Захищаємося – отже існуємо
Лев ЛАЗЕБНИК
Події в Ізраїлі, що ввійшли в історію як Війна Смхат Тора, відновили інтерес до одного літературного артефакту півстолітньої давнини, який зазвучав сьогодні з особливою актуальністю.
Це не рідкість, коли йдеться про багатовікову історію єврейського народу. Але все одно – яскравість і сумна актуальність тексту, про який піде мова, вражають дуже сильно.
Сефард-космополіт
Нинішнього літа (серпень 2023) в Італії скромно відзначили напівкруглу дату – 35 років від дня смерті Герберта Пагані. Це ім’я мало що говорить сучасній аудиторії. Та й свого часу цей цікавий персонаж не користувався особливою увагою публіки – хоча мав певні досягнення.
Наступного року Герберту Пагані могло б виповнитися 80 років; але він помер 1988 року від лейкемії всього-то в сорок чотири – така доля.
Багато в чому він був типовою постаттю для свого покоління шістдесятників: єврей-лівак із тих, хто бузив у Європі пам’ятного 1968 року; такий собі обдарований дилетант у різних сферах – поет, співак, художник. Але були в нього й унікальні риси – через особливості біографії.
Герберт Авраам Пагані народився 25 квітня 1944 року в Тріполі в сім’ї сефардів, які століттями жили в Лівії, тоді – італійській колонії.
У 1952 році Лівія позбулася колоніального гніту, і як один із наслідків – країну масово і терміново покинули євреї. Коли 1969 року до влади в Лівії прийшов Муамар Каддафі, будинок сім’ї Пагані був зруйнований, а всі його дитячі художні роботи знищені.
Дитинство Герберта Пагані пройшло у двох країнах Європи, де після розлучення проживали його батьки, у ФРН і в Італії. Багато часу він також проводив у Франції. У результаті Герберт блискуче освоїв кілька мов, що йому дуже знадобилося в житті. Щоправда, через цю суміш мов він у дитинстві мав деякі проблеми з комунікацією, через що надавав перевагу мові образотворчого мистецтва – багато малював.
Але основні досвіди самореалізації у Герберта виявилися пов’язаними зі словом: першу популярність він здобув як перекладач італійською текстів пісень популярних французьких шансоньє Жака Бреля і Лео Ферре. Пагані також створював італійські тексти для таких зірок французької естради, як Едіт Піаф, Франсуаза Арді, Франс Галль, Мішель Польнарефф, Клод Нугаро.
За порадою Жака Бреля Герберт Пагані став складати і виконувати власні пісні. Паралельно він займався образотворчим мистецтвом, ілюстрував книги. Писав музику для театру і кіно. У 70-ті роки він відмовився у своїй роботі художника від традиційних олівців, пензлів, паперу, фарб і зайнявся тим, що згодом стало модним жанром інсталяція.
Пагані помер 1988 року в Палм-Спрінгз (Флорида), а поховали його, згідно з останньою волею, в Тель-Авіві. Будучи політично активною людиною лівих поглядів, він при цьому чітко зберігав і прокламував свою єврейську ідентичність. Перефразовуючи слова, які приписують то Троцькому, то Кагановичу, “я не єврей, я комуніст”, про Герберта Пагані можна сказати: він не комуніст, він єврей. Після того, як Генеральна асамблея ООН ухвалила сумнозвісну резолюцію про те, що “сіонізм є однією з форм расизму”, Пагані відчув, як багато попелу вдарило в його сефардське серце. 11 листопада 1975 року він написав текст, який потім виконав у музичному супроводі. Це полум’яний публіцистичний маніфест, в оригіналі французькою мовою, під назвою Plaidoyer pour ma terre. Здебільшого, його перекладають російською як “Ратую за свою країну”. Згодом Пагані переклав і записав цей текст кількома мовами, якими чудово володів.
Зрозуміло, в СРСР про це ніхто взагалі не заїкнувся. У роки застою євреїв у нас не шанували, а Ізраїль офіційно сприймався як агресор і американський сателіт. Який уже там Герберт Пагані!
Але невипадково італійський єврейський автор Роберто Цадік у нещодавній статті до 35-ї річниці смерті Герберта Пагані (16 серпня 2023 року, сайт єврейської громади Мілану Bet Magazine Mosaico) зауважив, що текст “Ратую за свою країну” начебто написаний сьогодні опівдні.
Ось він, пророчий і актуальний маніфест Герберта Пагані.
Ратую за свою країну
Учора ввечері я їхав у метро і почув розмову двох жінок: “Читала газети? Ці євреї знову щось влаштували. Вони вже всіх дістали”.
Вони мають рацію. Ми всіх дістали.
Уже яке століття ми дістаємо весь світ.
Це в нас у крові, тут нічого не поробиш.
Авраам зі своїм Богом Єдиним, Мойсей зі своїми Скрижалями Заповіту, Ісус, вічно готовий підставити іншу щоку, Маркс, Фрейд, Ейнштейн – усі вони були непроханими гостями, революціонерами, ворогами порядку речей.
Чому?
Тому що жоден із порядків у жодну епоху їх не влаштовував.
Бо в жодному для них не було місця.
Піддавати все сумніву, дивитися далеко вперед, змінювати світ, щоб змінити власну долю, – такою була доля моїх предків.
Ось чому їх ненавидять захисники будь-якого усталеного порядку.
Правий антисеміт звинувачує євреїв у тому, що вони влаштували більшовицьку революцію.
Це правда – їх чимало було в 1917 році.
Лівий антисеміт звинувачує євреїв у тому, що вони керують капіталізмом.
Це правда – їх чимало серед капіталістів.
Причина проста.
Культура, релігія та революційні ідеали, з одного боку, акції та банки – з іншого, це рухомі цінності, єдина батьківщина для тих, у кого немає своєї батьківщини.
І тепер, коли в них з’явилася своя країна, антисемітизм відроджується зі свого попелу… Вибачте, з нашого попелу.
Його назва – антисіонізм.
Він стосувався окремих людей, а тепер стосується цілого народу.
Ізраїль – гетто.
Єрусалим – Варшава.
Нацисти, що оточують нас, говорять арабською.
Хоча їхній півмісяць прикидається іноді серпом, але тільки для того, щоб легше було обдурити лівих усього світу.
Я лівий єврей і не маю нічого спільного з тією частиною лівих, які хочуть звільнити всіх за рахунок кількох людей
– я якраз із цих людей.
Я за класову боротьбу, але також і за право відрізнятися від інших.
Якщо ліві хочуть бачити мене у своїх лавах, обійти стороною мою проблему їм не вдасться.
А суть її проста.
Коли нас депортували римляни в 1-му столітті нашої ери після Ісуса Христа, нас скрізь зневажали, виганяли, переслідували, звинувачували, знищували, грабували, спалювали і насильно навертали в іншу віру. Чому?
Тому, що наша релігія, наша культура була небезпечна.
Вона була прикладом демократії.
Хочете кілька прикладів?
В іудаїзмі вперше запровадили Шаббат: день, коли раз на тиждень відпочивати обов’язково.
Уявіть собі радість фараонів, коли будівництво чергової піраміди затримувалося.
Іудаїзм забороняє рабство.
Уявіть співчуття римлян, які поставили в античності торгівлю безоплатною робочою силою на потік.
У Біблії сказано: “Земля належить не людині, але Б-гу”.
Звідси випливає закон: автоматичний перегляд права власності на землю раз на 49 років.
Кожні 49 років.
Уявіть, який ефект справив цей закон на римських пап у Середні віки і на будівельників імперій в епоху Відродження!
Їм було необхідно, щоб люди не дізналися правди.
Спочатку заборонили Біблію, потім стали поширювати чутки: побудували стіни з брехні, що перетворилися на стіни гетто.
Потім була інквізиція, багаття, пізніше – жовті зірки.
Освенцим – приклад лише промислового геноциду, але були й тисячі геноцидів ручної роботи.
Мені було б потрібно, клянуся, три дні, лише щоб перерахувати погроми в Іспанії, Польщі, Росії, Україні, Прибалтиці м Північній Африці.
Рятуючись втечею і поневіряючись, євреї опинилися скрізь.
Але виходить, що вони нізвідки.
Ми серед народів як притулкові діти.
Я більше не хочу бути сином.
Більше не хочу, щоб моє життя залежало від настрою господарів.
Більше не хочу бути квартирантом на пташиних правах.
Набридло стукати у двері історії й чекати, поки скажуть: “Заходьте”.
Сьогодні я хочу увійти і кричати!
На Землі я вдома, і на Землі у мене є земля.
Мені її обіцяли, і вона залишиться за мною.
Що таке сіонізм?
Усе зводиться до однієї простої фрази: “Наступного року в Єрусалимі”.
Ні, це не з реклами курорту, це слова з біблії – найбільш продаваної книги, яку найгірше читали.
Ця молитва перетворилася на крик, якому вже 2000 років,
і предки Колумба, Кафки, Пруста, Маркса, Шагала, Ейнштейна і навіть Генрі Кіссінджера – всі повторювали цю фразу, цей вигук, хоча б раз на рік на Великдень.
І що ж сіонізм – це расизм? Не смішіть мене.
Хіба слова “Мила Франція, країна дитинства мого” – гімн расизму? Сіонізм – це боротьба за свободу.
У світі у всіх є свої євреї.
У французів – свої: бретонці, корсиканці, робітники-іммігранти.
В італійців – сицилійці, в американців – афро-американці, в іспанців – баски.
А ми – євреї у всіх, і це наша прерогатива.
Мені кажуть: “А як же палестинці?”
Я відповідаю: “Я 2000-річний палестинець.
Я найдавніша гнана людина на світі”.
Гнана, а іноді й знищувана.
Я готовий вести з ними переговори, але не поступлюся їм своїм місцем.
Там вистачить місця для двох народів, двох країн, двох націй.
Кордони ми обговоримо разом, але існування однієї країни не виключає існування іншої.
І політичний вибір однієї нації не означає зникнення іншої. То чому ж Ізраїль?
Коли Ізраїль буде поза небезпекою, я зроблю вибір серед євреїв і сусідів-арабів, тих, хто мені ідейні брати.
Сьогодні ж я маю бути солідарний з усіма ними, навіть із тими, кого я терпіти не можу, в ім’я боротьби з нездоланним ворогом – расизмом.
Декарт помилявся: “Я мислю, отже, я існую” не має сенсу.
Ми мислимо 5000 років і все ще не існуємо.
Я захищаюся, отже, я існую!
