“Бути євреєм – не кара й не нагорода…”
Аркадій Вайнер (Фото Вікіпедія)
Андрій ДНЄПРОВ
В 1968 році брати Аркадій та Георгій Вайнери видали книгу «Я, слідчий…», в якій діяв уже знайомий читачам інспектор карного розшуку Тихонов. Кар’єра слідчого нагадувала кар’єру самого Аркадія – в романах, де головним героєм є капітан Тихонов, він проходить такими ж щаблями службових сходів, що й старший з братів. Крім усього іншого, герой був наділений багатьма його рисами.
Коли в одному з інтерв’ю Аркадія Вайнера запитали: «Як ви стали слідчим?», він не замислюючись відповів: «Мені сподобалася ця робота. Розумієте, людину в принципі приваблює всяка таємниця, detective, і в слідчій, кримінально-розшуковій роботі цих таємниць, напевно, не менше, ніж у вчених, які досліджують секрети світобудови. Оскільки Бог не наставив мене на вчений шлях із мікроскопом, а скоріше – по лінії спостереження психології людських вчинків… то я вибрав саме цю роботу».
Він розпочав з посади слідчого 21-го відділення міліції й за два десятки років дослужився до старшого слідчого 2-го відділу Слідчого управління виконкому Мосміськради. А потім розвернувся і круто змінив своє життя.
ЦІНА «ГОДИННИКА ДЛЯ МІСТЕРА КЕЛЛІ»
Як відомо, багато що в нашому житті визначає випадок. «Я був черговим слідчим, – згадував Аркадій Вайнер, – коли пролунав виклик на Стрітенку, де у квартирі було виявлено труп старого. В бідній обставі звичайної московської квартири наш експерт виявив у стіні гроші, валюту, коштовності… І там же – скляна пляшечка з-під валокордину, в якій помістилося безліч крихітних металевих деталей. Потім ми дізналися, що називаються вони аксами, є основою балансу годинникового механізму й коштують дорожче за діаманти. А було їх у тій бульбашці близько десяти тисяч штук. Звідки у бідного старого це багатство? Стало зрозуміло, що вбивці йшли по наведенню, але, на відміну від нашого експерта, не змогли знайти скарб».
В той самий часодин з друзів братів обійняв велику посаду в Агентстві друку «Новини». І в черговій суперечці на тему, ким бути краще і важче, журналістом чи слідчим, він запропонував: замість того, щоб розповідати всі свої захопливі історії за столом, візьміть і напишіть невелику розповідь сторінок на вісім. І за них АПН заплатить вам 400 карбованців. Що на той час становило два посадові оклади Аркадія. Брати переглянулись і погодились. Але написали не розповідь у вісім сторінок, а цілу повість на 600 сторінок. Яка і стала їхньою першою книгою «Годинник для містера Келлі».
ПРЯМА МОВА АРКАДІЯ ВАЙНЕРА
«За знаком зодіаку я – Козоріг. Щасливчик і життєлюб, одним словом. Найщасливіший момент свого життя я не забуду ніколи. Того дня пролунав телефонний дзвінок з редакції журналу… Редактор повідомив мені, що прийнята до друку моя перша повість „Годинник для містера Келлі“. Я був тоді вже запеклим розшукником, бувалим офіцером міліції. І раптом вступив на новий шлях! Я був у такому захваті, що мало не розколов кулаком стільницю!..»
ДВОЄ В ОДНОМУ ЧОВНІ
Вайнери прийшли до літератури наприкінці 1960-х років і відразу ж привернули до себе увагу читачів та критиків. Що буває нечасто. І ті й інші відзначали бездоганно збудований сюжет та суворо вивірену, майже протокольну, точність.
Писати разом вони почали 1965-го. Але першу книгу «Годинник для містера Келлі» під ім’ям «брати Вайнери» (під цим ім’ям їх знатиме весь Радянський Союз, а потім і решта світу) видали лише через два роки, 1967-го.
Популярність прийшла після публікації повісті «Я, слідчий», успіх – після повісті «Ера милосердя».
Після першої книги про інспектора Тихонова вони зрозуміли, що саме література і є їхнє покликання та призначення.
Коли Вайнери починали писати свої детективні повісті та романи, в цьому жанрі працювали кілька «старих» авторів – Аркадій Адамов, Аркадій Васильєв, Василь Ардаматський (перший був пристойною людиною, двоє останніх мали в письменницькому середовищі, м’яко кажучи, неоднозначну репутацію: Васильєв був відомий громадський обвинувач на процесі Синявського та Даніеля, Ардаматський «прославився» своїм антисемітським фейлетоном «Пиня зі Жмеринки», опублікованим у журналі «Крокодил» 20 березня 1953 р. під час «справи лікарів»). Писали й молоді – Анатолій Безуглов, Юрій Кларов, Едуард Хруцький та інші. Успіх братів полягав у тому, що вони намацали свій власний шлях у цьому досить непростому жанрі – вони не раз говорили, що пишуть психологічну прозу з кримінальним сюжетом. Аркадій добре знав “дно” столичного життя, Георгій — побут: після закінчення юридичного факультету до приходу в ТАРС встиг попрацювати і техніком, і механіком, й інженером.
Обидва вирішили спробувати свої сили в літературі. Літературі особливого – детективного – жанру. Аркадію якоїсь миті набридло писати стандартні протоколи, захотілося зрозуміти психологію злочинця. Георгію – писати статті та нотатки. Погоні та перестрілки залишили іншим «майстрам» цього жанру. Людські взаємини, які так чи інакше виникають між слідчим і злочинцем, було цікавіше досліджувати, ніж вигадувати хвацько закручені сюжети. При тому, як не раз підкреслював старший з братів, у літературі вони не мали вчителів, писали не за загальноприйнятим шаблоном і не намагалися будь-кому наслідувати. Інакше кажучи, шукали – і знаходили – свої художні засоби, своїх героїв, виробляли свій, не схожий на інших стиль.
Це була справжня література, яка виявилася зажаданою в читача. Тираж повістей і романів братів Вайнерів, що відрізняються життєвою правдивістю, психологічною глибиною та хорошим знанням того, як розкриваються злочини, до кінця 1990-х перевищив мільйон екземплярів – вони стали одними з авторів, що найбільш видаються і розкуповуються в країні.
«ЯКА ВИ ЩАСЛИВА!..»
До того як брати сіли в один літературний «човен», вони пливли різними курсами: молодший навчався так собі, за його ж власним зізнанням, був ледарем і двієчником, старший ходив у відмінниках і був головою ради загону. Виростали на сумнозвісній бандитській Сухарівці, на якій після війни збирався кримінальний елемент з усього міста. Георгій згадував:
«Сусіди говорили моїй матері: „Яка ви щаслива! У вас двоє хлопців, і жоден у в’язниці не сидів».
Після школи він вирішив, що його покликання — бути юристом. Подав документи на юридичний факультет Московського університету, і його прийняли. Але юристом він пробув недовго, пішов у журналістику. Прийняли на роботу до престижного ТАРС.
Аркадій захоплювався математикою та фізикою, хотів стати інженером. Обрав Московський авіаційний інститут, але провчився там лише один семестр, після чого перейшов до МДУ, де вже навчався Георгій. І після закінчення юридичного факультету пішов працювати до міліції.
ПРЯМА МОВА ГЕОРГІЯ ВАЙНЕРА
«Коли мені виповнилося 18 років, ми з другом стали ходити на танцмайданчик. Знаходили там симпатичних дівчат, билися з їхніми кавалерами та їхали з цими дівчатами вчотирьох на одному мотоциклі без коляски. Через це ми цілий рік ходили з синцями на найвидніших місцях. Аркадій постійно попереджав батьків, що я закінчу життя у в’язниці. Батьки дуже засмучувалися й відразу ставили мені його за приклад. На відміну від мене Аркадій був серйозною людиною, мав багато позитивних якостей. Він умів чудово грати на акордеоні, фотографувати, друкувати на машинці, першим у нашому дворі, зібравши грошей, купив собі магнітофон. Я цим нічим не цікавився. Батьки казали: „Що ж ти за дурень такий?“ А я просто відчував, як чудово жити…»
РЯДОВИЙ МЄНТ
У міліції Аркадій служив простим оперуповноваженим у звичайнісінькому відділенні міліції Москви не найблагополучнішого в кримінальному сенсі району, що примикав до ВДНГ. Про таких говорили, що вони працюють “на землі”. Від рядового інспектора дослужився до слідчого з особливо важливих справ. Постійно зустрічався з хуліганами та вбивцями, так званими дармоїдами та повіями, яких у «зразковому комуністичному місті» було хоч греблю гати.
Він служив сумлінно і чесно – принципового слідчого, який не бажав вступати в угоду зі своєю совістю, тричі намагалися виключити з партії, коли доводилося йти наперекір начальству. Йому не раз пропонували хабар – він не брав. Траплялося – загрожували. Але хоч би які справи капітан Вайнер вів, від великих розкрадань до вбивств, він завжди доводив їх до суду.
ПРЯМА МОВА АРКАДІЯ ВАЙНЕРА
«Через свою професію мені довелося пережити багато жахливих випадків. Це і кров, і бруд… Одного разу ми з черговою групою цілодобово шукали містом негідника, яке зґвалтував семирічну дівчинку. Добре, що він не вбив її. У лікарні я бачив це тендітне тільце, якому надавали допомогу, оперували. У цей час я був змушений розпитувати дівчинку про прикмети ґвалтівника. Лікарі мені дозволили. Я був просто вражений цим випадком! У мене саме тоді народилася донька, вона була зовсім маленькою, тому цей випадок я сприйняв особливо близько до серця. Гарячими слідами я цього злочинця знайшов за добу. Щоправда, потім довелося ще два місяці доводити його провину».
«ЧОРНА КІШКА»
У 1975 р. у журналі «Зміна» Вайнери опублікували роман «Місце зустрічі змінити не можна». 1976-го видали книгу під назвою «Ера милосердя». Сюжет був заснований на історії банди Івана Мітіна, що діяла на початку 1950-х у Підмосков’ї, автори тільки перенесли дію до повоєнної Москви. У зубожілій столиці, що страждала від розгулу злочинності, вбивали і грабували – банд було досить багато, найвідомішою за почерком була «Чорна кішка». Після кожного пограбування – чи то добропорядних громадян, промтоварних чи продуктових магазинів – злочинці залишали на місці злочину або живе чорне кошеня, або малюнок кішки. Для ліквідації банди у Московському карному розшуку було створено спеціальну оперативну групу. Групу очолив капітан міліції, старший оперуповноважений начальник оперативної бригади відділу МУРу по боротьбі з бандитизмом Гліб Жеглов. До нього для стажування було направлено колишнього розвідника-фронтовика, старшого лейтенанта Володимира Шарапова. В той самий час відбувається вбивство Лариси Груздєвої. В ході слідства оперативники розуміють, що справа про вбивство Груздєвої, яка розслідується, і справа «Чорної кішки» пов’язані між собою… Читач заінтригований і не може відірватися від роману.
Майже всі твори Вайнерів екранізувалися. Аркадій згадував, що після виходу книги вони з братом подарували кілька екземплярів близьким друзям, серед яких був Володимир Висоцький. Прочитавши роман, Висоцький приїхав до Вайнерів і сказав, що з «Ери милосердя» може вийти хороший фільм і що він хоче зіграти в майбутній картині роль Жеглова. Він же, коли брати написали сценарій, запропонував, щоб фільм знімав Станіслав Говорухін. Вайнери погодилися, але виставили одну умову: режисер не повинен зміняти жодного слова у сценарії. Говорухін пообіцяв, сценарій прийняла до виробництва Одеська кіностудія, де він був своєю людиною. На роль Жеглова затвердили Володимира Висоцького, на роль Шарапова – Володимира Конкіна. П’ятисерійну картину зняли за два роки і подарували правоохоронцям якраз до Дня міліції, який щороку відзначався 10 листопада.
Коли 11-16 листопада 1979 р. першою програмою ЦТ демонстрували фільм, вулиці радянських міст миттєво пустіли – зазвичай так було тільки коли транслювали футбольні чи хокейні матчі. Ті з наших читачів, хто жив тих років у різних містах колишнього Радянського Союзу, гадаю, це пам’ятають. Кожна нова серія підвищувала навантаження електромереж. У міліційних зведеннях повідомляли про різке падіння в ці дні й години найрізноманітніших кримінальних подій. У Севастополі Станіслав Говорухін став свідком того, як вихід чергової серії «Місця зустрічі…» зірвав міське свято: люди віддали перевагу фільму над черговим формальним заходом місцевої влади.
Глядач картину оцінив, як і найвище міліційне начальство: творці фільму отримали почесні грамоти МВС.
Репліки персонажів – «Злодій повинен сидіти у в’язниці»; “Ти не свідомість, ти совість втратив”; “Це ти розумний, а я тільки так, погуляти вийшов” – пішли в народ і згодом перетворилися на крилаті вирази.
ЄВРЕЙСЬКА НОТА
Наприкінці 1970-х вони звернулися до єврейської теми та написали у жанрі політичного детективу дилогію «Петля і камінь у зеленій траві» та «Євангеліє від ката». Усвідомлюючи, що пишуть «у стіл». Обидва романи розповідали про державний антисемітизм у Радянському Союзі, про вбивство Міхоелса та «справу лікарів». Про все те, що протягом десятиліть старанно замовчувалося Москвою.
Соломона Міхоелса Аркадій знав із ранніх років, школярем часто бував у ГОСЕТі, який тих років розташовувався на Малій Бронній. Він знав їдиш і розумів усе, що відбувається на сцені. В одному з інтерв’ю розповідав:
«У нас з братом було безліч ідей, ми хотіли писати правду про нюанси життя людей в СРСР, але багато чого не дозволялося. Тому ми вирішили: половину свого часу присвятити зароблянню грошей, а другу – написанню романів для душі. Ми роз’їжджали і виступали в різних містах країни, тим самим примудрялися заробити на хліб… А у вільний від поїздок час таємно створювали роман „Петля і камінь“, присвячений темі переслідування євреїв у Радянському Союзі. Наша діяльність заслуговувала принаймні на 5–7 років таборів. Ми мали секретні відомості, хоча ніколи не переступали поріг цієї установи. Просто ми мали багато знайомих серед колишніх працівників КДБ, постраждалих від цієї організації, та впливових адвокатів. Таким чином, роман з кожною сторінкою набував антирадянського напруження. Вдома ми з Жорою ніколи не тримали більш як три сторінки, а зберігали все у різних місцях. Тоді ми самі перетворилися на своїх же персонажів. Але ми вперше в житті писали без внутрішньої цензури, яка жила в кожному радянському літераторі. І вже потім ми почали писати „Євангеліє від ката“ про „справу лікарів-убивць“. Це – книги про те, як в СРСР мав відбутися єврейський Голокост, за масштабами співвідносний з гітлерівським».
На той час прийшло усвідомлення, що собою являє радянська влада. Жити стало нестерпно, терпіти не було сил, мовчати більше не хотілося. Вони потрапили в ситуацію, яка у шахах називається цугцванг – слідчого з особливо важливих справ МУРу та кореспондента ТАРС, що висвітлював офіційні урядові події, які подали заяву про виїзд із країни, елементарно закатали б в асфальт. Як зізнавався вже в нерадянські роки Аркадій Вайнер, борцями за ідею вони не були – обидва мали сім’ї, дітей (від себе додам: зрештою, не всім бути Солженіциними). Ось тоді й було прийнято рішення укрити рукописи від «государевого ока», сподіваючись, що колись вони стануть книгою і побачать світ.
«Петля на траві» та «Євангеліє від ката» були видані на початку 1990-х, коли від Радянського Союзу залишився лише спогад. Єврейська нота і в ці роки, коли країна почала позбавлятися державного антисемітизму, пролунала сильно, голосно і потужно.
ПРЯМА МОВА ГЕОРГІЯ ВАЙНЕРА
«Ніхто, як євреї, не мали й не мають стільки тягарів та складнощів у своїй долі. Й для подолання всіх цих випробувань протягом кількох тисячоліть існування з Торою Господь забезпечив євреїв великими талантами. Це ідея не шовіністична, вона підтверджується суто статистично.
Євреї – дуже талановитий народ. При цьому їхнє єврейська обраність не дає їм жодних переваг, воно дає їм лише зобов’язання. Тільки той, хто здатний виконати ці зобов’язання, стає справжнім євреєм – Божим обранцем.
Бути євреєм – не покарання й не нагорода, а висока та важка честь. Тому що кожен єврей євреєм вважається не за кров’ю, на мою думку, не за місцем проживання, а від свого усвідомлення, що він єврей, – від Мойсея і до сьогодні. Це велика честь. Це – обраність.
Буваючи в Ізраїлі біля Стіни плачу, я намагаюсь не обтяжувати Всевишнього дрібними проханнями. У мене завжди одне прохання: щоб ті, кого я люблю, були живі та здорові, у мирі та добробуті. В цьому випадку я буду щасливий»…
ЗАЛИШИЛИСЬ КНИГИ
1991 року після розвалу Радянського Союзу Георгій поїхав до США, Аркадій залишився у Росії.
Старший пішов із життя в ніч з 24 на 25 квітня 2005 року. Молодший пережив брата на чотири роки. Після себе вони залишили книги, які читали, читають та читатимуть.
