. Він був головою Єврейської ради Запорізької області (з 1993), головою Запорізької іудейської релігійної громади “Яхад” (з 1994), відповідальним секретарем Запорізького міського відділення товариства “Україна – Ізраїль”; входив до керівних органів найбільших всеукраїнських єврейських організацій: Єврейської ради України, Асоціації єврейських громад та організацій України (ВААД), Єврейської конфедерації України, Об’єднаної єврейської громади України.
Починав Борис Львович свій шлях єврейського общинного лідера 1989 року з позиції заступника голови Запорізького товариства єврейської культури – першої легальної єврейської організації, дозволеної в роки Перебудови під пильним наглядом міськкому КПУ і КДБ. Хоча Борис був справжнім мотором і організатором Товариства, його не затвердили керівником – бо першою особою, за задумом партійних органів, мав неодмінно стати член КПРС, вузівський працівник. Під такі критерії вчорашній мало не дисидент Естеркін не підходив, тож формальним очільником Товариства було затверджено доцента Запорізького університету Семена Литвака. Це була чудова людина – викладач англійської мови, знавець ідишу, музикант-скрипаль, шахіст. Але його інтелігентська м’якість не допомагала у розв’язанні проблем і завдань, що стояли перед євреями Запоріжжя. Для цього був потрібен справжній боєць – і таким бійцем був Борис Естеркін.
Ветерани єврейського відродження в Україні добре знають і пам’ятатимуть Бориса Львовича Естеркіна. Він представляв покоління, якому випало з нуля будувати єврейську громаду і опікуватися всіма питаннями: освітою, культурою, соціальною допомогою, репатріацією, поверненням і відродженням синагог, фандрайзингом (хоча такого слова тоді ще не знали) та багатьом іншим. Багато завдань доводилося розв’язувати, долаючи серйозний опір – ззовні та зсередини. Потрібно було бути справжніми криголамами і таранами, щоб з одного боку – протистояти застарілості й нерідко антисемітській ворожості керівних чиновників, а з іншого – пробуджувати самосвідомість одноплемінників, часто крізь байдужість і страх. І тоді ще й близько не було зарубіжних емісарів із грантами, семінарами, конференціями, конгресами, новітніми технічними засобами, літературою тощо.
Тому результату домагалися насамперед “справжні буйні”, безкомпромісні й безстрашні бійці, які не боялися конфліктів. Саме таким і був Борис Львович Естеркін – вибуховий, гарячий, непохитний, принциповий. Про себе він часто говорив: “Я заводжуся з півоберта”.
Ці бійцівські якості допомогли йому згуртувати навколо себе активних і авторитетних євреїв Запоріжжя і з їхньою підтримкою розв’язати низку важливих завдань з будівництва громади. Завдяки ініціативі та зусиллям Бориса Естеркіна в Запоріжжі було відкрито одну з перших у незалежній Україні єврейських шкіл – гімназію “Алеф”; єврейській громаді повернули історичну будівлю синагоги (колишня Синагога кравців, до 1929 року – 2-й молитовний дім); у місті запрацювали недільна школа та єврейський дитячий садок; почали публічно відзначати єврейські свята й пам’ятні дати.
Окремою заслугою Естеркіна стало регулярне проведення (з 1997 року) Запорізьких єврейських читань “Єврейське населення Півдня України”, унікальних міжнародних науково-практичних конференцій, які він організовував разом із професором-істориком Запорізького університету Семеном Орлянським. Борис Львович видавав і редагував збірники доповідей і повідомлень. У лихі 90-ті то була рідкісна можливість для вчених отримати публікацію, і вони з ентузіазмом брали участь у Запорізьких єврейських читаннях.
Крім того, Борис Естеркін приділяв багато уваги представникам інших національних товариств Запоріжжя: консультував, допомагав, знайомив тощо. Його жартома називали “головним нацменом Запоріжжя”.
Він був людиною свого часу і свого покоління. Волею історичної долі переважна більшість радянських євреїв того покоління була відрізана від єврейської традиції і прагнула розвивати єврейську культуру на основі радянського і світського ідишкайту. І лідери старшого віку неминуче конфліктували з молодими, які тягнулися до івриту, Ізраїлю і Тори. Я пам’ятаю, як Борис Львович із властивими йому темпераментом і образністю кричав юним активістам Бейтара: “Не штовхайте нас у середньовіччя!” Але треба віддати йому належне: через недовгий час, побувавши в Ізраїлі і поспілкувавшись із компетентними людьми, він видав яскраву фразу: “Наше покоління провели із зав’язаними очима повз великі цінності єврейської традиції”. І він організував і очолив Запорізьку релігійну громаду “Яхад”, щоб можна було офіційно запросити до міста рабина і щоб синагога запрацювала, як годиться.
Борух
Борис Львович Естеркін народився в Кременчуці в зловісному 1937 році. Епоха відразу позначилася на його долі: батько втік після того, як заарештували його брата, і Борис ніколи його не бачив. Борю і його старшу сестру Меру виховувала мати Рая, яка працювала різноробочою на одному з місцевих заводів.
Єврейське життя тоді ще не витоптали остаточно: Борис був обрізаний і його єврейське ім’я, звісно, було Борух. Згодом так його називали соратники по Запорізькій громаді – зокрема, згадуваний Семен Литвак і перший директор школи “Алеф” Марк Камінський… З кременчуцького дитинства в нього лишилося гарне знання ідишу.
З 16 років Борис працював учнем слюсаря на заводі. А 1957 року він приїхав вчитися до Запоріжжя, точніше – приплив Дніпром, тоді “Ракети” і “Метеори” один за одним ходили великою річкою від Києва до Херсона.
З філфаку Запорізького педінституту його відрахували за читання забороненого самвидаву. Потім були три роки армійської служби в танкових військах, відновлення в інституті, диплом учителя російської мови, робота у вечірній школі…
А далі Борис Естеркін, який заочно закінчив факультет журналістики МДУ, не мав можливості працювати журналістом: безпартійного єврея з безкомпромісним характером не хотіли бачити в запорізьких ЗМІ. Борис працював у відомчих багатотиражках, редагував науково-технічні збірники, знімав передачі для телебачення (поза штатом), працював у рекламному бюро – але від справжньої реалізації його потенціалу це було далеко.
Борис був справжнім інтелектуалом-книгочеєм. Відвідуючи Москву під час сесій у МДУ, він зустрічався з двома своїми літературними кумирами – Іллею Еренбургом і Олександром Твардовським, відвідував редакції улюблених журналів “Новый мир” і “Юность”. А найбільше, за словами доньки Інги, він любив Ісаака Бабеля. З її дитячих спогадів: як тато читає їй, шестирічній дівчинці, оповідання Бабеля “Ді Грассо” і як вечорами батьки слухали по радіоприймачу “Спідола” заборонений “Голос Америки”, де виступав Сергій Довлатов…
Люблячий батько: Борис Естеркін із донькою Інгою
Сім’я завжди була підтримкою і опорою для Бориса: чудова дружина, інженерка Євгенія, чудові діти – донька Інга і син Євген (у розмовах, якщо було незрозуміло з контексту, доводилося уточнювати: Женя-дружина і Женя-син). Інга пішла в гуманітарного батька – стала театрознавицею, арт-критиком, журналісткою, а Євген у технічну матір – став інженером, а згодом бізнесменом.
З розвалом Союзу для Бориса Естеркіна нарешті відкрилася можливість офіційно і стаціонарно працювати в пресі, і він багато років керував відділом реклами в газеті “Наше місто”. Але з кінця 80-х головною справою його життя міцно стала єврейська громада.
Усі процеси проходять різні етапи. Час Бориса Естеркіна – криголама, бійця, стратега – змінився новим періодом, коли робота єврейських общинних інституцій стала рутиннішою, бюрократичнішою, менш романтичною і пасіонарною. Прийшли нові лідери – спеціально навчені, зі знанням мов і технологій, з методиками та інструментарієм. І коли померла дружина, а діти вирішили репатріюватися, Борис Львович прийняв це з філософським розумінням. Та й мало хто так, як він, заслужив право знайти спокій у святій землі Ізраїлю.
До останніх днів він залишався книгочеєм. За свідченням доньки Інги, настільною книгою Бориса у фінальний період його життя була “Історія свободи” Ісаї Берліна. А останнім його читанням стали нові дослідження творчості його улюбленого Бабеля.
На похороні на беер-шевському цвинтарі Хацерім кадиш за батьком прочитав син Євген Естеркін. Він був опорою Бориса Львовича в останні роки його роботи в Запоріжжі і був поруч із ним у заключні дні його довгого, непростого і славного життя.
Боря
А тепер трохи від себе. Незважаючи на різницю у віці, я називав його Боря і на ти. Іноді оточуючих це дивувало, але по-іншому бути не могло з простої причини: Борис Естеркін був давнім другом мого дядька та моїх батьків; своїх дітей він водив до дитячого садочка, де моя мама працювала методистом. Я знав його зі свого раннього дитинства: ще коли він був одним із компанії молодих інтелігентних євреїв, дядькових друзів, які збиралися в нашому домі за чаєм і бабусиним лейкахом. Боря з дядьком Маріком ще були неодруженими, але їхні майбутні дружини вже працювали разом і були найкращими подругами… Тож, коли він казав, що знає мене з горщика, то це була не фігура мови, а історичний факт.
Саме Боря втягнув мене в єврейську діяльність. На його запрошення я був учасником першого засідання Запорізького товариства єврейської культури 1989 року. Він зробив мене своїм заступником у Запорізькій обласній єврейській раді; він привіз мене до Києва на організаційний конгрес Єврейської ради України, звідки я повернувся членом Ради. Таку роль у долі важко переоцінити.
Він часто казав мені: “Ти – обтічний, дипломатичний. Це добре, але коли йдеться про захист інтересів, то потрібні бійці, на кшталт мене”. І був у цьому абсолютно правий.
У ті роки ми нерідко конфліктували і цапалися. Але ніколи не переносили робочі моменти на особисті стосунки. Боря говорив так: “Ми – рідні люди, це робота нас сварить”. І знову мав рацію.
Він – один із небагатьох людей, чиї фрази увійшли в мій активний лексикон. У нього було почуття мови, яке сягає традиції Ільфа-Петрова, а після Жванецького: влучна образність, дотепне і доречне використання кліше і цитат. А ще – звернення до рідного ідишу. Нерідко він говорив “фойле штик” (гнилий трюк) або “а пісте халоймес” (порожні мрії). Запам’яталася його фраза “нема з ким іти до столу”, характеристика оточення в певних ситуаціях. Користуючись його висловами, я завжди згадую його з вдячністю.
В один зі своїх приїздів із Києва до Запоріжжя я, знаючи, що Борис зібрався виїжджати з дітьми та онуками до Ізраїлю, вирішив відвідати його, попрощатися. Прийшов із хасидським частуванням – пляшкою “Абсолюту” і шпротами. Ми сиділи з Борею на кухні в будинку на Центральному Бульварі, вулиці, де пройшли мої шкільні роки. Тільки це був відносно новий висотний будинок на колишньому пустирі між парними і непарними будинками-хрущовками по обидва боки вулиці. І раптом я звернув увагу на краєвид із вікна: звідти було видно під’їзд, де колись мешкав мій покійний друг Леонід Мацих (див. мою статтю про нього “На грані геніальності” у вересневому номері ЄО від 2022 р.). Боря його добре знав. Це був сильний додатковий сентимент до нашої бесіди, яка, на жаль, дійсно виявилася прощальною вже назавжди…
Найкраще про нього написала донька Інга у своєму Фейсбуці: “Учора помер Борис Львович Естеркін. Він був справжньою людиною, справжнім євреєм, ідеалістом і безсрібником. Ще він був справжній український єврей, і, на превеликий жаль, не дожив до перемоги України. Для нас, мене і Євгена Естеркіна, він був татом – він був складним, важким, вимогливим і люблячим, загалом, був чудовим батьком. Що стосується мене, мені догодити важко – він був, може, найкращим журналістом із тих, кого я знала. І, звісно, тато був людиною Аскали, шанувальником Зеєва Жаботинського та Ісаака Бабеля. Тато навчив нас, що означає бути євреєм”.
Додати нічого. Тільки омейн! І Барух Даян а-Емет! У цьому випадку взагалі стовідсотково – Борух.
