Мистецтво

Ефраїм і Еммануїл: урок історії мистецтв

| Номер: 11/377 November 2024

Два єврейські художники, зроблені в Україні

Ігор ЛЕВЕНШТЕЙН

Ваш автор мав стосунок до образотворчого мистецтва. Серед іншого, я закінчив художню школу в Запоріжжі, де в нас була дисципліна “історія мистецтв”. І зараз я хотів би провести такий свого роду урок з історії мистецтв: розповісти про двох художників-євреїв, які народилися на українській землі, один – 150 років тому, а інший – 130.

Ліричний вступ

Є такий момент. Популярність того чи іншого художника або скульптора нерідко залежить від зовнішніх чинників. Особливо в сучасну епоху, коли без кураторів та експертів публіка практично не в змозі зрозуміти – перед нею шедевр чи шарлатанська поробка. Та й оцінки сучасників часто не збігаються з думкою нащадків. Академіки Бугро і Семирадський, які досягли успіху, виявилися забутими, а картини Ван Гога і Пісарро, які померли в злиднях, сьогодні продаються за мільйони.

Імена таких єврейських художників, як Марк Шагал, Амедео Модільяні, Хаїм Сутін відомі всьому світу. А чи багатьом із вас, дорогі читачі, знайомі імена Ефраїма Моше Лілієна і Мане Каца? Але їхні роботи того ж рівня. Про них і поговоримо, тим паче, що обидва вони народилися на території України: перший у Дрогобичі, другий – у Кременчуці.

Але спочатку я дозволю собі згадати статтю “Блукаючий ген малювання” у вересневому номері “Єврейського оглядача” за 2017 рік. Там ішлося про виставку в київському музеї Шолом-Алейхема, де було представлено роботи трьох поколінь художників-євреїв: це були я, мій батько і мій син. Виставка була приурочена до мого 60-річчя. Досі приємно згадати.

Але не менш приємно згадати іншу виставку, до якої я мав стосунок. У 2000 році, працюючи представником Джойнта в Донецькому регіоні, я організував красиву культурну акцію. З’ясувавши, що в запасниках Донецького художнього музею зберігаються роботи кількох знаменитих художників-євреїв, я вмовив керівництво музею влаштувати спеціальну експозицію, зібравши в одному залі їхні роботи. Мистецтвознавець музею підготувала лекцію, на яку приходили екскурсанти з єврейських організацій, а я склав і видав буклет. Серед художників, чиї роботи там були представлені, фігурували такі зірки Срібної доби, як уродженці України Натан Альтман (Вінниця) і Леонід Пастернак (Одеса), уродженці Білорусі Лев Бакст (Гродно) і Савелій Сорін (Полоцьк). Була ще пара-трійка менш відомих радянських майстрів, яких я вже не пам’ятаю. Але саму виставку завжди згадую з гордістю. На жаль, подальша доля цих робіт, найімовірніше, склалася сумно. Навряд чи Моторола і Захарченко прикрасили картинами Соріна і малюнками Альтмана віджаті у місцевих бізнесменів вілли. Швидше за все, їх вивезли в Росію…

Це я до того, що є в мене особливий особистий сентимент до образотворчого мистецтва. Але річ у тім, що розповідь словами про художників і музикантів – справа невдячна. Їхні роботи потрібно бачити або чути. Біографічні довідки лише повідомляють інформацію про історичний факт існування того чи іншого майстра мистецтв, але не дають повноцінного уявлення про те, чим вони були хороші.

Проте – я ризикну.

“Перший сіоністський художник”

Ефраїм Моше Лілієн народився 1874 року в Дрогобичі, в Галичині, що входила тоді до складу Австро-Угорської імперії. Народився в бідній єврейській ортодоксальній родині: його батько працював різьбярем по дереву.

На гімназію для сина в сім’ї грошей не було: Ефраїм навчався в єврейській реальній школі. Будучи художньо обдарованим, він підробляв підмайстром у львівського художника, який малював вивіски (шильди).

Художню освіту Лілієн здобув спочатку в Кракові у Школі пластичних мистецтв (1889-1893), а потім у Мюнхенській академії мистецтв. Він став відомим після того, як баварський літературно-мистецький журнал “Югенд”, флагман нового стилю в мистецтві – модерн (відомий також як югенд-штиль, сецесіон і ар-нуво), надрукував низку його графічних робіт у стилі Обрі Бердслея.

З 1898 року художник переїхав до Берліна, де став співпрацювати з популярними журналами “Грація”, “Ост унд Вест”, “Сімпліцисимус”, “Пан”, “Вальтшпігель”. Лілієн успішно працював як ілюстратор, і 1900 року барон Берріс фон Мюнхгаузен, поет і фольклорист, запросив його зробити ілюстрації до книжки “Пісні Гетто” поета Моріса Розенфельда, яку барон переклав з їдиш німецькою. Також Лілієн створив ілюстрації для книги поетичних перекладів “Іудея”, здобувши репутацію видатного майстра книжкової графіки: згодом він ілюстрував тритомну “Біблію”, “Пісню пісень” та інші класичні видання.

Єврейська тема стала домінуючою у творчості Ефраїма Лілієна. 1902 року виступив одним із творців першого єврейського національного видавництва “Юдишен Ферлагс”, у якому був і художником, і редактором, і завідував економічною частиною. Стефан Цвейг, з яким художник познайомився 1903 року, написав: “У Лілієні відчувається могутня сила вимогливого і чистого мистецтва, яка іноді дрімає в людях цієї непохитної й упертої раси”.

Як активний учасник сіоністського руху в період з 1906-го по 1918-й роки Лілієн кілька разів відвідав Палестину. Там він брав участь у створенні в Єрусалимі Школи мистецтв і ремесел (нині Академія мистецтв і дизайну “Бецалель”). У перших двох десятиліттях XX століття роботи Лілієна слугували зразком для художників, які групувалися навколо “Бецалеля”.

Ефраїм Моше Лілієн реалізував себе як універсальний і багатоплановий майстер: художник, графік, гравер, дизайнер, фотограф, книжковий ілюстратор. Серед іншого, він є автором найвідомішого фотопортрета Теодора Герцля.

У 1914 році Лілієн відвідав Палестину, але вже як офіцер австро-угорської армії, куди його призвали до пресслужби як військового фотографа і художника. Після закінчення війни він повернувся до Берліна, де активно продовжив кар’єру книжкового ілюстратора. Зокрема, за малюнками Лілієна “Дванадцять колін Ізраїлю” були виготовлені величезні вхідні двері Старої синагоги в Ессені. Він також випустив велику серію поштових листівок і малював для поштових марок, а виконані ним екслібриси є найвищими зразками графічного мистецтва.

Його вважають найвидатнішим із тих єврейських художників, які у своїй творчості висвітлювали сіоністську тему. Лілієн відомий у єврейському середовищі як “перший сіоністський художник”. Багато мистецтвознавців називають його предтечею Шагала. Він був знаменитий і фінансово благополучний, але згодом неабияк забутий.

Ефраїм Моше Лілієн помер від інфаркту 1925 року в німецькому курортному містечку Баденвайлер. Художник похований у Брауншвейгу (на батьківщині його дружини Олени).

Його ім’я носять вулиці в Тель-Авіві та в Єрусалимі.

Кавалер ордена Почесного легіону

Якщо Ефраїм Моше Лілієн вважається польським і німецьким художником, то Мане Кац вважається художником французьким і ізраїльським. Ось, що можуть євреї з України!

Еммануїл Кац народився 1894 року в Кременчуці. Він був сьомою дитиною в сім’ї Лейзера Каца, шамеса (служки) однієї з міських синагог, і його дружини Малки (уродженої Рабінович).

Хлопчик навчався в хедері, а потім у єшиві. Батько хотів бачити його рабином, але Мане, який з дитинства виявив хист до малювання, у 16 років виїхав із Кременчука. Спершу у Вільно, де він навчався в художній школі, а потім до Києва, де він навчався в школі образотворчих мистецтв (1911-1913).

Київський меценат Гуревич звернув увагу на здібного юнака і відправив його вчитися до Парижа, де Мане Кац вступив у Національну школу образотворчих мистецтв до професора Фернана Кармона. Разом із ним там навчався Хаїм Сутін. Молоді єврейські художники, вихідці з Російської імперії, яких тоді чимало зібралося в Парижі, створили творче об’єднання “Махмадим”. У творчому плані головним натхненником Каца був Рембрандт.

У 1914 році почалася Перша світова війна. Теоретично наші герої Лілієн і Кац могли б зустрітися на полі бою: але якщо першого призвали до австро-угорської армії, то другого не прийняли у Франції до Іноземного легіону (через низький зріст і неміцну статуру), а потім не взяли і в російську армію, коли Кац перебрався з Парижа до Петрограда.

У Петрограді Кац прожив з 1914-го до 1917-го року, був учнем Михайла Добужинського та учасником виставки “Світ мистецтва” (1916). Там він брав активну участь у роботі єврейського товариства заохочення художників, що виникло в січні 1916 року.

У роки Громадянської війни художник жив у рідному Кременчуці, де навчав дітей малюванню. Виставлявся в Харкові, Ростові-на-Дону, Тифлісі.

У 1921 році Кац виїхав до Берліна, а з 1922 року тридцять років прожив у Парижі. Популярність йому принесла персональна виставка в салоні Персьє (1923), де він привернув увагу Пабло Пікассо. У 1927 році Мане Кац отримав французьке громадянство. А наступного року вперше відвідав Палестину.

Коли почалася Друга світова війна, Мане Кац як громадянина Франції мобілізували рядовим і відправили у військову школу. Опинившись зі своєю частиною в Руані, він хоробро бився і був нагороджений орденом Почесного Легіону. Художник потрапив у полон до німців, але зумів втекти. Неймовірними зусиллями він дістався Америки, де прожив до 1945 року. Після війни він повернувся до Парижа, часто виставлявся в різних країнах і регулярно приїжджав до Ізраїлю.

Основна тема творчості Мане Каца – типи, побут і фольклор галутного єврейства. Він намагався висловити приховане за метушнею містечкового життя пристрасне прагнення до вічного джерела істини і добра. Багато його творів передають специфічно хасидське світовідчуття: “Бадхен”, “Весілля”, “Симхат-Тора”, численні “Клезмери” і скульптурні фігури музикантів.

Останні роки Мане Кац ділив між Парижем і Хайфою. Він помер 1962 року в Тель-Авіві. У Хайфі незадовго до смерті художника було засновано музей його імені, куди він передав багато своїх робіт, а також власну унікальну колекцію іудаїки.

У лютому 2023 року в Кременчуці вулицю Сєрова перейменували на вулицю Мане Каца.

Що там чути в Дрогобичі щодо вулиці Ефраїма Лілієна?