Фаворит Єльцина
До 65-річчя від дня народження Бориса Нємцова
Олександр КУМБАРГ
Де свобода – там люди живуть добре, а в країнах, де її немає, – морок. Але парадокс у тому, що цю просту істину більшості росіян пояснити неможливо.
Борис Нємцов
Російський політик Нємцов говорив про багатовікове рабство, рабську самосвідомість, про схильність народу Росії до диктатури, авторитаризму, про віру в царя, який кращий за всіх, про ностальгію за імперією, про летаргійний сон, у якому не потрібна свобода слова, демократія, зайві права. І лише менша частина росіян “народжена вільними, гордими і незалежними”. Нємцов намагався пробудити сплячих людей від сну. Часом щось виходило, але частіше – ні.
Політика замість фізики
Борис народився в Сочі, з дитинства жив у Горькому. Мати – лікар-педіатр, єврейка, батько – інженер, наполовину росіянин, наполовину єврей. Борис закінчив школу із золотою медаллю, але дисципліна завжди кульгала і вільнодумством вирізнявся. Потім був червоний диплом радіофізичного факультету, захист кандидатської та написання докторської, робота в науково-дослідних інститутах. Борису обіцяли блискучу наукову кар’єру фізика. Сам академік, лауреат Нобелівської премії Віталій Гінзбург бачив у ньому великий потенціал. Виділявся Нємцов і в компаніях: кучерявий красень, ставний плейбой, який мав успіх у дівчат. Російський журналіст Михайло Фішман, автор книги “Наступник. Історія Бориса Нємцова і країни, в якій він не став президентом”, так описує головні риси німцовського характеру, що виявлялися вже на той час і зіграють визначальну роль і в його кар’єрі, і в його житті: “величезна самовпевненість, абсолютна розкутість, яка межувала з розв’язністю, і повна відсутність підлесливості, що межувала з нахабством”.
Ні про яку громадську кар’єру Нємцов не думав. Але склалося так, що захопила його, закрутила надзвичайно політизована атмосфера часів перебудови. Почав він у другій половині 1980-х з екології. З протесту проти будівництва в Нижньому Новгороді атомної станції теплопостачання. А потім перейшов і до політики. У 1989-му висувався кандидатом у народні депутати СРСР, однак окружний виборчком відмовився зареєструвати людину, яка не поділяла комуністичних поглядів. Але життя в країні стрімко змінювалося і вже наступного року перешкодити його участі у виборах до Верховної Ради РРФСР влада не змогла.
Але на провокації КДБ ще цілком був здатний і спробував розіграти “єврейську карту”. Перебудова принесла в країну певний рівень свободи, але на цій хвилі піднялося не тільки світле, позитивне, а й темне, негативне. Наприклад, з кінця 1980-х у суспільному середовищі відкрито проявляв себе антисемітизм. Створене за допомогою КДБ товариство “Пам’ять” з його ідеєю сіоністських змов мало чимало прихильників. Під час передвиборчої кампанії по Горькому було розвішано записку Нємцову від його товариша на ім’я Лев Цимрінг: “Борю, не засмучуйся, лайно – воно і є лайно”. І підпис: Цимринг. Він написав її рік тому, під час зборів перед виборами народних депутатів СРСР, на яких виступав Борис. На Нємцова нападали, захлопували, і, підтримуючи його, Лев відправив йому це послання, яке якимось чином, очевидно, потрапило до рук КДБ. І ось – через рік! – про записку згадали, сфотокопіювали і розмножили. Сенс провокації був зрозумілий: євреї Нємцов і Цимрінг вважають росіян лайном.
У паспортній графі “національність” Нємцов був записаний росіянином, але, звісно, його єврейське походження по матері не залишили без уваги. Борис теж його не приховував. Це могло забрати в нього якісь голоси, але сенсу приховувати, “якщо це на кожному паркані” – не було. Краще вже самому говорити. В інтерв’ю горьківській газеті Нємцов підкреслював: “Я – інтернаціоналіст. У мене батько – росіянин, мати – єврейка. Дружина у мене наполовину росіянка, наполовину татарка. Тож у моїй доньці поєдналися три національності. Я ніколи не ділив людей за національною ознакою, це варварство. У цивілізованих країнах у документах не вказують національність. Тільки в нацистській Німеччині й у нас”. Коли на одній із зустрічей Нємцова з виборцями він заговорив про те, як поліпшити життя народу, а з місць почали кричати: “Якому народу?”, “Ти ж єврей”, Нємцов знову акцентував, що інтернаціоналіст. Він добре тримав удар, провокатори заткнулися.
Під час теледебатів у прямому ефірі у Нємцова було 12 конкурентів, усі вони представляли КПРС. Півтори години промов. Нємцов виступав останнім. Коли черга дійшла до нього, усі вже втомилися. І тоді він сказав: тут стільки людей все на світі обіцяють. А я нічого обіцяти не буду, крім одного – зробив паузу: я не буду брехати.
Під час виборчого марафону в програмі Нємцова – свобода слова, приватна власність, повернення Горькому історичного імені, недопущення атомної теплостанції. Він виглядав політиком нового типу – молодий, сучасний, з явно притаманним почуттям свободи. І він переміг на виборах, став депутатом Верховної Ради РРФСР, познайомився з популярним тоді Борисом Єльциним.
У 1991-му, у дні путчу ГКЧП, Нємцов однозначно підтримував президента Єльцина, регулярно з ним спілкувався. Єльцин уповноважив його на переговори з військовими. Два Бориси були поруч, коли Борис Миколайович стояв на танку, виступаючи проти путчистів. А після перемоги під час мітингу вони стояли поруч на балконі. Тепер для Єльцина Нємцов став своєю людиною.
У протистоянні з ГКЧП дві третини керівників російських республік і областей не підтримали Єльцина, а деякі відкрито перейшли на бік змовників. У російських регіонах потрібно було терміново формувати нову владу. Одразу після путчу Бориса Юхимовича Нємцова було призначено представником президента Росії в Нижегородській області. Потім вирішили тимчасово відмовитися від виборів губернаторів, і 32-річний Нємцов став головою адміністрації Нижегородської області. Єльцин напучував його так: “Ти зовсім зелений, жодного життєвого досвіду немає, а область найважливіша… Три місяці випробувальний термін… Не впораєшся – зніму”.
Столиця реформ
Нємцов упорався. За його губернаторства Нижегородська область швидко висунулася в полігон реформ. Наприклад, стала першопрохідцем у малій приватизації. Туди кинувся бізнес, прийшли інвестиції, відродився знаменитий Нижегородський ярмарок. Уряд регіону займався житлом, дорогами, телефонізацією. На центральній у Нижньому Новгороді Великій Покровській вулиці підфарбували фасади, на кожному кроці розташовувалися літні кафешки – чи не перший досвід міського благоустрою в Росії. Зростала кількість газет і телеканалів, журналісти вільно допускалися в будівлю адміністрації і могли на прес-конференціях ставити губернатору гострі запитання. Історично купецьке місто, на початку 1990-х Нижній Новгород знову розцвів, перетворився на найпрогресивніше російське місто, став модним місцем. Кінорежисер Микита Михалков знімав там “Стомлені сонцем”. На новий міжнародний музичний фестиваль ім. А. Сахарова приїхав навіть прославлений Мстислав Ростропович. Нємцов влаштовував тенісні турніри, на які стікалися міністри, бізнесмени і зірки шоу-бізнесу. Відвідували Нижній і іноземці: журналісти, політики, зірки Голлівуду. Навіть екс-прем’єр-міністр Великої Британії Маргарет Тетчер побувала.
У Росії посада губернатора – одна з найкорупційніших. Нємцов на корупцію не пішов: “Що утримувало мене від хабарів? Чесно скажу: страх викриття… Уявіть тільки: на столі лежить валіза, набита пачками стодоларових купюр. Я розумів, що за такі гроші можна вирішити безліч особистих проблем. Але також усвідомлював, що і життя зміниться, виникнуть нерозв’язні конфлікти… І друге: хабарі – це серйозні репутаційні ризики”. Першим комфортним житлом Нємцових стала надана йому як губернатору державна дача. Борис довго не міг дозволити собі навіть купити другий костюм. Його заступник з міжнародних питань Ігор Маскаєв згадував про їхнє перше закордонне відрядження в 1993 р., до Парижа і Лондона. Нємцов пролив вино на костюм, і в Лондоні його віддали в експрес-чистку при готелі. Бориса чекала зустріч із Маргарет Тетчер. І ось уже потрібно їхати на чай до Тетчер, спізнюватися не можна, а Нємцов досі в себе в номері, в одних трусах.
– Ти що, роздягнений? Нам же вже виходити пора, – сказав Маскаєв.
– Костюм ще не принесли.
– Ну так одягни інший!
– Але в мене тільки один костюм!
Маскаєв звернувся по допомогу до британського дипломата, який займався візитом. За кілька хвилин до Нємцова піднялася готельна делегація – з костюмом, фруктами, шампанським і вибаченнями.
У середині 1990-х багато російських демократичних політиків втрачали популярність, дуже багато хто в країні розчарувався в єльцинських змінах, але німцовський народний капіталізм успішно доводив необхідність європейського вектора. Хоча, звісно, молодий губернатор, який не мав жодного управлінського досвіду, припускався й чималих помилок. Незадоволених ним і особливо загальною важкою ситуацією, що била по ньому, в Росії було достатньо. Бідність, ностальгія за радянським минулим працювали проти нього. Але Нємцов виступив за вибори губернатора, хоча їх можна було не проводити, їх у Росії тоді не було. У 1995 р. він виграв вибори вже в першому турі, отримавши понад 58% голосів.
Коли ж Нємцов переїхав до Москви, Нижній Новгород знову перетворився на банальне провінційне місто. Багато нижньогородців затамували образу на Бориса за те, що кинув їх, за розбиті надії.
Війна з олігархами
1996 р., президентські вибори. Демократія в небезпеці. Єльцин втратив колишній прогресивний імідж. Реформатор Єгор Гайдар закликав його не висуватися на новий президентський термін, не ставати подарунком для комуністів. І запропонував іти в президенти Нємцову. Гайдар сказав Борису, що він єдиний серед реформаторів уміє говорити з бабусями.
Нємцов теж акуратно намагався переконати Єльцина відмовитися від участі у виборчому марафоні: “у вас дуже низький рейтинг, тільки 6%”. Але відмовити Бориса Миколайовича було неможливо. Конкурувати ж із ним для Нємцова було і політично нерозумно, і неетично. Гайдару Нємцов відмовив: мовляв, рано йому ще ставати першою особою країни.
Не хотів Нємцов йти і в уряд, коли в 1997-му його посилено сватали на посаду першого віце-прем’єра. Він відхиляв обіцянки посланців Кремля – і нижегородцям обіцяв реформи в області продовжувати, і рейтинги популярності давали змогу претендувати на прем’єрський пост. Посада ж віце-прем’єра не приваблювала: відповідальність величезна, а важелів управління мало. І друзі відмовляли: не їдь у Москву, принаймні, менше, ніж на прем’єра не погоджуйся.
Водночас у Нємцова було й розуміння: він уже переріс губернаторський пост, потрібно бути в центрі російського життя. А тут і президентська дочка Тетяна завітала в Нижній умовляти. Сказала: “Борю, Борису Миколайовичу потрібно, щоб ти був в уряді. Коли в тебе були важкі моменти, тато тобі завжди допомагав. А зараз допомога потрібна йому”. І Нємцов все-таки погодився.
1997 р. Він перший віце-прем’єр. В уряді виступав за декларування витрат чиновників, намагався боротися з олігархами, які приватизували Кремль, з бандитським капіталізмом, будувати конкурентну ринкову економіку. “Я наївно намагався змінити світ”, – сумно констатував він у своїй книжці “Сповідь бунтаря”, що вийшла в 2007 р. На початку свого московського життя младореформатор Нємцов стрімко набирав популярність. У рейтингах довіри він уже обганяв і мера Москви Лужкова, і генерала Лебедя, і комуніста Зюганова. У другому турі гіпотетичних президентських виборів упевнено вигравав у будь-якого суперника. Але протистояння з олігархами вбило його рейтинги. Тоді В. Гусинський претендував на “Связьінвест”, а Б. Березовський – на “Газпром”. Нємцов пішов проти них і нажив собі ворогів в особі цих найвпливовіших медіамагнатів. Вони нацькували на нього телебачення. Великого компромату нарити не могли, але використовували інші прийоми.
На ОРТ Березовського телекілер С. Доренко в програмі “Время” щотижня обливав Нємцова брудом, розповідаючи небилиці. Наприклад, анонімні повії із закритими обличчями за 200 дол. живописали в ефірі, як вони розважалися з Нємцовим.
На НТВ Гусинського для дискредитації неодноразово висміювали доволі безглузду ідею Нємцова, яка зазнала невдачі, заборонити чиновникам їздити на іномарках, пересадити їх на “волги”. Смакували і зустріч Нємцовим в аеропорту Внуково президента Азербайджану Гейдара Алієва. Було літо, страшна спека, і Нємцов надів на роботу легкі білі штани, а тут несподівано зателефонував прем’єр В. Черномирдін і доручив зустріти Алієва. Часу переодягнутися не було, пішов у білих штанях, що є порушенням дипломатичного протоколу.
Одночасно олігархи улещували сім’ю президента. Скажімо, Березовський, на думку Нємцова, “як свого часу Распутін, чинив майже містичний вплив на президента і його оточення”. Родичі Єльцина вмовляли Нємцова не йти на конфлікт з олігархами, увійти в сім’ю. Але він відмовився.
Економічне становище в Росії в 1997 р. покращилося порівняно з 1991-м: намітилося зростання економіки, вдалося зупинити інфляцію, погасили зарплатні заборгованості перед шахтарями, лікарями, вчителями. І це за нафти, яка коштувала лише 12 дол. Але цинічна інформаційна війна зруйнувала авторитет Нємцова.
У мемуарах Борис Юхимович акцентує, що в уряд він прийшов молодим, недосвідченим. Йому було всього 37 років. “Мої уявлення про світ були уявленнями провінціала. У мене не вкладалося в голові, що, будучи віцепрем’єром, я не можу вказати (олігархові) на необхідність дотримуватися законів, відстоювати інтереси держави… щиро не розумів, чому з олігархами не можуть розібратися… Я був глибоко наївною людиною”.
“Так можна проспати Росію”
З Єльциним у Нємцова вибудувалися дуже хороші, близькі, теплі стосунки. У важкі хвилини Єльцина Нємцов був із ним поруч, і президент це цінував. “У нього дві доньки, але, мабуть, він завжди мріяв про сина. І, напевно, я підсвідомо вписувався в ці мрії, – розмірковував Нємцов, – він багато разів приїжджав до Нижнього, до мене ставився дуже по-батьківськи. Ми з ним говорили про все на світі…”.
Бувало, що Нємцов дозволяв собі і критикувати Єльцина. 1994 р. Коли російські війська йшли з Німеччини, Єльцин весь день пив, а потім диригував оркестром. Пам’ятна багатьом сцена.
– Борисе Миколайовичу, у нашої делегації склалася думка, що якось недобре вийшло з оркестром, – сказав Нємцов.
– А що, я погано вчинив з оркестром?
-Погано – не те слово.
– Звідки ви знаєте?
– Ну, увімкніть телевізор.
Нємцов увімкнув телевізор. По всіх телеканалах показували картинку, як Єльцин диригує оркестром.
– Це ж жах якийсь. Невже я так виглядаю? – запитав Єльцин.
Або інший випадок. Єльцин летів зі США в Росію через Ірландію, де в місті Шеннон була запланована його офіційна зустріч з ірландським прем’єром. Той із дружиною чекали Єльцина на льотному полі, але президент був п’яний, не зміг вийти з літака, спав. Тоді Борис Юхимович дуже зухвало сказав Борису Миколайовичу: “Так можна проспати Росію”.
Зрозуміло, такі критичні випади Нємцова Єльцину не подобалися, але він вважав, що самодіяльні люди корисніші за чиновників.
“Передаю естафету. Єльцин”
“Пошук наступника, прямого політичного спадкоємця, – для Єльцина це перетворилося на ідею фікс. – пише Б. Нємцов. – Як поет Жуковський і старий Державін, Єльцин прагнув виховати свого Пушкіна, але в політиці”. Президент розглядав багато прізвищ. Неодноразово оголошував наступником Нємцова. Так, 1994-го Єльцин заявив у Нижньому Новгороді: “Нарешті я виростив собі наступника. Він у вас так Нижній Новгород відбудував, у вас такий порядок, ви так його всі любите… Я можу спокійно допрацьовувати, у мене наступник, він такий молодий, такий спортивний”. Пізніше, під час поїздки в Америку, Єльцин представив Нємцова президенту Біллу Клінтону як майбутнього президента Росії. І повторив це в розмові з канцлером ФРН Гельмутом Колем. Як бачимо, не лякали Єльцина навіть єврейське коріння Бориса Нємцова. Хоча, зізнатися, складно уявити собі єврея на чолі Росії.
Однак після того, як у 1996 р. у Нижегородській області з ініціативи Нємцова зібрали мільйон підписів проти війни в Чечні, у Єльцина виникли перші сумніви щодо спадкоємства. Але й потім Нємцов залишався головним фаворитом і наступником. Коли він працював в уряді, Єльцин подарував йому їхню спільну фотографію з підписом: “Сов. секретно. Передаю естафету. Єльцин”. Нємцов супроводжував його в поїздках країною і за кордон, спілкувався з президентом без придихання і запобігливості. Але, коли Єльцин побачив різке падіння популярності Нємцова, ідея “Нємцов – наступник” заглохла.
Нємцов хотів стати президентом: “Вищий політичний пост у державі, перемога на президентських виборах – пік політичної кар’єри, маяк для руху, мотив для боротьби. Кожен серйозний політик у душі, звичайно, хотів би очолити державу”. Але і підсумкова відмова Єльцина побачити в ньому наступника не похитнула доброго ставлення Нємцова до експрезидента: “Я його поважаю і йому вдячний. Він повірив у мене. Хоча я був зовсім молодий хлопець, він повірив у те, що я можу керувати губернією… він дав мені можливість себе реалізувати. Він дав цю можливість ще мільйонам людей, більшість із яких цього не оцінили і тепер його ненавидять”.
Чи міг Нємцов стати наступником без переїзду в Москву, минаючи московські палати і боротьбу з олігархами? Він ставив собі це запитання: “Напевно, так. Може, і не треба було їхати з Нижнього Новгорода, не варто було йти в уряд першим віце-прем’єром. Красива посада виявилася тупиковою гілкою”.
Історик Тамара Ейдельман у своїй лекції “Нємцов. Як Росія проґавила свій шанс” справедливо зазначає, що Нємцов – не виходець із КДБ чи обкомів – був соціально чужим для правлячого апарату, і це одна з причин, яка завадила стати наступником. А з точки зору, наприклад, антипутінського діяча Марка Фейгіна, спадкоємство Нємцова взагалі було неможливим. Система не могла передати владу такому радикально іншому елементу.
“Небезпечно мати президента, вихованого в КДБ”
Нємцов розповідає, що вибір Єльциним Путіна як наступника став для нього несподіваним. Він не міг повірити, що мало кому відомого непомітного полковника КДБ-ФСБ, який ніколи нічим не вирізнявся на тлі сірої маси державних чиновників, можна обрати на найвищу посаду в державі. “Тільки пластиліновий народ… може проголосувати за людину, яка починає свою політичну кар’єру з президентських виборів”.
Пізніше він зрозумів, чому Єльцин зупинився на Путіні: “Ім’я Путіна спливло в цейтноті, коли до виборів залишалися місяці. Єльцин не довіряв ні Примакову, ні Лужкову, ні Черномирдіну. Оточення ж переконувало його: потрібен такий президент, який забезпечить і йому особисту безпеку. Оточенню було байдуже, куди новий президент поведе країну, вони думали про себе”.
Нємцов розсудливо вважав: “якщо людина пішла свідомо на службу в КДБ… то ставитися до такої людини без підозри не можна. У чекістів сформовано дуже специфічний світогляд, замішаний на ненависті до будь-якої опозиції, на неприйнятті критики на свою адресу, на несумісності з відкритістю… вважаю небезпечним мати президента, вихованого в коридорах КДБ”. Утім, був час, коли і Нємцов похвально відгукувався про Путіна і підтримував його висунення. Ймовірно, багато в чому це відображало не його думку, а домінуючу позицію в блоці “Союз правих сил”, де він був одним із лідерів, але факт залишається фактом. Безкомпромісне протистояння з Путіним прийшло пізніше.
Не став би Путіним
Нємцова точно не потрібно ідеалізувати, як це часом відбувається. Багато різного було в його політичній біографії. Він не завжди чинив як політик-демократ, не всі його компроміси були обґрунтованими і робив він чимало помилок. Але, безсумнівно, увійшов він в історію як один із найяскравіших, найхаризматичніших і найдемократичніших російських політиків кінця ХХ – початку ХХI ст. На відміну від абсолютної більшості росіян він розумів цінність свободи для цивілізованого розвитку країни і, як умів, відстоював її. Ми не можемо досконально вгадати, яким би він міг бути президентом. Одне можна сказати точно: він не став би кровожерливим тираном Путіним. Тут двох думок бути не може.
