Зеєв Ханін: Коаліція Нетаньяху має низку підводних каменів
1 листопада в Ізраїлі відбулися позачергові парламентські вибори до Кнесету 25-го скликання, куди пройшли 10 політичних сил. ЄО попросив провідного ізраїльського політолога, професора університету Бар-Ілан Зеєва ХАНІНА прокоментувати результати виборів, перспективи нової коаліції та те, як вони можуть позначитися на позиції Ізраїлю щодо війни в Україні.
Радикальна перебудова чи «технічна несправність»?
Серед несподіваних результатів виборів можна назвати два моменти. Це висока явка традиційних виборців «табору Нетаньяху» – спілки його правоцентристської партії Лікуд з двома ультрарелігійними партіями, сефардської ШАС та ашкеназького блоку Яатут Ха-Тора, а також спільного списку партій Ционут, Датіт, що являє собою найконсервативніше крило релігійних сіоністів (так званий ХаРДаЛь – ультраортодоксально-національний табір) та ультраправої популістської партії «Оцма Єхудіт», з одного боку. І менша активність виборців правих, центристських та лівих партій, які підтримали «уряд змін», що іде, і які, на відміну від «коаліції Нетаньяху» з її єдиним ультимативним лідером, мали відразу трьох претендентів на посаду прем’єр-міністра і боролися під час виборчої кампанії не лише з противниками їхнього право-релігійного блоку, а й потенційними союзниками з коаліції змін.
Зіграла свою роль і подальша інфляція ідеологічної спадщини «угод Осло» (палестинсько-ізраїльського «мирного процесу), що все менше популярна навіть у лівій частині ізраїльського політичного спектра, не кажучи вже про мейнстрим. Як наслідок, з двох списків, хто все ще відкрито декларує свою прихильність ідеям Осло, трохи менш активна в цьому сенсі лівоцентристська партія праці (Avoda) зафіксувала найгірший результат у своїй майже 100-річній історії – 4 мандати, а крайня ліва партія Мерец, яка недобрала менш як 5 тисяч голосів, взагалі не пройшла виборчий бар’єр, намарно витративши голоси більш як 150 тисяч виборців.
Низьку явку показував і арабський сектор; але якщо партія поміркованих ісламістів РААМ, яка влітку минулого 2021 року увійшла до «коаліції змін» і продекларувала себе як рух арабської меншості, лояльної єврейській державі Ізраїль, піднялася на цих виборах з 4 до 5 мандатів, то «несистемний» Об’єднаний арабський список скоротив своє представництво, а партія радикальних арабських націоналістів Балад, що відкололася від нього напередодні виборів, також не пройшла електоральний бар’єр, відправивши «у відвал» понад 138 тис. голосів.
Результатом цього став невеликий технічний збій – блок Біньяміна Нетаньяху, який реально набрав 48% голосів, отримав, проте, 64 зі 120 мандатів у Кнесеті, його опоненти в єврейському секторі 46, і 10 мандатів – арабські списки.
Таким чином, формуючи свій черговий уряд, Нетаньяху може, на перший погляд, спиратися на згуртовану та комфортну більшість у Кнесеті. Але на практиці ситуація не така проста.
«Підводні камені» нового уряду
Наступна проблема нового-старого прем’єр-міністра полягає в тому, що коаліція, яку він формує, хоч і виглядає зовні монолітною, має, проте, низку підводних каменів.
Половину її складає керівнича партія Лікуд, а іншу половину – прихильники релігійних партій: ультраортодоксів (т.зв. «харедім»), та відзначених вище партій консервативно налаштованих релігійних сіоністів. За деяких розбіжностей між ними щодо статусу держави Ізраїль («харедім» приймають святість Землі Ізраїлю, але не Єврейської держави, тоді як релігійні сіоністи сприймають державу як частину їхнього політичного та релігійного світогляду), щодо пакета цивільних питань, насамперед – взаємин держави та релігії, вони дуже близькі.
Саме громадянські питання визначають сьогодні протистояння двох «широких» партійно-політичних таборів ізраїльського політичного спектра, які раніше переважно представляли різні позиції щодо шляхів вирішення арабо-ізраїльського (а пізніше – палестино-ізраїльського) конфлікту – «
мир в обмін на мир», як вважали праві, та «мир в обмін на території», як пропонували прихильники лівого флангу. Сьогодні в центрі дискусії – розбіжності про те, що є «єврейська демократична держава»: єврейська у релігійному чи національному сенсі? І що таке ізраїльська демократія: її ліберальна версія, коли голос меншості теж враховується, чи її «якобінська модель» (коли переможець отримує все, навіть якщо на виборах він отримав лише на пів відсотка більше)?
Другим не менш значущим сюжетом є питання економіки. Чи буде вона ліберальною, економікою реформ, як це було при міністрі фінансів Нетаньяху зразка початку 2000-х років, і новий виток яких ініціював лідер партії «Наш дім – Ізраїль» Авігдор Ліберман, що зайняв цю посаду 2021-го року, а чи проводитиме Біньямін Нетаньяху зразка 2022 року соціально-популістський, майже соціалістичний політико-економічний порядок денний своїх ультрарелігійних союзників за підтримки потужного соціального лобі в самому Лікуді? З урахуванням вже опублікованих вимог коаліційних партнерів, залишеної урядом, що йде, спадщини – профіциту бюджету в 30 млрд. шек. (майже 8,7 млрд. дол.) за низького безробіття і, природно, майже вдвічі нижчої, ніж у середньому за OECD, але такої, що все ж таки сильно дратує населення, інфляції, може вистачити не надто надовго. А в більш довгостроковій перспективі, якщо ми отримаємо в демографічному плані зростання тих верств населення, які розраховують на рясні бюджетні вливання (особливо порівняно низько представлених на ринку праці чоловіків-харедім та арабських жінок), – їх доведеться забезпечувати податками за рахунок насамперед інтелектуального креативного та середнього класу. Через що ізраїльську політичну карту доведеться серйозно переглянути.
Протягом трохи більше як року перебування при владі коаліції, що йде, нова коаліція, яка тоді була опозицією, шукала в Кнесеті ідею, точку опори, що дозволила б розвалити «табір змін». Так, наприклад, довгий час там намагалися безрезультатно розігрувати тему безпеки, але вона пішла, як тільки громадянам стало зрозуміло, що уряд у цій сфері діє як мінімум не гірше, ніж три попередні уряди на чолі з Лікудом. Проте, на щастя для щасливчика Нетаньяху, тема безпеки знову постала буквально напередодні виборів. Крім того, було зрозуміло, що економічна політика, яку проводила попередня коаліція, почне давати плоди за два-три роки. Тому команді Бібі не можна було давати опонентам цей термін, і потрібно було валити їхню коаліцію за будь-яку ціну якнайшвидше. І ціною стала нагорода для перебіжчиків з інших політичних партій, які усі отримали гарні місця у списку Лікуду – що й раніше бувало в ізраїльській практиці, але віднедавна вважається поганим тоном.
Не виключено, що в якийсь момент виборці можуть відчути, що процес йде не в оптимальному для більшості з них варіанті. Поки ж лікудівці оптимістично вважають, що у будь-якому разі саме вони, як правляча партія, будуть задавати тон в уряді. З цим важко сперечатися, але питання в тому, чи буде цей тон наказовим, прохальним чи благаючим. Тому що вихід будь-якої партії з коаліції означає її розвал та нові вибори, і не виключено, що не лідери правлячої партії, а її партнери пропонуватимуть та доводитимуть свій порядок денний.
«Бібі» (Нетаньяху) – людина і символ
Чого не вдалося уникнути на минулих виборах – це появи першого за 12 років в Ізраїлі прецеденту створення уряду, голову якого звали не Біньямін Нетаньяху. І цей факт сьогодні явно не полегшує йому життя. Крім того, що в Кнесеті буде багато скривджених, кому не дали не додали якихось благ, Ізраїль, за будь-якого варіанту розвитку подій, був і залишається демократичною державою, де крім Кнесету існує розвинене громадянське суспільство, думку якого влада не може не враховувати. Особливо, коли опитування громадської думки показують, що зміна влади знаходиться серед провідних політичних цінностей ізраїльтян.
Питання в тому, яким буде порядок пріоритетів і як вони співвідноситимуться з класичною концепцією визначення «правих» і «лівих», розмежування між якими протягом останніх сорока років визначала тема арабо-ізраїльського конфлікту. І яка сьогодні явно відходить на другий план.
Навіть в останньої, що залишилася в Кнесеті, в повному розумінні слова лівої, згідно з колишньою доктриною поділу політичного спектра, партії Авода (чотири депутати), пріоритети зміщуються в бік соціально-економічних питань, ліберального суспільства, прав людини, проблем ЛГБТ тощо. Загалом же і в таборі Лікуду та його союзників далеко не всі ідеально праві, і серед його опонентів, яких у Лікуді називають лівими, є чимало людей з вельми правим підходом до питань зовнішньої політики та безпеки, які періодично виявляють аж ніяк не соціалістичні погляди.
У зв’язку з цим, попри усталену в політичному дискурсі думку, навряд чи можна погодитися, що в правому таборі все обертається виключно навколо Бібі Нетаньяху як людини. Так, його відхід від політики змінив би всю політичну карту, але він також є символом того вододілу, яким в Ізраїлі відбувається перестановка політичних сил. На зміну арабо-ізраїльському конфлікту приходять розбіжності між прихильниками ліберальної економіки та ліберальної політики у сфері цивільних питань з одного боку і прихильниками консервативного соціального підходу до економіки (великі податки та підтримка малозабезпечених верств населення) та радикально-релігійної позиції з іншого боку.
Нетаньягу неминуче доведеться врівноважувати в коаліції таких персонажів, як лідери списку «Релігійний сіонізм» (14 мандатів) Ітамар Бен-Гвір та Бецалель Смотрич. І робити це, можливо, за допомогою арабської партії РААМ (Об’єднаний арабський список) Мансура Аббаса, яка має п’ять мандатів. Взагалі, виходить так, що в Ізраїлі без арабської партії неможливо побудувати коаліцію, і не лише через кількісні причини, але також і для іміджу, і для зручності маневру. Мало того, й опозицію без арабської партії не збудувати. Що наочно продемонстрували нинішні політсили, які увійшли до коаліції Нетаньяху: під час своєї несистемної парламентської опозиції вони постійно блокувалися з арабськими партіями для того, щоб топити ініціативи коаліції.
Нетаньяху матиме велику проблему з вкрай консервативною частиною свого блоку. Але й у них також будуть свої проблеми. Якщо взяти, наприклад, лідера «Оцма Єхудіт» Бен-Гвіра, то він зіткнеться з вибором: чи бути постійним фрондером усередині уряду, чи стати системним політиком і прийняти необхідне міністерство та довести його до добрих результатів. Але революціонер неспроможний ставати нудним бюрократом. Отримавши 14 місць у Кнесеті як несистемний опозиціонер, на наступних виборах Бен-Гвір неминуче здується. І той, і інший варіант спричинять головний біль у прем’єр-міністра. І тоді не виключено, що доведеться йти на нові вибори чи переформатування коаліції, але сьогодні у протилежному таборі практично немає людей, які можуть піти на партнерство з Нетаньяху.
Український контекст
Якщо говорити про вплив підсумків виборів на стосунки з Україною та Росією, я сказав би, що від Ізраїлю мало що залежить, точніше – від позиції ізраїльських лідерів. Так, Нетаньяху мав тепліші стосунки з російським президентом, а прем’єр-міністр, що йде, Лапід від самого початку став на бік України, різко засудив російське вторгнення і постійно демонстрував свою емпатію українській стороні та її боротьбі.
Але, за великим рахунком, Ізраїль не бачить себе суб’єктом безпосередніх військових дій, при цьому бачить себе частиною західного блоку і тому надає Україні дипломатичну, моральну, гуманітарну та «додаткову» допомогу, про яку наші політики та фахівці вважають за краще не говорити вголос. Проте в Ізраїлі не вважають, що він має бути частиною тих воєнних дій, які йдуть на території України на сьогодні. Зміни можуть бути, але роль Ізраїлю в них невелика.
Нагадаю, що Ізраїль веде свою війну – можна сказати, з моменту утворення держави. Брати участь у сторонніх конфліктах йому не треба. Якісь зміни у стосунках з Росією можуть бути через її співпрацю з Іраном, проте, незалежно від результату цих виборів, фундаментальних змін в ізраїльському підході до російсько-української війни не слід очікувати.
Водночас якщо між Іраном та Росією продовжиться процес стратегічного зближення, то де-факто Ізраїль стане супротивником Росії, але не на території України, а тут, на Близькому Сході.
Роблячи загальний висновок, можна помітити, що ізраїльське суспільство сьогодні, як і раніше, розділене рівно навпіл. Під час трьох попередніх виборів цей «наполовину» мав кількісний вигляд, коли то Нетаньяху, то його супротивники не могли сформувати коаліцію. Наразі коаліція є, але наскільки вона буде ефективною, ми зможемо побачити лише згодом.
