Казус Заркі
Узі Наркісс і Михайло Френкель (фото з архіву автора)
Михайло ФРЕНКЕЛЬ
“Ашкенази, повії, щоб ви згоріли в пеклі! Я радий, що 6 мільйонів згоріли! Радий!” – люто кричить пузатий дядько. При цьому б’є себе по грудях у тому місці, де має бути серце, показуючи, який він радий.
Я дивлюся на відеоролик, знятий в Ізраїлі, і згадую своє відвідування концтабору Майданек. У складі нашої делегації були і французькі єврейки – молоді галасливі дівчата з Марселя, веселі, без угаву про щось базікали. Але ось ми зайшли в задушливі камери концтабору і побачили дитячі іграшки та пасма волосся жертв нацизму. Дівчата відразу замовкли, а потім одна за одною почали непритомніти. Ми брали їх на руки, виносили на свіже повітря й дбайливо клали на траву. Пам’ятаю, що і мені, який на той час написав чимало статей про Голокост і, здавалося б, був готовий до побаченого, стало важко на душі…
Тим часом придурок на ролику не вгамовувався: жестикулював і кричав. А поліцейський, який підійшов до нього, тихо вмовляв його. А може, і не вмовляв, а просто просив кричати трохи тихіше…
Ми знаємо, що чимало ізраїльтян принципово не слухають музику Ріхарда Вагнера і не відвідують Німеччину. Про Вагнера відомо, що він був улюбленим композитором Гітлера. Але справа не тільки в цьому. Адольф Алоїзович дуже любив також оперети єврея Імре Кальмана. Він навіть намагався призначити його почесним арійцем. Але композитор відмовився від цієї сумнівної честі і поїхав до Америки. Насправді з Вагнером проблема в іншому. Він був ще й активним публіцистом, і дух його писань був відверто юдофобським. А ось із Німеччиною все складніше. Антисемітів у ній сьогодні, на думку низки дослідників, явно менше, ніж, скажімо, в Росії чи Франції. Але головне – в іншому.
Як виявилося, “герой” відеоролика Іцик Зарка – активіст Лікуду. Тому лідер цієї партії Біньямін Нетаніягу відреагував на витівку ідіота, звелівши виключити його з доблесних лав Лікуду. У відповідь Заркі начебто вибачився, але як! Поскаржився на те, що на відео не потрапило, як опоненти раніше щось сказали йому з приводу судової реформи. “Свята” простота!..
Як лідер партії Нетаніягу відреагував. А як глава держави? Уся ця історія вже на другий день зникла зі сторінок газет та з інтернету. У єврейській країні її благополучно забули. Тим часом у тій самій Німеччині, куди частина ізраїльтян принципово не їздить, так просто ця мерзопакісна історія не закінчилася б. Німці добре засвоїли уроки Другої світової війни. Існуючі в сьогоднішній Німеччині закони дуже нетерпимі до проявів неонацизму і особливо – до заперечення Голокосту. Але ж Заркі не те що Голокост заперечував – він, негідник, радів тому, що Голокост був і загинуло 6 мільйонів його одноплемінників. Я консультувався з деякими німецькими колегами, і всі вони стверджували одне: за такі слова Заркі в Німеччині отримав би термін. Причому, цілком імовірно, не умовний. А в єврейській країні з нього – як із гуся вода. Ну виключили з Лікуду. Але чи виключили? Так в Ізраїлі і партій – як на собаці бліх.
Я ось написав, що Заркі радів мученицькій загибелі мільйонів своїх одноплемінників. Але тут же зловив себе на думці, що, ймовірно, він їх одноплемінниками зовсім не вважає. І це, що вкрай важливо, не проблема конкретного троглодита, а біда Ізраїлю.
Свого часу з’явилася певна кількість мало пов’язаних із наукою гіпотез про те, ким є сучасні євреї. Одна з них свідчила, що ашкенази – нібито зовсім не євреї, а германці та хазари, які прийняли іудаїзм. Про це писали навіть суб’єкти з професорськими званнями. Однак генетика – давно вже не “продажна дівка імперіалізму”. Новітні дослідження ізраїльських і французьких генетиків довели, що й ашкенази, і сефарди, і мізрахім – всі вони євреї.
Будь-яка хоч трохи знайома з історією створення сучасного Ізраїлю людина знає, що творці сіоністської ідеї та батьки-засновники єврейської держави майже суцільно були ашкеназами. Внесок ашкеназів у створення Ізраїлю важко переоцінити. Крім того, ашкенази – тямущі хлопці. Відомо, що у співвідношенні на душу населення за кількістю нобелівських лауреатів євреї йдуть попереду планети всієї. Так от, 95 відсотків цих лауреатів – ашкенази. Говорити про все це можна ще довго. Але чи треба?
Виходить, ашкенази цьому самому Заркі таки так, одноплемінники. Ось тільки він цього не знає. Тому що про ашкеназів йому щось говорили друзі за пивом із хумусом, університетів він явно не закінчував, а от у школі його вчили, що існують хоробрі, сильні ізраїльтяни, які перемогли у всіх своїх війнах, і слабкі духом і тілом європейські євреї, яких нацисти гнали на забій, як худобу. Я понад тридцять років контактую з ізраїльтянами від простих смертних до політологів, депутатів і чиновників найвищого рангу, тому знаю, про що говорю.
Цю ідеологему впроваджували у свідомість ізраїльтян від самого початку існування країни. Причому впроваджували її люди, які пережили Голокост або були його свідками. Прапором цієї ідеологеми був гордий клич “Більше ніколи!”
Пам’ятаєте, у Бабеля: “Єврей, який сів на коня, – уже не єврей”. Тут було те саме: людина, яка воює зі зброєю в руках у своїй країні проти її ворогів, – уже не галутний єврей, а гордий і мужній представник нової нації, ізраїльтян. І начебто все це так. Та не зовсім. У тій частині тези, що говорить про ізраїльтян, – усе правильно. А ось щодо галутних – далеко не все так.
У 1991-му році я вдруге в Києві розмовляв з Узі Наркіссом. Мабуть, з усіх ізраїльтян, включно з прем’єр-міністрами і головними рабинами, з якими мені довелося спілкуватися, він був найцікавіший співрозмовник. Під час Шестиденної війни Наркісс командував Центральним фронтом, бійці якого звільнили Східний Єрусалим і вийшли до Стіни плачу. Узі радше виглядав ученим, ніж генералом. Не дивно, адже він закінчив Сорбонну. Я тоді трохи здивував його, сказавши, що певною мірою твердження про боягузливих галутних євреїв повторюють зади сталінської пропаганди. Я розповів, що в липні 1941-го року, у критичний для Червоної армії час, коли танки Гудеріана рвалися до Москви, а радянські солдати здавалися в полон тисячами, Сталіну принесли німецьку листівку. В ній був заклик до червоноармійців убивати “жидів-комісарів” і переходити на бік нацистів. Ось тоді Сталін, несподівано для учасників однієї з нарад, заявив, що євреї – погані солдати. Тим самим він хотів довести, що у нього не “жидівська”, а російська армія. Але от халепа: буквально в ті ж дні дорогу гудеріанівським танкам під Смоленськом перегородила дивізія під командуванням полковника Янкеля Крейзера. Вона сильно затримала ворога, і під Москвою німці з’явилися значно пізніше, ніж мали намір, – у люті холоди. Довелося Сталіну відокремлювати “теорію” від практики. Крейзеру першому з офіцерів Червоної армії в роки війни було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, а незабаром йому вже довірили командування армією.
Наркісса моя розповідь зацікавила. Він сказав, що про євреїв, які воювали з нацистами, треба більше розповідати. Однак не він “завідував” ізраїльською ідеологією. Щоправда, десь із середини 90-х в Ізраїлі все ж таки почали говорити про єврейський героїзм у Другій світовій, та й узагалі про події тієї війни. Але це було радше загравання політиків з “електоратом” Великої алії, ніж розворот в ідеології. Ось чому досі багатьом ізраїльтянам не відомо, що якби Монтгомері не розбив Роммеля під Ель-Аламейном, то нацисти увірвалися б у Святу землю і за допомогою головорізів Ель-Гусейні знищили б увесь ішув. І тоді проголошувати єврейську державу було б ні для кого.
На пострадянському просторі про героїзм євреїв-воїнів дослідники і журналісти стали голосно говорити відразу ж після розвалу СРСР. Ще раніше про нього не раз згадували Де Голль, англійські політики та американські президенти. Але ізраїльський істеблішмент, як і раніше, виходячи з якихось своїх міркувань, вів політику в “сталінських лекалах”.
Років п’ять тому в мене відбулася неприємна розмова з однією дуже сУрьезною дамою, яка працювала консулом в ізраїльському посольстві в Україні. Вона відверто заперечувала проти алії близької родички Діни Пронічевої, якій єдиній із жертв Бабиного яру вдалося вибратися з розстрільного рову в першу ніч страти. Після війни Пронічева була свідком на процесах проти нацистських катів у Києві та в Німеччині. Словом, вона була знаковою фігурою в історії Голокосту на території України. Тому мені здавалося, що репатріацію її родички, чиї дані підпадали під закон про повернення, могло бути піднесено в тому сенсі, що дівчина вибрала Ізраїль як країну, де геноциду євреїв бути не може. Але консул зажадала ще й єврейські документи самої Діни Пронічевої. А коли я сказав, що ці документи залишилися лежати в Бабиному яру, дамочку нарешті прорвало і вона заявила, що в Ізраїлі поважають героїв, а не тих, хто покірно йшов на розстріл. Коли ж я їй сказав, що подібні міркування радше пасують таксистам або продавцям фалафеля, ніж високопоставленому співробітнику Міністерства внутрішніх справ, вона миролюбно додала: “Ну давайте повернемося до цієї справи пізніше…”
Сьогодні, у дуже складні для Ізраїлю часи, можна сміливо констатувати, що правильна в перші роки становлення Ізраїлю ідея оспівувати героїзм і не говорити про Катастрофу згодом перетворилася на мертву догму, яка вносить розбрат не лише між Ізраїлем і діаспорою, а й усередині країни.
Побоююся, що дикі розбіжності з приводу судової реформи – тільки перший пробний камінь єдності Ізраїлю. Звичайно, Іцик Зарка – повний кретин. Але очевидно, що настав час ізраїльському суспільству забути, хто ашкеназ, а хто – сефард. Інакше “казус Заркі” може повторитися в набагато серйозніших проявах. А це ох як небезпечно для долі країни!
