Перемагаючи безпам’ятство
До 84-ї річниці трагедії Бабиного Яру
Борис ЛОЖКІН, президент Єврейської конфедерації України
Над Бабьим Яром памятников нет.
Крутой обрыв, как грубое надгробье.
Мне страшно….
Мне сегодня столько лет,
как самому еврейскому народу…
Знову в Києві вересень. А значить – час знову згадати про Бабий Яр.
Стародавні мудреці говорили: Той, хто не пам’ятає про минуле, той може забути мріяти про майбутнє.
Знаменитий вірш був написаний Євгеном Євтушенком понад шістдесят років тому і справив ефект вибуху бомби.
Тоді ж, у 1961 році, через злочинне бажання київської влади побудувати на кістках жертв Бабиного Яру стадіон і парк з розвагами, сталася ще одна трагедія, відома як Куренівський потоп. І в ній теж загинули люди, кількість яких була сильно занижена в офіційних повідомленнях. Це був шок. А віруючих киян охопив містичний жах.
Після Куренівської трагедії стало ясно, що танцмайданчиків у Бабиному Яру встановлювати не будуть. Однак минуло ще п’ятнадцять років, перш ніж там з’явився перший пам’ятник жертвам нацизму. Правда, зведений він був не в тому місці, де відбувалися розстріли, а ближче до асфальтованої дороги – очевидно для того, щоб начальству було зручно під’їжджати сюди в дні урочистих церемоній. І «цікавою» особливістю написів на постаменті було те, що в них жодним чином не згадувалися євреї. Мова йшла виключно про «радянських громадян».
Одного разу журналісти запитали Володимира, сина Діни Пронічевої, якій пощастило врятуватися з розстрільної ями Бабиного Яру, що вона сказала, побачивши побудований в 1976 році пам’ятник.
– Мама тоді вже дуже сильно хворіла, – відповів він. – Тому біля пам’ятника вона була тільки раз. Її привіз туди на машині один з тих колишніх наших військовополонених, кому у вересні сорок третього вдалося втекти з Сирецького табору. Мама з ними дружила. Чи сподобався їй пам’ятник, мама мені не сказала. А ось те, що в написах на ньому не були згадані євреї, їй не сподобалося дуже.
…Компартійні чиновники не згадували про євреїв ще протягом багатьох років. І тільки вже в апогей перебудови на мітингу в 1990 році перший секретар Київського міськкому КПУ Анатолій Корнієнко, говорячи про жертв Бабиного Яру, вимовив раніше табуйоване слово «євреї». Саме на цьому мітингу вперше поруч із прапором тоді ще не проголошеної України з’явився прапор Ізраїлю. До розвалу СРСР залишався рік…
А в 1991 році в Бабиному Яру вже з’явився єврейський пам’ятник «Менора», і до нього приходять люди.
Чесно кажучи, хотілося б, щоб ті, хто голосно проголошує про своє бажання гідно вшанувати пам’ять жертв нацизму, менше говорили і піарили свою діяльність, а все ж більше створювали. Всі ми повинні в міру своїх можливостей і сил брати участь у цій благородній справі.
Сьогодні в колишній цитаделі нацизму – Німеччині – існує закон, згідно з яким за прояви расизму і заперечення Катастрофи часів Другої світової війни передбачено кримінальне покарання. І найважливіше – цей закон не просто існує, він, якщо потрібно, чітко працює. А в цілому ряді країн практично неможливо притягнути до відповідальності тих, хто заперечує як саму Катастрофу, так і масові розстріли в Бабиному Яру. Основний «пафос» публікацій у цих виданнях і на інтернет-сайтах – густопсовий антисемітизм, але попутно ставиться під сумнів і загибель тисяч людей інших національностей.
З авторами подібних «історичних» досліджень говорити нема про що. У «кращому» випадку вони виконують добре проплачене замовлення, в гіршому – викладають власні огидні погляди. Однак з днів жаху минуло чимало років, і вже виросло покоління, яке майже нічого не знає про страшні події осені 41-го.
У своєму недавньому інтерв’ю “Єврейському Оглядачу” директор Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» Роза Тапанова наводила результати соцопитування. Виявилося, що тільки 55 відсотків опитаних українців знають, що Бабин Яр знаходиться в Києві. А 26 відсотків взагалі не знають, де він знаходиться. І це безсумнівно наслідок того безпам’ятства про місце страшної трагедії, яке нав’язувалося людям в радянські часи.
Відразу після закінчення війни з’явився проект монумента на згадку жертв Бабиного Яру. Але поки судили та рядили, яким він має бути, настала кампанія по боротьбі з «безрідними космополітами», ініційована самим Сталіним. Всі знали, кого в першу чергу мали на увазі під цим туманним формулюванням. І тому ідея про пам’ятник у Бабиному Яру сама по собі відпала.
Правда, «вождь народів» помер через кілька років. Але на настрої київської партократії це ніяк не вплинуло. Вона геть забула про жахи Бабиного Яру. І навіть збиралася розбити тут парк з каруселями.
Однак якщо пам’ять про трагедію Бабиного Яру померла в чиновницьких душах, то люди, які мають честь і совість, про неї не забували.
Відомий український письменник і філософ, колишній дисидент радянської пори Іван Дзюба розповідав про стихійний мітинг, який відбувся в Бабиному Яру в 1966 році: «Тоді в Яру все мало інший вигляд, ніж тепер. Коли зараз приходиш сюди, то не впізнаєш цього місця. Всі ці пагорби були заповнені людьми. Панувала дивна тиша, можна сказати, красномовна тиша. Відразу відчув все це і наповнився трагічним настроєм. В основному тут тоді зібралися люди, які були причетні до трагедії – родичі або знайомі загиблих, а також ті, хто їм співчував. Були там навіть ті, хто дивом вижив у ті страшні роки. Народ був дуже схвильований. Люди прийшли, навіть приїхали в той день з різних місць. Раптом хтось вигукнув: «Письменники приїхали!» До нас кинулася юрба людей: «Скажіть! Скажіть щось! Хоч щось скажіть!».
Вони хотіли почути якісь слова, тому що раніше такого мітингу ніколи не було. Раніше таке лише таємно відбувалося, а тут, начебто, відкрито.
«Ну скажіть хоч щось!» Нас розтягнули в різні боки. Віктора Некрасова в один бік, мене в інший. А ще Антоненко-Давидович, Борис Дмитрович, був з нами. І кожен з нас щось своє людям сказав…».
А ось витяги з протоколу засідання київського міськкому КПУ від 12 жовтня 1966 року:
«Пункт 19: «Про випадки самовільного зібрання в Бабиному Яру ». Читаємо: «29 вересня цього року в Бабиному Яру на місці розстрілу фашистськими окупантами радянських людей відбулося неорганізоване зібрання з нагоди 25-ї річниці події. Цього дня самовільно зібралися мешканці Києва, переважно єврейської національності».
І далі: «Перед присутніми різні особи проголошували промови, в яких разом із закликами вшанувати пам’ять загиблих, висловлювалося невдоволення тим, що досі на цьому місці немає пам’ятника. Зокрема, тут виступали члени Спілки письменників України Некрасов, Дзюба, Антоненко-Давидович, архітектор Білоцерківський, які наголошували на необхідності боротьби з антисемітизмом та об’єднанні зусиль українського і єврейського народів для збереження власної культури. Письменник Дзюба при цьому стверджував, що нібито нині в Україні повторюються події 1937 року…».
Заклик боротися з антисемітизмом у той час був дуже актуальним. Та тільки у влади до цього не доходили руки. Зате вони були зайняті активною боротьбою з сіонізмом, про який у ті роки в Києві знали лише деякі євреї. І ця сама «антисіоністська боротьба» у свідомості представників влади якимось єзуїтським чином перепліталася з ставленням до пам’яті жертв Бабиного Яру.
Сьогодні на українську землю знову вторгся жорстокий ворог. «Єврейське питання» нині далеко не таке актуальне, як у роки Другої світової. Проте вже через тиждень після початку російської агресії ракета загарбників впала на прилеглу до Бабиного Яру територію. А ще буквально відразу російською артилерією було сильно пошкоджено пам’ятник Менора в Дробицькому Яру в Харкові. Потім постраждала синагога в Умані, де щоосені на могилу цадика Нахмана збираються тисячі єврейських паломників. А зовсім недавно російський ракетний удар обрушився на єврейське кладовище в Первомайську Миколаївської області.
Російські пропагандисти нахабно стверджують, що їхні війська б’ють тільки по військових об’єктах. Тут хочеться запитати: а які такі військові об’єкти знаходяться під мацевами? Питання, природно, риторичне.
Наш обов’язок як свідків цих страшних подій – розповісти про них наступним поколінням. Тільки так народна пам’ять перемагає безпам’ятство.
