Перемога і “побєдобєсіє”
Михайло ФРЕНКЕЛЬ
…Роки йдуть і беруть своє. Їх, про кого сказано “грудьми захистили країну”, залишилося вже небагато. І якби хтось із ветеранів Другої світової спробував у ці травневі дні зібрати разом усіх своїх однополчан, він із сумом міг би згадати ще один віршований рядок: “Інших уже немає, а ті – далеко”…
Ці рядки я написав двадцять років тому. Сьогодні ж із великим сумом ми можемо сказати, що тих, хто в боях Другої світової протистояв фашизму, майже не залишилося в живих. Час узяв своє. Про День перемоги співалося в пісні, що він порохом пропах. Але ще він пропах і кров’ю мільйонів людей.
Ось чому в ті дні було сказано: “Ми перемогли найстрашнішого ворога в історії людства”. Хтось, напевно, подумав, що ці слова вимовив Сталін або Молотов. Ні. Це сказав Черчилль.
Сер Вінстон глибоко ненавидів комуністичну ідеологію, а особливо сталінську практику “побудови соціалізму”. Але у фатальний для доль цивілізації час він згнітивши серце пішов на тимчасовий союз із поганим проти жахливого. Перемога над нацизмом означала, що в наступні за нею роки в Європі більше не будуть розбивати немовлятам голови об одвірки тільки тому, що їх народила “не та мама”, і не будуть закопувати живими в землю старих і жінок як “неповноцінних людей”.
Ось чому день, коли фельдмаршал Кейтель підписав акт про беззастережну капітуляцію Німеччини – це саме День Перемоги, а не просто дата, коли потрібно згадувати загиблих у вогні найстрашнішої війни в історії людства. Для цивілізованого світу в цьому немає жодних сумнівів. Інша річ, що відзначати свято зовсім необов’язково помпезними парадами, як це заведено в Москві. Та ще й стверджувати, що росіяни без чиєїсь допомоги змогли б Гітлера здолати. Коріння подібних нинішніх кремлівських промов лежать ще в радянській історіографії, згідно з якою союзники нібито долучилися до бойових дій тільки в 1944 році. Про важкі бої американців і британців з японцями на величезних тихоокеанських просторах майже не згадувалося. Але ж якби не ці бої, то Квантунська армія ще восени сорок першого почала б наступ на Далекому Сході, і тоді у радянського командування не було б можливості перекинути в грудні під Москву свіжі дивізії, які багато в чому і вирішили результат битви за столицю. А перемога англійського фельдмаршала Монтгомері над Роммелем у битві при Ель-Аламейні не дала німцям заволодіти близькосхідною нафтою, що залишило їхні танки без пального.
Сьогоднішня Росія намагається приватизувати перемогу над нацизмом. Ще раз повторю: у кремлі, як і раніше, стверджують, що перемога над нацизмом є виключно заслугою СРСР. Ба більше, сьогодні на помпезних святкуваннях, виконуючи знамениту пісню ще часів Громадянської війни, співають не “Красная армия всех сильней”, а “русская армия всех сильней”. Після розвалу Союзу було аргументовано і документально доведено, що не було ніякого подвигу 28-ми панфіловців; що Микола Гастелло не таранив німецьку колону, це зробив інший льотчик, але в нього було “невідповідне” прізвище. Проте в сьогоднішній Росії про “подвиги” цих персонажів знову створюють фільми, пишуть книжки і все таке інше. Та й узагалі, ніякої Другої світової війни начебто й не було, а була тільки так звана Велика вітчизняна, в якій Сталін без жодної сторонньої допомоги розгромив Гітлера. За цією “переможною” свистопляскою з подивом і важким почуттям спостерігає цивілізований світ. Вона протиприродна для людей, які знають, скільки жертв поклало людство на вівтар перемоги над нацизмом. І в ці травневі дні насамперед треба, схиливши голову, пам’ятати про них. Однак…
Я категорично не сприймаю думку, яку нерідко висловлюють в українському інформпросторі, про те, що ніякої такої перемоги і не було, а просто загинули мільйони людей у кривавій бійні між двома імперіалістичними хижаками – СРСР і Німеччиною. Висловлюючи ці думки, люди нібито з табору українських націоналістів, як не дивно, не помічають, що фактично повторюють путінські тези про Другу світову як протистояння лише двох країн. Я вважаю це антиісторичною точкою зору. Я згоден із Черчиллем. Славу перемоги над нацизмом путіністам віддавати не можна!
А тепер – про євреїв.
Взагалі-то вважаю, що безглуздо і нудно кричати про це щодня на всіх кутах. Деякі представники єврейського руху, які щиро вважають своїм обов’язком постійно твердити про участь євреїв у війні, найімовірніше, плутають причину і наслідок. Вони вважають, що міф про те, ніби євреї не воювали, дає поштовх антисемітизму. Тим часом усе навпаки – існують антисемітські упередження, і з них, як бур’ян, проростають найбезглуздіші й наймерзенніші чутки.
Повторю – я не прихильник подібних постійних “виправдань”. “Той, хто має вуха, нехай почує”, – мудро сказано у Святому Письмі. Той, у кого є розум і совість, і так не вірить, а злісного морального пігмея, скільки не старайся, – все одно не переконаєш. І все ж раз на рік – у дні святкування Перемоги – хочеться сказати, що мерзенний анекдот про “невідомого солдата Рабіновича”, у тому сенсі, що, мовляв, “невідомо, чи воював він”, – є брехня. Він воював, як і інші, нітрохи не гірше. А якщо про це і було невідомо, то тільки тому, що декому не хотілося, щоб про ратну працю “Рабіновичів” знали люди. Не буду довго говорити про це, згадаю тільки один випадок зі своєї журналістської практики. Перевіряючи лист читача, я прийшов у Києві до Будинку офіцерів і виявив, що на стенді, присвяченому Героям Радянського Союзу, серед усіх перерахованих національностей не згадано євреїв. Як мені тут же оголосили, позичивши у Сірка очі, що це випадкова помилка. І скільки ж подібних “помилок” було ще в роки, коли участь євреїв у війні з нацизмом усіляко замовчувалася!
Насправді в лавах Червоної армії билося півмільйона євреїв, майже половина з них загинули. У лавах армій союзників євреїв було близько півтора мільйона. А про французький Опір Де Голль сказав, що “синагога дала в нього більше людей, ніж церква”.
Природно, і кількість євреїв-героїв була великою. Ми не раз про них розповідали і будемо ще розповідати.
Сьогодні багато істориків по-новому трактують епізоди, причини і наслідки Другої світової війни. Але практично ніхто з них не заперечує, що нацизм ніс смерть усьому людству, а не якимось окремим націям. Стратегічний гітлерівський план завоювання світу передбачав поступове знищення або перетворення на “робочу худобу” всіх “неарійських” народів. Ось чому перемога над нацизмом – головна подія в боротьбі Добра і Зла у XX столітті. Воїни-євреї билися в лавах сил Добра. Вони були не кращі й не гірші за інших. Вони були, як усі, хто здолав страшного ворога.
Вічна слава всім тим, хто переміг коричневу чуму!
