Бахмут – обличчя геноциду
Ця виставка про біль, надію і пам’ять, яка має жити в поколіннях
Фотографія з виставки: Віталій Ухов
Світлана ГЛАЗ
У національному історико-меморіальному заповіднику “Бабин Яр” у Києві пройшла виставка “Бахмут. Обличчя геноциду 1942/2022”. 1 серпня 2022 року розпочалася битва за Бахмут після повномасштабного вторгнення російської армії на територію України. За час тривалих боїв за фортецю і місто, де проживало понад 80 тисяч людей, 77 тисяч виїхали. На жаль, 216 людей вбито, понад 500 осіб – поранено. Про це відвідувачам розповідають експонати та інформаційні стенди. Фото Георгія Іванченка та Андрія Дубчака зроблені в Бахмуті. На одному з фото Георгія Іванченка вбиті жінки.
– Це був приліт недалеко від центру на ринку. Ми бачили це там. Таких сцен було багато, – розповідає фотограф.
Андрій Дубчак як військовий репортер на війні з 2015 року, але те, що він бачив у Бахмуті…
– Це було схоже на фільм жахів, – каже Андрій Дубчак.
А ось ще експозиція незвичайна і філософська. Називається “Пролиті сльози” киянина Михайла Алексєєва.
– Моя експозиція – це метафора спільного болю всіх українців, наповнена пролитими сльозами. Але це й нагадування, що пам’ять можуть зберігати тільки живі.
Фотографії, стенди з історичними матеріалами Другої світової війни, що зберігалися в Бахмутському краєзнавчому музеї, які, за словами працівника музею Ігоря Корнацького, вдалося евакуювати і зберегти до вторгнення в місто російської армії в серпні 2022 року. Історик зазначає, що війна закінчиться, територіальна цілісність України відновиться, а Бахмут стане символом незламності. Це тому, що люди сповнені любові до своєї землі і збережуть пам’ять для майбутніх поколінь про ці страшні події. У цьому завдання і мета виставки в Києві. Не випадково місцем виставки обрано меморіал Бабин Яр. Ця подія покликана провести паралелі між трагедією Голокосту 1942 року та знищенням Бахмута російськими загарбниками у 2022 році. Саме тут у 1942 році було вбито понад 3000 мирних жителів міста – євреїв та українців.
На виставці представлені як створені під час широкомасштабного російського вторгнення роботи відоми[ українськи[ фотографів-документалістів, так і спогади очевидців подій 1941-1943 років, а також відеороботи Клеменса фон Ведемейєра на основі унікальних відеоархівів часів Другої світової війни.
Клеменс фон Ведемейер – онук офіцера Вермахту Гаральда фон Фітінхоф-Ріша, документаліста-аматора, який знімав наступ свого підрозділу, що завершився в Артемівську/Бахмуті 1942 року. Через десятиліття ці матеріали потрапили до рук Клеменса фон Ведемейєра, і він приїжджав 2021 року в Бахмут, щоб на власні очі побачити місто. Його роботи увійшли до експозиції.
Про завдання виставки, її унікальність для збереження минулого України та майбутньої пам’яті, говоримо з директоркою національного історико-меморіального заповідника “Бабин Яр”, організаторкою виставки “Бахмут. Обличчя геноциду 1942/2022” Розою Тапановою.
– Скажіть, організаторам виставки вдалося досягти мети?
– Ми розповіли історію не тільки про Бахмут, ми розповіли свою історію війни та України. Завдяки виставці багато хто вперше дізнався про трагедію “Бахмутського Бабиного Яру” часів Другої світової війни та сьогоднішню трагедію. Росія завжди проводила антисемітську політику і намагалася переписати історію та приховати злочини, скоєні нацистами проти євреїв. Не тільки в Бахмуті, а й у Бабиному Яру єврейські цвинтарі зрівняли з землею, а територію було перетворено на спортивний майданчик. Наша мета – говорити правду про минуле і сьогодення, тому, вважаю, ми її досягли. Наразі маю багато рефлексій і розуміння того, що можна зробити ще для збереження пам’яті. Виставку відвідали тисячі українців та гості з понад 25 країн світу. Бахмутяни, які на фото шукали свої домівки, приходили побути зі своїм містом, зі своїм домом. Молоді дівчата, які приходили кілька днів поспіль і вивчали все, що написано, майже на пам’ять. Було багато молоді, дітей. Саме цього ми й хотіли домогтися – широкого розголосу, залучення людей усіх поколінь. Бо це розповідь про добро і зло. І ці поняття зрозумілі в будь-якому віці.
– Крім того, що відвідувачі все це бачили, вони ще могли спілкуватися з авторами і доторкнутися до архівних матеріалів. Що на вас справило найбільше враження?
– Ця експозиція об’єднала архівні матеріали Бахмутського краєзнавчого музею, роботи відомих українських фотографів-документалістів Костянтина та Влади Ліберових, Сергія Коровайного, Андрія Дубчака, Георгія Іванченка, відеоарт Михайла Олексієнка, Клеменса фон Ведемейєра. Запам’яталася історія, яку розповів фотограф Андрій Дубчак, що працював у Бахмуті до останнього: “Одного разу я запитав у хлопчика на ім’я Гліб, що він хоче на Різдво. Він відповів: “Електрогенератор””. Дитина не повинна хотіти на Різдво генератор. Так, дитина має хотіти дитячі іграшки, книжки… Мене вразило фото Костянтина і Влади Ліберових, на якому зображено хрест на похороні і напис “Невідома жінка”. Тисячі наших людей, хто загинув за часів Другої світової і чиї імена ми не знаємо, і хто загинув від дій росіян під час цієї війни, хто лишився без могили або лише з написом “невідомий”. Це про найстрашніше – про забуття. Ми маємо пам’ятати всіх, навіть якщо їхніх імен не знаємо. Кожна робота, представлена на виставці, по-своєму зачіпає душу.
Для мене ключовим об’єктом експозиції стала інсталяція Михайла Олексієнка “Пролиті сльози”. Це чорний басейн у середині залу. Якщо підійти близько, то у воді відбиваються люди. Періодично в цей басейн падає крапля-сльоза і звук від її падіння чути в усьому залі. Споглядаючи себе в чорному басейні пам’яті, я зрозуміла, як часто ми беззвучно кричимо в темряві про свій біль і як нам потрібно пам’ятати про тих, кого з нами вже немає. Важливо, що ми перетворили виставку на майданчик для дискусій, де виступали не тільки художники, чиї роботи ми представили. На виставку завітали дипломати багатьох країн світу, фахівці з міжнародного права, як-от Ірвін Котлер, представники міністерства закордонних справ України, Офісу генерального прокурора, які зараз у міжнародному суді доводять вчинені росіянами факти геноциду в Україні, історики, освітяни, які говорили про те, як зміниться викладання історії в українських школах і вишах. Ми завершили виставку музичним пам’ятним ритуалом на честь усіх загиблих. Створити його допоміг прекрасний український піаніст Євген Громов.
Отже, мету досягнуто, виставка спрацювала на пам’ять про жахи війни, коли б і хто її не розв’язав. Люди приходили, запитували і шукали відповіді. Організатори сподіваються, що виставку “Бахмут. Обличчя геноциду 1942/2022” побачать і в інших державах світу, які допомагають Україні в цій страшній війні. Серед них Ізраїль, маленька країна зі своїми проблемами, війнами, терористичними актами, але люди якої знаходять час і кошти допомогти і українському війську, і біженцям, які прибули в єврейську державу від початку вторгнення Росії в Україну. І щоб подібне ніколи не повторилося. Про це говорив на закритті експозиції заступник міністра закордонних справ України Євген Перебийніс:
– Збереження історичної пам’яті є важливою складовою гуманітарної політики України. Ми відповідаємо перед минулими та майбутніми поколіннями за історичну справедливість. Це важливо і для того, щоб донести до світової спільноти правдиву інформацію про Бабин Яр, як символ Голокосту на українській землі. Ми думали, що ніколи більше на території України не повториться Геноцид, який був не тільки в Бабиному Яру, але в багатьох районах, зокрема й у Бахмуті під час Другої світової війни. На жаль, 24 лютого 2022 року Росія прийшла з війною, і знову постраждали невинні люди, серед яких тисячі дітей. Це Буча, Оленівка, Маріуполь, Бахмут. Виставка “Бахмут. Обличчя геноциду 1942/2022” – про смерть невинних людей. Тепер, як у 1941 році, коли вбивали євреїв за те, що вони євреї, вбивають українців за те, що вони українці. Вбивають в Україні. Сподіваюся, що ця виставка фотографій, які розповідають про вбивство 3000 євреїв Бахмута в 1942 році та злочини в сьогоднішньому Бахмуті, що коять російською армією і який стоїть, бореться і обов’язково вистоїть, стала ще одним кроком до поширення правдивої інформації у світі про трагедію сучасної України.
Ця виставка про біль, надію і пам’ять, яка має жити в поколіннях.
