Придумайте щось краще, панове
Чому ідея “дві держави для двох народів” сьогодні не спрацьовує
Іцхак Рабін і Ясір Арафат
Михайло ФРЕНКЕЛЬ
Шановний, вибачте, дозвольте запитати: ви, бува, не обмірковуєте, як вирішити ізраїльсько-палестинський конфлікт? Ні, не обмірковуєте? Ще раз вибачте. Просто у вас обличчя дуже стурбоване.
Так-так, саме такі стурбовані фізіономії у всіх, хто розмірковує про те, як домогтися миру на Близькому Сході. І в Євросоюзі такі обличчя, і в ООН, і в Білому домі. І у всіх-всіх один рецепт, як досягти бажаного: це дві держави для двох народів. Ось тільки як реально цього домогтися? Над цим думають усі великі політичні уми.
Замислимося і ми…
Наприкінці позаминулого століття сіонізм остаточно оформився як ідеологічна течія. Він кликав євреїв на історичну Батьківщину, де вони жили ще в глибоку давнину і з якої були вигнані майже дві тисячі років тому. Євреї, як сказано ще в Торі, народ жорсткий, непокірний, який завдав чимало клопоту римським завойовникам. Тож, вигнавши їх із рідної землі, римляни постаралися стерти навіть їхнє ім’я з карти. Імператор Адріан наказав надалі називати Палестиною окуповану Юдею, а Єрусалим перейменували в Елію Капіталіну. У VII столітті нашої ери, після падіння колись могутнього Риму, Святу Землю захопили араби. Згодом, як це водиться, її міста завойовували то одні, то інші войовничі прибульці. А на час, коли євреї стали повертатися на землю предків, Палестина була занедбаною околицею Османської імперії. Більша частина її була безводною пустелею, позбавленою до того ж корисних копалин. Кому така потрібна? Та й стародавній Єрусалим мусульман-турок не цікавив, оскільки в Корані він не згадується жодного разу.
Зате в Торі про нього йдеться багаторазово, і в псалмах царя стародавнього Ізраїлю є пророчі слова: “Нехай відсохне моя правиця, якщо я забуду тебе, Єрусалиме”.
Утім, сказати правду, багато ідеологів і вождів сіонізму були не дуже релігійні. Це були розумні, діяльні, але дещо наївні люди. Серед них переважали соціалісти, і тому вони загалом повірили в широко поширювану антисемітами “казку”, що юдофобія є винятково наслідком того, що євреїв мало видно серед хліборобів і робітників рудників. Лідери сіонізму тих років щиро вважали – якщо євреї доведуть, що здатні не тільки торгувати, грати на скрипці і лікувати, а й вирощувати врожай; якщо вони всім покажуть, що вміють не тільки шити костюми, а й варити сталь, то антисемітизм одразу ж почне випаровуватися. Але для досягнення мети потрібно побудувати власну державу. Ось цим і зайнялися. Ми знаємо, що Барух Гашем побудували.
У єврейській країні заводи працюють, літаки літають, хай-тек один із найпередовіших у світі. Так, врожаї, так, надої… Пам’ятаю, як років двадцять тому брав інтерв’ю в одного колишнього голови великого радгоспу, який побував у складі української делегації в Ізраїлі.
– Послухайте, – здивовано-захоплено говорив він мені, – ми були в кількох господарствах, так там місцеві корови завбільшки зі здоровенного бика. А в багатьох надої такі, за які в Союзі можна було стати двічі героєм соцпраці.
– Їй-Богу, – промовив колишній переконаний комуніст і… перехрестився.
Отже, євреї будували, сіяли й орали, осушували болота і створили в пустелі оазиси, звели в них міста. Усім довели, як уміють працювати. І що ж? Антисемітизм зник? Нічого подібного. Адже, як і інші види ксенофобії, він має багато і багато негативних складових. І серед них – заздрість, жадібність і корисливість.
І тут повернемося в далекі часи. Коли найбільш заповзятливі й недурні багаті арабські купці нарешті зметикували, що вчення мандрівного проповідника Мухаммеда, до якого до того мало хто дослухався, обіцяє, що під егідою єдиного Бога можна об’єднати розрізнені племена та припинити хаотичні розбійницькі напади на торгові каравани, вони активно підтримали пророка, та, як би тепер сказали, інвестували в його діяльність чималі кошти. Об’єднані вірою в Аллаха арабські племена на початку VII століття стали, як сказав би один історик, пасіонарним народом, якому стало тісно на Аравійському півострові. І почалася ісламська військова експансія. У наступні роки вона досягла серйозних успіхів. Арабами були завойовані величезні території на Сході і на Заході.
А тепер повертаємося в нову історію. Коли перші єврейські поселенці сто з гаком років тому стали повертатися на землю предків, і турецька влада, і араби, що жили в тих місцях, поставилися до цього досить байдуже. Однак коли євреї осушили болота, провели воду в пустелю і побудували там міста і селища, настрій арабів змінився. Їм дуже захотілося, щоб усе це стало належати їм. Тут потрібно сказати, що господарі країни мусульмани-турки вельми погано ставилися до мусульман-арабів, яких вони всіляко гнобили. Поява ж у Палестині невеликої кількості євреїв турків спочатку не дуже турбувала. Але в міру зростання єврейської присутності та успішного освоєння євреями раніше незаселених земель турецька влада стала до них набагато жорсткішою. Але тут почалася Перша світова війна. Під час неї Османська імперія, яка виступала на боці Німеччини, зазнала нищівної поразки. І Палестина виявилася підвладною переможцям. Вона стала підмандатною територією британської корони.
Про подальші історичні події, що призвели зрештою до створення Держави Ізраїль, і про колізії, що послідували за цим, писалося не раз. І я, природно, не збираюся скрупульозно описувати їх, перетворюючи ці замітки на багатосторінкову історичну працю. Зупинюся лише на моментах і епізодах, необхідних для розмови про те, що відбувається у світі сьогодні.
Отже, після низки серйозних політичних подій нові господарі Палестини вирішили піти на певні кроки. І ось за дивовижним збігом у день, коли в Петрограді революційні солдати й матроси взяли Зимовий палац, у британських газетах було опубліковано так звану “декларацію Бальфура”, з якої випливало, що євреям під створення власної держави обіцяють значну частину Палестини й найближчих земель. Арабам, само собою, це не сподобалося. І хоча в їхньому розпорядженні залишалося набагато більше територій, вони стали активно нападати на євреїв. Не бентежило їх і те, що, задекларувавши право євреїв на свою країну, англійці зовсім не поспішали здійснювати цю ідею. Тим часом Святою Землею у двадцяті-тридцяті роки пронеслася ціла серія кривавих арабських нападів на євреїв. Як виявилося, антисемітизм зовсім не залежить від того, хто торгує, а хто працює в полі і біля верстата. У нього зовсім інші причини.
Євреї як могли відбивалися від погромників. Але тут почалася Друга світова, ще страшніша, ніж попередня війна. Нацисти, які прийшли 1933 року до влади в Німеччині, проголосили “остаточне вирішення єврейського питання”. І як наслідок і життя євреїв на Святій Землі теж опинилося під загрозою. І ще під якою! Німецькі війська під проводом генерала Роммеля спочатку протистояння на Близькому Сході активно тіснили армію союзників, якою командував фельдмаршал Монтгомері. Німці весь час ніби передбачали дії противника і, завдаючи йому чутливих ударів, просувалися до Єрусалима. Ці успіхи вважалися наслідком унікальної інтуїції Роммеля, який отримав прізвисько “Лис пустелі”.
У цей час єрусалимський муфтій, затятий юдофоб аль-Хусейні вирушив до Берліна, де під час зустрічі з фюрером запевнив його в повній підтримці “остаточного розв’язання єврейського питання” не тільки в Європі, а й у Палестині.
Однак потім ситуація на близькосхідному полі бою змінилася. З’ясувалося, що ніякої особливої інтуїції Роммель не мав, а просто ще на початку війни німецькі шпигуни зуміли заволодіти кодом, яким англійці шифрували свої донесення, і тому німецький генерал був у курсі всіх ворожих пересувань. Коли ж британці це виявили і змінили коди, справи пішли по-іншому. У вирішальній битві під Ель-Аламейном гітлерівці були розбиті, і сокира, що висіла над головами євреїв Палестини, згинула.
Війна закінчилася. Було створено Організацію Об’єднаних націй. І тут, увага, є один суттєвий момент. У багатьох міждержавних конфліктах дуже важко докопатися до першопричини. Простіше кажучи, визначити хто правий, а хто не дуже. У конфлікті ж між сучасним Ізраїлем і його сусідами це зробити нескладно, оскільки найпершу резолюцію ООН, що стосується цього протистояння, ухвалили не за давніх часів, а восени 1947 року, а підтвердили навесні 1948-го. І в ній йшлося про те, що на землі Палестини має бути створено дві держави – єврейську й арабську. І ось це найперше найважливіше рішення араби не визнали. 14 травня 1948 року було проголошено незалежність Ізраїлю. А вже наступного дня армії п’яти арабських країн обрушилися на єврейську державу. При цьому, наприклад, йорданською армією командували… англійські офіцери. Так, так – піддані британської корони виявилися вірними своїм давнім принципам. (Один із них, запозичений у римлян, свідчив: “Розділяй і володарюй”, а другий: “У Британії немає вічних друзів, у Британії немає вічних ворогів. У Британії є вічні інтереси”). Англійці в середині минулого століття йшли з колишніх колоній так, щоб їх, як вони сподівалися, покликали назад. Це був не тільки Близький Схід, а й Африка та Азія, де після того, як британці “уміло” провели кордони, конфлікт між Індією та Пакистаном не завершився досі. Таким же чином вони наслідили в Палестині.
По-перше, євреям було віддано значно менше територій, ніж значилося в рішеннях 20-х років. По-друге, англійці зробили багато для того, щоб протистояння між євреями та арабами не вщухало. Ось такі демократи її королівської величності. А тут ще “чорне золото” – нафта, яка справді озолотила без міри арабських господарів родовищ. У цікавій книжці “Таємна війна проти євреїв”, написаній двома авторами неєврейського походження, наводиться фактаж, який переконливо доводить, що саме нафта і гроші були головним стимулом для тих, хто перешкоджав створенню єврейської держави. Але Ізраїль вистояв і переміг у Війні за незалежність. Так, допомогло керівництво Радянського Союзу, яке бажало насолити англійцям і сподівалося, що Ізраїль стане форпостом соціалізму на Близькому Сході. Так, симпатизував ізраїльтянам на противагу своєму держдепартаменту президент США Гаррі Трумен. Але найголовнішу роль у перемозі зіграла мужність і стійкість єврейської самооборони, що перетворилася під час війни на боєздатну армію. Чи не це, до речі, сьогодні відбувається і в Україні?
У наступні роки в житті Ізраїлю було багато подій. І сумних, і радісних. А потім сталася блискуча перемога в Шестиденній війні 1967 року. Після неї у військових академіях багатьох країн (зокрема й радянських) вивчали стратегію і тактику єврейської Перемоги.
У 1990-му році в Києві я взяв перше інтерв’ю (потім було й друге) у легендарного генерала Узі Наркісса. Саме він командував Центральним фронтом, бійці якого взяли Єрусалим і вийшли до нинішньої головної іудейської святині – Стіни плачу. Я тоді запитав його, що найбільше дозволило здобути таку переконливу перемогу. Очікував, зізнаюся, почути про мужність і героїзм. А Узі відповів: “Імпровізація”. Він мав на увазі вміння здивувати і спантеличити ворога, як це зробив Ганнібал під Каннами і Наполеон під Аустерліцем. Те саме генерал Наркісс зробив у ті гарячі червневі дні 1967 року в битві за Єрусалим…
Перемога дозволила Ізраїлю де-факто дещо розширити свої кордони. Однак де-юре більшість із набутих земель міжнародна спільнота вважає “окупованими територіями”. У зв’язку з цим різні розумники час від часу пропонують повернутися до кордонів 1948 року в обмін на мир, який палестинські араби й ті, хто за ними стоять, нібито готові укласти з Ізраїлем. Я написав “нібито”, оскільки запевнення західних політиків, що це саме так, викликають серйозні сумніви в людей, які звикли довіряти тільки реальним фактам.
Найважливішим елементом проголошуваних свого часу “історичними” угод в Осло став пункт, який свідчить про “визнання права Ізраїлю на існування в мирі та безпеці”.
Після укладення угод якось повелося, що положення Палестинської національної хартії про те, що “Ізраїль був створений незаконно”, скасовано. Однак, чи дійсно це положення, що йде врозріз з основоположним рішенням ООН, було вилучено з хартії? На жаль, і через багато років після укладеної угоди в Осло ніхто зміненого тексту хартії так і не бачив.
І виникає сильна підозра, що його дійсно просто немає. А якщо немає, то і повертатися до старих кордонів для Ізраїлю вкрай небезпечно. Коли я чую словесний потік прекраснодушних (або скоріше байдужих) американських і європейських дбайливців за обмін територій на мир, то, намагаючись уникнути негативних емоцій, згадую стару чудову кінокомедію “Поліцейські і злодії”. У ній блискуче грали великі коміки світового кіно Фернандель і Тото. Згідно з сюжетом простакуватий добродушний поліцейський увесь фільм ганявся за хитромудрим і спритним контрабандистом, який шастав із товаром туди-сюди через франко-італійський кордон. А кордон цей у містечку, в якому вони обидва жили, проходив і по кухні, і по, пардон, туалету, і навіть ділив на дві частини подружню постіль в одній родині. Так, дуже смішне було кіно. А згадав я про нього, тому що якби Ізраїль межував з Італією або розташовувався між країнами Бенілюксу, то його територія могла б бути як завгодно малою. Але ми ж знаємо, що єврейська держава перебуває в оточенні ворожих сусідів, які до того ж уже мають у своєму розпорядженні зброю, здатну повністю прострілювати навіть нинішню територію Ізраїлю. Тому повернення до кордонів півстолітньої давності для неї просто смертельно небезпечне. Те, про що можна було запросто домовитися за кухлем пива з персонажами Фернанделя і Тото, на жаль, неможливо владнати в переговорах ні з ХАМАСом, ні з будь-якими іншими терористами. А саме вони стануть на чолі палестинської держави. Причому цілком демократичним шляхом, оскільки при прямому потуранні та фінансуванні з боку ООН і багатьох інших міжнародних організацій, а також влади низки арабських держав на палестинських територіях був виплеканий “електорат”, який не сприймає жодного іншого гасла, окрім як: “Від річки до моря Палестина буде вільною”. А заклик цей означає тільки одне – знищення Ізраїлю.
Потрібні факти? Будь ласка.
Палестинський центр політичних досліджень провів опитування серед жителів Іудеї та Самарії, а також Гази. І що ж?
Створення двох держав підтримують менше ніж 20 відсотків палестинців. 75 відсотків мешканців сектора Гази, а також Іудеї та Самарії схвалюють жахливу різанину 7-го жовтня. 91 відсоток палестинців упевнені, що ХАМАС не скоював страшних злочинів проти мирних ізраїльтян 7-го жовтня. 66 відсотків палестинців виступають за відставку голови Палестинської автономії Махмуда Аббаса і беззастережно підтримують ХАМАС.
Тож досить лицемірства, панове “примирителі”! Створення двох держав для двох народів у нинішніх реаліях абсолютно неможливе.
Придумайте кращу ідею, якщо вам дійсно хочеться бачити мирним Близький Схід.
