Мистецтво

ВЕРОНІКА ДОЛІНА: “Я САМОТНІЙ НЕЗАЛЕЖНИЙ КОНТРРЕВОЛЮЦІОНЕР”

| Номер: 12/378 December 2024

Михайло ФРЕНКЕЛЬ

Багато з тих дикостей, що відбуваються сьогодні в Росії, давно не дивують і залишають байдужим. Але ось провокація російської влади проти Вероніки Доліної зачепила за живе.

П’ять років тому вона дала в Києві концерт, який пройшов з великим успіхом. А наступного дня відбулася наша бесіда. Під час неї до мене прийшло переконання, що Вероніка – не тільки талановитий поет і бард, а й мисляча, інтелігентна людина. Ось чому я і хочу поділитися фрагментами нашої з нею розмови. Гадаю, вони можуть бути цікавими читачам і сьогодні.

Глибокі виразні чорні очі на милому обличчі, гарний голос, що співає поетичні рядки, які беруть за душу…
Усе це я побачив і почув під час перегляду документального фільму на черговому зборі київського Клубу самодіяльної пісні. Так понад сорок років тому відбулося моє заочне знайомство з юною Веронікою Доліною, яка згодом стала однією з найбільш знакових постатей у світі авторської пісні.

У нинішніх журналістів є певна перевага перед колегами минулих часів. Інтернет вщерть забитий різноманітними відомостями про відомих особистостей, тож ставити запитання про те, хто де народився або навчався, жодної необхідності немає.

Тож наше спілкування одразу почалося з розмови про творчість.

− Ваша творча натура проявилася досить рано. І якщо це не гени, то що?

− Сказати не беруся. Але у творчість я увійшла досить легко і природно. І все було зав’язано на мою загальну природну музикальність, яку дуже заохочували батьки. І ще дуже було зав’язано на мій природний нонконформізм, такий собі загальнонепокірний норов. Він бився-бився і якнайшвидше хотів укласти будь-що в риму, в якусь метрику, піддати вищому гармонійному порядку і побороти будь-який хаос. Несправедливість учителя, грубість однолітка чи сувора вдача батьків – усе це мені власною рукою хотілося привести в гармонію. Саме власною рукою я намагалася домогтися звільнення і, чесно кажучи, домагалася. Я прекрасно пам’ятаю, як на випускному вечорі в музичній школі я сиділа на підвіконні, пила з пляшки лимонад і себе уявляла якщо не Сірано де Бержераком, то хоча б Денисом Давидовим. Мені потрібне було своє власне гусарство, спротив будь-якому тиску і, якщо можна, через вірші.

− Жванецький якось говорив, що якщо він такий хоробрий у творчості, то це зворотний бік того, що він несміливий у житті, і це свого роду така компенсація.

− Дуже багато людей мистецтва несуть ці свої сумніви через усе життя. Найартистичніші люди − це максимально невпевнені в собі індивідууми. Ціною природного артистизму вони все долають, і не тільки невпевненість у собі. Вони ще й сильно гармонізують простір. А впевнені в собі люди нерідко вселяють найсильніші підозри. Як казав Галич: “Боятися треба того, хто скаже − я знаю як треба”. І без цієї цитати Галича я все життя моторошно боялася впевнених у собі людей.

− Ви за професією вчитель французької мови. А я ж теж учив французьку в школі, щоправда, не дуже добре. Єдина радість була в уроках французької − красиві молоді вчительки, у яких ми закохувалися.

− Це теж дуже багато. Не будемо недооцінювати. Світ прекрасного проникає в грубу реальність, використовуючи будь-яку щілину.

− Так, заради них ми хоч щось зубрили. А в університеті я навчався заочно, і там ми мову вже практично не вивчали взагалі. Тому, коли я 1994 року вперше потрапив до Парижа, то хіба що міг вивіску прочитати і запитати “коман сава?”, більше нічого. Ви, звісно ж, чудово знаєте французьку. Чи часто буваєте у Франції?

− У Франції я не просто буваю, у мене там є хатина, я там живу вже багато років.

− У якому місті?

− Я живу в Нормандії, на океані, півтори години від Парижа. Я приблизно там, де існує чарівна річ, яку називають “нормандський формат”. Ось нормандський формат − це я і є.

− А у вас там відчувається ісламська присутність?

− Ні, у нас північний захід. Там дуже мало арабської публіки, треба їхати набагато південніше, щоб шукати їхнє товариство. Тому що вони мешкають там, де великі міста, де є соціальна допомога, або де є південний клімат. Нічого цього в нас немає − і міста невеликі, і клімат північний. Ну і слава Богу.

− Я долучився до Клубу самодіяльної пісні випадково. На початку сімдесятих я прийшов на роботу до республіканської молодіжної газети, і в нашому відділі працювала Неля Пазирюк. Вона сама ні на чому не грала, але при цьому була головою київського КСП. А як ви потрапили до КСП?

− Не знаю. Якось само собою, але все-таки якісь обставини були. Мій старший брат − відомий японіст, перекладач поезії. Він був дуже небайдужий до поетичного життя. Брат і привів мене в КСП. Він мене познайомив із низкою людей. Серед них − до питання про єврейське життя, про концертне і пісенне життя − одним із перших знайомців був Юрій Штерн, мені тоді було років 15.

− Я теж із ним був знайомий.

− Він був однокласник мого брата. Попри жодні квоти і заборони, закінчив МДУ і поїхав до Ізраїлю на самому початку 80-х років уже як справжнісінький сіоніст. Там він став державним діячем. А тоді він привів мене на перші концерти − Луферова і Мірзаяна, Вадика Єгорова, і організував мої перші два концерти в мої неповні 16 років. Я познайомилася з Віктором Луферовим, Олександром Мірзаяном і Володимиром Бережковим. А вони мене, ще школярку, привели в літоб’єднання і на пісенні конкурси. Так відбулося моє знайомство з московською гітарною публікою.

− Я брав у Юри Штерна інтерв’ю в Ізраїлі, коли він уже був депутатом Кнесету. Юрій завжди був дуже цілеспрямованою, але водночас і дуже веселою людиною. Дуже шкода, що він так рано пішов із життя. Повернімося, однак, до авторської пісні. Чесно зізнаюся, що доволі тривалий час через отриману колись невірну інформацію я вважав, що пісню “Между пальцами года просочились − вот беда…”, а вона мені дуже подобалася, написано вами.

− Ні-ні. Це стара пісня Михайла Анчарова з одного з перших радянських серіалів, який називався “Моя вулиця”. Це аберація. А комусь здається, що я автор пісні “Девушка из харчевни”. Донині, а ми вже стали з дівчаток старими тітоньками, але знаходяться на концерті одна-дві пані з тонкими гарними обличчями, які кричать мені: “Заспівайте цю вашу “Девушку с харчевни”!”. А це пісня Новели Матвєєвої середини 60-х років, і я ніколи її не співала.

− Останні роки існування СРСР були періодом найвищого розквіту КСП. Скажіть, а чому сьогодні в Америці та Ізраїлі культура самодіяльної пісні розвинена набагато більше, ніж у країнах колишнього Союзу, де цей жанр зародився?

− Вони можуть дозволити собі жити в задоволення, мати свій світ захоплень, наприклад, колекціонування − марки, статуетки, монети. Так само культивується і КСП − як світ захоплень. Як для будь-якої міцно працюючої людини священний вихідний − як день відпочинку, як відпустка. Так і пісенні клуби священні для багатьох в Ізраїлі, у США навіть трохи більше, і нічого не значать нині для москвича чи пітерця. Наші люди працюють слабко, винагорода нижче нуля, і світ захоплень − це твоя особиста стадна інтимна таємниця.

− Футбол і горілка…

− Хіба що.

− Дехто вважає, що Окуджава, Висоцький і Галич − це теж представники КСП. Я так, наприклад, не вважаю. А ось Візбор − дійсно КСП.

− Усе залежить від рівня людей. На совісті кожного “теоретика” чи журналіста думка, що Висоцький, Галич і Окуджава − це КСП. Це смішно і кумедно. Вони, можливо, кумири КСП, таємні боги й натхненники, ікони, але й тільки.

КСП, коли я з ним познайомилася – це був великий партизанський рух, розкинутий по всій країні, малозаконний і маловпорядкований, хоча він і був навіть якось структурований.

− Грушинський фестиваль знаменитий, наприклад.

− Грушинський фестиваль? Нічого поганого до нього не мала. Він просто був під прапорами комсомолу.

− Ви там бували?

− Так, я там двічі була лауреатом і не один раз сиділа в журі. Але це було на межі 70-80-х років. Потім у мене була зайнятість сім’єю, роботою. Розумієте, мені байдужа спільність людей аж до ста тисяч, які збираються на стадіоні. Абсолютно байдужа. Мені потрібен невеликий, бажано театральний зал − ось це в кайф. Не скажу, що мені достатньо будь-якої квартири, де зібралися п’ятнадцять одновірців. Мені потрібен зал і навіть краще не на тридцять осіб, а на тисячу. І в мої перші 20 років виступів із тих 45 років, що були віддані публіці, я взагалі не здогадувалася, що в країні існують зали, менші за півтори тисячі місць. Я просто вважала, що їх немає.

Владу дратувала інакшість каеспешників. І, до речі, також дратувала повністю інтелігентська соціальна приналежність − вчителі, лікарі, інженери, і багато хто працює на “ящиках”, а раптом попутно продадуть секрети? Ну і єврейство. Цього було достатньо − єврейство, інакшість, ІТП. Це вже той пласт, який треба було тримати чітко в зоні контролю. А якщо зона контролю слабшала, то ставало тривожно, у них був свій попит, свій виробничий план боротьби з інакомисленням.

− І все ж якщо перейти від КСП до Окуджави − влада його теж недолюблювала, але змушена була рахуватися, бо він так міг сказати про радянську владу, як вони б ніколи не змогли. “Комсомольська богиня”, “Комісари в запорошених шоломах”…

− У Окуджави були привілеї − він був поет-фронтовик. Його тиркали носком чобота все життя, але не добивали. Була каста поетів-фронтовиків − єврейські хлопці Слуцький, Самойлов, Левитанський і Окуджава. Це був цілий загін.

− Окуджава ж не був євреєм?

− Там не все так просто. І ретельно приховується.

− Якщо вже пішла єврейська тема, то скажу, що нещодавно мені двічі довелося сильно сміятися. Першого разу − коли в інтерв’ю з Наталею Селезньовою, прекрасною акторкою з милою слов’янською зовнішністю, раптом з’ясувалося, що вона рідна правнучка Лазаря Бродського, знаменитого київського підприємця і мецената… А вдруге я сміявся, коли, перевіривши ще раз інформацію, дав у нашій газеті статтю про те, що прапрадід Брюса Лі був шойхетом роттердамської синагоги.

− Ну і Бог із ним. Не таке вже й рідкісне це діло.

− До речі, я десь вичитав, що трагічно загибла акторка Марина Левтова була вашою родичкою.

− Так, вона моя троюрідна сестра. Марина, спокусниця з найніжнішою слов’янською снігурочною зовнішністю, теж була єврейкою.

− Єврейство вилазить звідки? Хоча, з іншого боку, Чарлі Чаплін не був євреєм, і Лінкольн теж.

− Лінкольн − ніколи. А над Чапліним довго це витало, але “викрили” нарешті.

− А у вас були якісь проблеми з єврейством? Чи, завдяки вашому способу життя, тому, що ви талановитий виконавець, поетеса, не було? Чи все ж таки “тиркали”?

− Так, звісно.

− Явно чи приглушено?

− Досить явно для того, щоб бути впізнаним як явище. Але я не дуже переживала. Я не надто обласкана дівчинка. У мене була сім’я досить сувора − і тато, і мама. Мені ази нацпитання пояснювали ще в дошкільний час, і довелося мені, крекчучи, так би мовити, це все усвідомити. Я була дівчинка начитана і досить рано зрозуміла, що все це не казки, що доведеться взяти до відома всі ці поради − “де інший вчиться на 4, тобі належить на 5”. Ну що робити? А я, як на гріх, у всіх школах була четверочницею. Ох, мені було соромно перед батьками! А потім в університеті на філфаці в приймальній комісії сказали: “Не подавайте документи, не радимо”. Спокійно дивлячись в очі.

− А мене в університеті під час вступного іспиту якось запитали: “Чому ви не вступаєте до вашого інституту?”. Я запитав − до якого? Вони відповіли: “Ну як, до торгово-економічного”. Тоді я розлютився і цьому викладачеві, він напідпитку був, кажу: у мене батько вступив до партії на фронті, я йому скажу − і він піде в ЦК і розповість про вас, − грюкнув дверима і вийшов. Трійку поставили там, де треба було п’ятірку. Іду коридором і раптом чую тупіт. Він біжить за мною зі словами “ну що ви, голубчику, я ж хотів як краще, я ж вам раджу…”

− Це їхня мова, і я ні на кого не серджуся. Ні на всіх, ні на кожного окремо. Ні на когось, хто мене тицьнув. Я вже була молодою зіркою в Москві! І ось стою якось у пільговій черзі в залізничну касу, де стоять народні артисти, і мені чітко-чітко над плечем кажуть: “Гітлер вас бив − не добив, Сталін вас бив − не добив, і знову я вас тут зустрічаю”. Це мені, молоденькій жінці, тужливо так каже якийсь дядечко. Покосилася, запам’ятала, взяла свій квиток і думаю: “Господи боже, природа вас б’є − не доб’є, хвороби вас косять − не докосять, але візьмемо до відома. Не втрачаємо спортивної форми, пам’ятаємо, що ви все ще є”.

− Ви говорили в одному з інтерв’ю, що вам подобається Ізраїль і ви навіть збиралися туди виїхати. Це так?

− Я не виїхала, але ізраїльський паспорт у мене є. Мені погано зробили операцію в Москві, і я гинула. І діти сказали: якщо ти не доїдеш до Ізраїлю, нарікай на себе. І я рвонула. Ізраїль на мене чекав, там сестра заввідділенням у хорошій клініці. Я в одну мить взяла паспорти для себе, чоловіка і сина, і зараз у мене перше в житті поліпшення. Ось те, що ми зараз зустрілися − рідний Ізраїль до цього конкретно доклав руку.

Я вже з 1989 року спостерігаю Ізраїль. Бачила, як влаштувалася вся рідня, як виросли племінники, як народилися онуки − ну а як інакше? Я спостерігаю, але трохи на дистанції.

− У вас творча професія, і в Росії величезні простори, де можна виступати. А Ізраїль маленький. Я брав інтерв’ю у Губермана, він говорив, що їздить по всьому світу. Я його запитую: “А ви іврит вивчили?”. Він каже: трохи, але в автобусі й магазині можу спілкуватися. Але, каже, я ж виступаю для російськомовної публіки.

− Він же старожил уже, 30 років там живе.

− Це як у тому знаменитому анекдоті, коли бабусю на Брайтоні запитують: “Саро Мойсеївно, чому ви досі не знаєте англійської?”. Вона відповідає: “А навіщо? Я в Америку не ходжу”. Я був на Брайтоні − кумедне місце.

− Я його люблю. Це такий трохи підкарикатурений світ містечок, який ми не застали, і, на мою думку, до Брайтона треба ставитися любовно. Моя донька живе в Нью-Йорку і теж любить Брайтон, вони їздять туди за продуктами або пообідати. І там можна почути ідиш.

− У Києві аж до кінця шістдесятих років його теж можна було почути на Євбазі, де я виріс.

− А ми ж частина євреїв, що відкололася, − московські. Ми нічого єврейського не бачили. Хіба що знали, що хтось десь, здається, пече мацу, і бабки-дідусі розмовляють ідиш.

− Ваше ставлення до так званого “єврейського питання”? Як сьогодні в Росії?

− Так, приблизно так. Єврейська карта спекулятивно розігрується дуже потужно. Але є єврейські школи, єшиви.

− У нас теж.

− Але ви ж Київ.

− У нас безалаберність і демократія.

− Про сьогоднішній Київ взагалі говорити не будемо, ви догралися вже до молодого президента-єврея − це вже взагалі! Далеко зайшли!

− Ось і думаємо, чим усе це закінчиться?

− Дай Боже, це не на п’ять років. Ви − край Східної Європи, я на вас роблю ставку.

− До речі, не хочу вас провокувати на слизьку тему, бо вона потім невідомо де може відгукнутися, але я так розумію, що ви не в захваті від цього “кримнашу”.

− Ви смієтеся? Який “Крим наш”? Я старий, самотній, незалежний контрреволюціонер. Я антидержавник. Я б кинулася, обв’язавшись бомбою, під будь-яку колісницю. Я вже пожила, мені вже багато чого все одно. Уже всі онуки виросли. Мені нічого не треба. Мені дуже шкода себе по-людськи, але я нічого для себе не очікую.

− Вам ніколи не пропонували підписати якусь заяву “від імені громадськості”?

− Ні, що ви! Я по інший бік. Я належу до якихось правозахисних компаній. Я підпишуся за меморіал, на захист прав людини. Я ж не Калягін чи Табаков − це ж державні службовці дуже високого рангу.

− Їх виправдовували, мовляв, театру треба жити, ось він і підписав.

− Це “театральні міністри” дуже високого рангу. Ну, залиш своє міністерство і тоді живи, де хочеш і на що хочеш. Але в мене ж немає ніякого міністерства. До мене ніхто ніколи не звертався і не звернеться. Я людина зовсім іншої вдачі. Складно жити в такій країні, на яку перетворюється Росія?

− А що робити? Така нещадна ера настала.

− Лише б не били по голові?

− Єврейська справа − це крутити колесо історії, крутити руками, ногами. А воно важке, легко не крутиться.

А друге − щодо себе хочу сказати. Вікіпедія, на жаль, дає відверто неправдив, дурні довідки про мене. Тому скажу, що треба про мене знати: близько сорока пісенних альбомів, близько сорока книжок віршів, не можу сказати чого більше, а чого менше. Рахунок давно втратила, та й не веду. Колись у мене були архіваріуси, біографи, які документували мої кроки, бібліографію вели, природно, дискографію. Можливо, вони і зараз є, але якось притихли, а сама я втрачаю пильність. Щороку я роблю по книзі і по альбому.

− Вірші та музика народжуються у вас самі по собі? Чи ви наполегливо працюєте, щоб вони народилися?

− І те, і інше. Я працюю щодня, але моя справа органічна і природна. Це велике задоволення і зовсім інша реальність, у якій я пишу, і я там ніби зовсім інша людина. Змалку мною освоєна така форма творчості. Ну як якщо обзавестися невеликими крилами і абсолютно натурально, нехай інші й не бачать, але ти вийшов на балкон і полетів…

 

З нашого досьє

Вероніка Доліна народилася 2 січня 1956 року в Москві, в сім’ї авіаконструктора Аркадія Яковича Фішера і лікаря, кандидата медичних наук Людмили Олександрівни Доліної. Батько працював у НВО імені С.О.Лавочкіна. Дід по материнській лінії, виходець із бессарабського містечка Вад-Рашков Олександр Йосипович Долін, брав участь у громадянській війні, був кулеметником у кавалерійській бригаді Г.І.Котовського, потім комісаром Одеського артилерійського училища, а згодом нейрофізіологом і доктором медичних наук. Бабуся− педіатр і організатор охорони здоров’я Фаня Ісааківна Зборовська.

Навчалася в одному класі з Єгором Гайдаром. Закінчила музичну школу.
У 1979 році закінчила Московський державний педагогічний інститут ім. В. І. Леніна, отримавши професію вчителя французької мови. Деякий час працювала в бібліотеці, потім − у редакції спеціалізованого журналу.
З 1971 року Доліна почала писати пісні і виконувати їх, акомпануючи собі на шестиструнній гітарі. До більшості своїх пісень Доліна сама написала вірші та музику, є також пісні на вірші Ю.Моріц і пісні, написані у співавторстві з А.Сухановим. Із середини 1970-х Доліна брала активну участь у житті співтовариства московського КСП, хоча значна частина співтовариства (особливо спочатку) критично ставилася до “гострої” творчої манери і підкреслено жіночої тематики її пісень.

Регулярні публікації творів Вероніки Доліної, як і багатьох інших бардів, почалися в епоху перебудови. У 1986 році виходить її перший диск, незабаром − другий (тираж понад 1 млн). У 1987 році вона стає членом Комітету московських драматургів. Того ж року в Парижі виходить її перша збірка віршів. У 1989 році фірма “Мелодія” випустила компакт-диск Доліної “Елітарні штучки”. У 2011 році видано зроблений нею переклад “Ле Марії Французької” під назвою “Марія Французька. Дванадцять повістей”.

На початок 2014 року в активі Вероніки Доліної − 19 збірок віршів, дев’ять вінілових дисків, 24 компакт-диски.

У 2005 році їй було присуджено літературну премію “Вінець”.

Сім’я. Брат − Олександр Долін, філолог-японіст, перекладач художньої літератури з японської мови. Чоловік − кінорежисер Олександр Олександрович Муратов. Батько старших дітей − Володимир Воробйов. Діти − Антон (нар.1976), журналіст, кінокритик, Олег (нар.1981), актор, музикант, Ася (нар.1984), журналіст, музикант, Матвій (нар.1995), студент. Троюрідна сестра − актриса Марина Левтова (1959-2000).

Музичні альбоми. “Дозвольте бути вам вірною” (1986, вініл), “Мій дім літає” (1987, вініл), “Коли б ми жили без викрутасів” (1987, вініл), “Елітарні штучки” (1989, вініл), “Чарівний бабак” (1990, вініл), “Невінград” (1993), “…І Зайчику Вовчиха Народила, І Зайчику Вовчиха Народила…” (1994, вініл), “Судьба и кавалер” (1995), “Любая любовь” (1996), “Будто письма” (1998, спільно з Михайлом Володіним), “Mon Petit Tambour” (1999, фр. “Барабанчик”), “Бальзам” (1999), “Тютюн” (1999), “Дитя із сірниками” (2000), “Залізна діва” (2000), “Казочки на стелі” (2000), “Фараон” (2001), “Тринадцять діамантів” (2003), “Фатразі” (2004), “Старі французькі казки” (2005), “Водевір” (2006), “Медальйончик” (2007), “Запаморочення” (2009), “Нічна дудочка” (2011), “Сторож і ветеринар” (2013), “Третя половина дня” (2014).