“Писала я відтоді, як навчилася писати”
14 квітня нинішнього року письменниця Людмила Улицька стала лауреатом премії миру імені Еріха Марії Ремарка
Людмила Євгенівна Улицька (народилася 21 лютого 1943 р.) – письменниця, перекладачка, сценарист, громадський діяч. Вона лауреатка багатьох літературних премій, зокрема премії Медічі (Франція, 1996), ім. Джузеппе Ачербі (Італія, 1998), “Російський Букер” (2001) і “Книжка року” (2004), премії Пенне (Італія, 2006), премії Грінцане Кавур (Італія, 2008), ім. Симони де Бовуар (Італія, 2008), ім. Симони де Бовуар (Італія, 2006), ім. Сімони де Бовуар (Франція, 2011), Австрійської державної премії з європейської літератури (2014), міжнародної премії “Форментор” (2022). Людмила Улицька – кавалерка ордену Академічних пальм (Франція, 2003), ордену Мистецтв і літератури (Франція, 2004), офіцерка ордену Почесного легіону (Франція, 2014), лауреатка премії “За захист прав людини засобами культури і мистецтва” (2021), співзасновниця “Ліги виборців” і Фонду з підтримки гуманітарних ініціатив. Її твори перекладені більш ніж 50 мовами. За даними ЗМІ та букмекерських контор, її неодноразово було представлено на здобуття Нобелівської премії в галузі літератури.
У березні 2014 р. Людмила Улицька підписала звернення російських діячів культури проти окупації Криму. У травні 2018 р. приєдналася до заяви російських літераторів на захист українського режисера Олега Сенцова, незаконно засудженого в РФ. У лютому 2022 р. виступила проти вторгнення Росії в Україну. Зважаючи на події, що почалися, у березні переїхала до Німеччини.
– Людмило Євгенівно, ми дуже вдячні вам за згоду дати інтерв’ю “Єврейській панорамі” в рік вашого ювілею. Можливо, це стане для вас приводом “зупинитися й озирнутися”, щоб поділитися з нашими читачами важливими і пам’ятними подіями вашого життя?
– “Зупинитися і озирнутися” – це саме те, чим я займаюся останнім часом. На щастя, у мене є звичка вести щоденні або майже щоденні записи, і завдяки цій прекрасній звичці (всі інші мої звички – шкідливі) у мене мало що пропало з того, що було прожито. Сталася одна важлива подія в моєму житті, яка повернула його течію! У серпні 1968-го на Красну площу в Москві вийшли семеро людей із протестом проти введення радянських військ у Чехословаччину. Серед них була моя подруга поет Наташа Горбаневська. Усі вони заплатили свою ціну за цей вчинок, а Наташі після року перебування в спеціальній клініці насильницького “лікування” від шкідливих думок довелося емігрувати. Але після розгону цієї крихітної, проте такої значної демонстрації в усіх установах країни пройшли збори із закликом засудити “політичних хуліганів”. Були такі збори і в Інституті загальної генетики АН СРСР, де я тоді працювала. У момент, коли треба було голосувати, я вийшла із зали. Двері в торці залу, де я завбачливо сіла, щоб вийти в цей самий момент, виявилися замкненими, і мені довелося пройтися через увесь завмерлий зал і вийти в ті двері, що були біля президії. Через два місяці моє перебування в інституті закінчилося. Так завершилася моя ледь розпочата наукова кар’єра. А потім почалося інше життя…
– Чи була якась конкретна подія, що визначила ваше письменницьке майбутнє?
– Писала я відтоді, як навчилася писати, – нотатки, листи, щоденнички. Усе, що було написано до кінця 1970-х рр., розвіялося, але записи з кінця 1970-х, майже безперервні, збереглися. Одну таку записну книжку, майже закінчену, я залишила в літаку 1983-го, коли летіла вперше до Америки.
– Чим ви надихалися? Хто вів або що вело вас письменницькою дорогою?
– Це сімейна традиція. Якісь записи таємничою, невідомою мені мовою іврит вів мій прадід, і після його смерті дід відніс його записки в московську синагогу. Цікаво було б почитати, але з багатьох причин це неможливо. Зате в сім’ї збереглася частина листування мого діда по батьківській лінії, Якова Улицького. Частково вони увійшли в одну з моїх останніх книжок. Сім’я, таким чином, давала певний приклад фіксації життя в записах. Батько мій посміювався з мене, бачачи мої дитячі письменницькі вправи. Але це не завадило йому самому написати в похилому віці книжку про найулюбленіший свій предмет, називається вона “Мій друг автомобіль”. Батько проводив під своїм “Москвичем” вільний час, а недільні дні пролежував у ватнику з гайковим ключем під його черевом.
– Сім’я для творчої людини – це підтримка чи перешкода?
– Це буває по-різному. Скоріше підтримка: сім’я ставиться до моєї роботи з повагою. А господарські турботи, які я чесно виконую, для мене, скоріше, відпочинок.
– Чи знайоме вам почуття професійної заздрості?
– Ні в якій мірі. Якраз учора читала оповідання Набокова і ввечері записала… Цитую вчорашній запис: “Чи прийняти, чи що, пігулку у вигляді оповідання Набокова? Пігулочка справила зворотну дію, викликавши напад гострого почуття сорому за себе, за свої каракулі, якими засмічую простір ноосфери. Однак “Сестри Вейн” під завісу дня злегка розвіяли морок. Немислиме поєднання потужності удару і його ювелірної тонкості”.
– Лев Толстой говорив: “Що таке слава? Це коли тебе всі люблять”. Вас справді всі люблять?
– Друзі люблять. А всі інші – як їм буде завгодно. За славою я ніколи не бігала. Вона мені здавалася непристойною і обтяжливою.
– Ви – володарка багатьох літературних премій. Яка з них для вас найдорожча?
– Не можу відповісти на це запитання. Але коли в розпал політичного протистояння із Заходом я отримую західну премію, то розглядаю цей факт як перемогу культури над політикою.
– Що ви не приймаєте в інших людях і що найбільше в них цінуєте?
– Важко відповісти… В одних людях мені подобається їхній розум, в інших – наївність, у моєму чоловікові Андрії Красуліні мені дуже подобається точність рухів: як хліб ріже і як фарбу кладе.
– Наскільки література і мистецтво можуть впливати на людей, виховувати їх?
– Думаю, що не сильно помилюся, якщо скажу, що є три основні чинники виховання: сім’я з її традиціями, література і мистецтво. І в усіх цих випадках винятково важливою є присутність учителя, улюблених дідуся чи бабусі, улюбленої книжки. До речі, моєю улюбленою книжкою в дитинстві була “Мауглі” Кіплінга, це якраз відповідь на ваше запитання – без виховання людина залишається дикуном. Це питання антропологічне: що вище еволюційними сходами перебуває жива істота, то більше значення має виховання. Метелик, що вилупився з кокона, точно знає, як поводитися, хоча його ніхто нічому не вчив. І що вище цими сходами істота, то важливішим є виховання і навчання.
– Відомо, що євреї, які жили в СРСР, зазнавали насильницької асиміляції. Чи позначилося це на вас?
– Звичайно! Я не знаю івриту, який знали мої прадід і дід, єврейство в моєму дитинстві здавалося принизливою вадою. Біблію я прочитала російською мовою і, таким чином, маю дещо деформоване перекладом уявлення про біблійні цінності. Це приклад дуже успішної асиміляції. Але якою б успішною не була асиміляція, мені ніколи не давали забути, що я єврейка! Дякую за це.
– Свого часу в єврейському середовищі було багато суперечок з приводу вашого роману “Даніель Штайн, перекладач”. Він торкнувся болючої теми переходу євреїв у християнство. Чи заспокоївся “конфлікт”?
– Я не стежу за розвитком цього конфлікту, але, хоча книжка ця давно перекладена на іврит, досі не знайшлося видавництва, яке хотіло б її опублікувати.
– Який ваш зв’язок із єврейством та Ізраїлем? Чи важлива для вас ця компонента і чи є у вашій творчості щось, чого немає в неєврейського письменника?
– Це дуже складне для мене питання. З 1993 р. я практично щороку приїжджала до Ізраїлю, об’їздила його так, як мало хто з ізраїльтян. Я люблю Ізраїль, хоча в нього є підстави не любити мене. Але любов без взаємності – все одно любов, чи не так? Відповісти на ваше запитання – чи є в моїй роботі щось специфічно єврейське, чого немає у письменників, які пишуть іншими мовами, – я не беруся. Та це мене й не цікавить. Письменництво, в принципі, – історично обумовлене єврейське заняття. Євреї – один із найдавніших народів, що існують на землі понад 6000 років, як вважають учені. Термін “обраний народ” вказує не тільки на довге життя народу, а й на якісь інші його особливості. Одне тільки можу сказати як колишній генетик: особливості ці, швидше, не генетичного порядку, а якогось іншого. І без релігійної складової тут не обійтися…
– Нині в центрі Європи відбувається найбільше з минулого століття військове зіткнення. Добре відоме ваше ставлення до цього. Чи бачите ви якісь зрушення в культурному плані для світу загалом і для Росії зокрема у зв’язку з цим уже зараз і в майбутньому?
– Війна як спосіб вирішення конфліктів – територіальних, політичних, етнічних – явище архаїчне. Та війна, яку веде сьогодні Росія проти України, абсолютно безглузда. Крім втрат з обох сторін, вона нічого не дасть, але в остаточному програші залишиться Росія, навіть якщо втримає за собою пару прикордонних міст. Епоха протистояння Схід-Захід закінчилася. Почався новий час, і цей факт вимагає осмислення.
– Дякую вам. Прийміть наші вітання та побажання міцного здоров’я, удачі й успіхів! Многая літа! Мазл тов!
Розмовляв Олександр ЛІВШИЦЬ
