Неантисеміт, будівельник антисемітської держави
До 40-річчя з дня смерті Леоніда Брежнєва
Олександр КУМБАРГ
Вот вы удивляетесь, Рабинович, почему на вас не выписана премия. А вы помните, на демонстрации вы несли портрет товарища Брежнева, а из кармана торчала бутылка пива. А когда я вам сказал: «Выбросите немедленно эту гадость!», вы что выбросили?
Анекдот
Вісімнадцять років, з 1964 по 1982 р., керував СРСР генеральний секретар ЦК КПРС, голова Президії Верховної Ради, «дорогий товариш» Леонід Ілліч Брежнєв, обвішаний більш ніж сотнею орденів і медалей СРСР та країн-сателітів, а також обсипаний Ленінськими преміями. Жартували, що відмовився він тільки від вищої відзнаки якоїсь африканської країни – Великого золотого кільця в ніс. Сказав, що ще не відчуває себе гідним такої почесної нагороди.
Багато чого увібрала в себе брежнєвська епоха. КПРС – керівна та спрямовувальна сила радянського суспільства, розвинений соціалізм, «золоте століття» номенклатури як панівної касти, підстаркуваті партійні бонзи, книги «Мала земля», «Відродження» та «Цілина», анекдоти, «почуття глибокого задоволення» та «бурхливі, тривалі оплески», читання промов з папірця, цитати класиків марксизму-ленінізму на всі випадки життя. Корупція, казнокрадство, потужний ВПК та імпорт зерна. Боротьба з підступами імперіалізму та сіонізму, радянські танки в Чехословаччині, вторгнення до Афганістану, але й політика розрядки, мирного співіснування між соціалістичними та капіталістичними блоками. Придушення інакомислення, процес Синявського та Даніеля, психлікарні для дисидентів. Бідність людей, дефіцит товарів, але й зростання добробуту, впевненість багатьох у завтрашньому дні. Одні називають цей час стабільністю, інші – застоєм.
«Кругом одни евреи»
Як здавна повелося, всіх вищих керівників СРСР націонал-патріоти розглядають із лупою щодо можливого єврейського походження. Не минула ця чаша і Леоніда Ілліча. І, зрозуміло, деякі «слідопити» роблять висновок, що він таємний єврей. Власне, інакше навіщо шукати? Чутки, що розповсюджуються, «свідчать» про єврейське коріння отця Брежнєва Іллі Яковича. Мовляв, після революції він змінив прізвище, ім’я та по батькові, а насправді він чи то Камінський Леопольд Ісаакович, чи то Ганапольський Леонід, чи то… Не забувають і про матір Наталю Денисівну. Дівоче прізвище Мазалова нібито від івритської фрази «мазаль тов».
Ще більше «в народі говорять» про дружину Брежнєва Вікторію Петрівну Денисову. Начебто насправді вона Вікторія Пінхусівна. Народжена поза шлюбом від єврея або взагалі із сім’ї вихрестів. Іноді навіть називають її племінницею… Лева Мехліса. Як зазначає Леонід Млечин у своїй книзі «Брежнєв»: «У зовнішності Вікторії Брежнєвої люди, стурбовані національним питанням, знаходили семітські риси та вважали її єврейкою».
Жодних документальних підтверджень розмов про єврейське походження Брежнєва та його дружини немає. Генсек, що народився в Україні, у «п’ятій графі» паспортів і анкет спочатку проходив українцем, а потім у Москві став росіянином. В інтерв’ю «Правді» та в мемуарах говорив, що «за національністю я росіянин». Вікторія Брежнєва також завжди стверджувала, що єврейського коріння вона не має: «Я за походженням із простої російської родини. Народилася в місті Білгороді. Батько Петро Никифорович Денисов, маму звали Ганна Володимирівна. Тато працював машиністом на паротязі…». Розповідала, що під час візиту Брежнєва до Франції їх зустрічала демонстрація з плакатами: «І серед плакатів такий зміст: „Вікторія Петрівна! Ви єврейка! Допоможіть своєму народові! Нехай євреїв відпустять на рідну землю!“. А мені незручно. Я не єврейка, хоч казали, що була дуже схожа. І сказати, що не єврейка, ніяково, ще подумають, що я від своєї нації відмовляюся, як це бувало».
Держава-антисеміт
У брежнєвський період тривала політика державного антисемітизму, яка почала зароджуватися за пізнього сталінізму і повністю сформувалася за часів хрущовського правління. Відсоткова норма у вишах, заборони на високі посади у партійній машині, на дипломатичну роботу, на вищі посади в армії та інша професійна дискримінація. Під забороною перебували єврейська культура та освіта. За Брежнєва, як і раніше, уникали акценту на єврейських жертвах нацистських концтаборів і Бабиного Яру, все це вважалося «недоречним» і підмінялося нейтральним евфемізмом «радянські люди». Проте ЗМІ викривали сіонізм, політику Ізраїлю, а дії терористів проти ізраїльтян, природно, замовчувалися. В суспільстві за потурання, а то й підтримки та участі низки партійних функціонерів з’явилася так звана «російська партія», що пропагує російський націоналізм і виступає проти обмеження прав росіян. У кулуарах її речники навіть повідомляли, що Жовтневу революцію влаштувало світове єврейство для знищення Росії.
«Контора глибокого буріння» (КГБ-КДБ), фіксуючи дисидентів, наголошувала на великому відсотку в їхньому середовищі євреїв. На Луб’янці ретельно стежили за активністю «єврейських націоналістів», «відмовників». Олександр Кац у книзі «Євреї, християнство, Росія. Від пророків до генсеків» наголошує: «Сусловська пропаганда, розраховуючи на здоровий антисемітизм радянського народу, завзято пов’язувала боротьбу дисидентів за громадянські права з підступами сіоністів. У дисидентському русі справді було багато євреїв, КПРС звинувачувала євреїв у підриві основ держави. Маленький народ виступав каталізатором бродіння духу, небезпечного цього разу для кремлівських старців». До того ж до євреїв часом записували й людей інших національностей. Наприклад, КДБ визначив таким публіциста Анатолія Тихоновича Марченка. Циркулювала чутка про єврейство письменника, дисидента, росіянина Андрія Синявського, який підписував свої твори псевдонімом Абрам Терц.
Відповідаючи на західну критику, радянське керівництво, звичайно, стверджувало, що ніякої ксенофобії в СРСР не існує, євреї мають рівні права з іншими народами країни.
Еміграція
Анекдот: «Брежнєв питає Косигіна:
– Скільки в нас євреїв?
– Десь 2–2,5 мільйони.
– А скільки поїде, якщо дозволимо репатріацію?
– Мільйонів 10–15».
У радянських босів єврейська еміграція традиційно викликала сильний емоційний розлад. Як так? Вони не хочуть бути частиною великого радянського народу? Дискредитують радянський устрій. 1945–1955 pоків виїхало лише близько 500 осіб. 1956–1965-х вже понад 4000, в основному похилого віку. Однак за Брежнєва у прагненні нормалізувати відносини із Заходом виїзд з країни із «залізною завісою» помітно збільшили. З 1970 по 1980 її залишило близько 240 тис. євреїв.
З тактичних міркувань квота для «облич єврейської національності» то зростала, то стискалася, різні обмеження то посилювалися, то пом’якшувалися. Намагалися не випускати з СРСР володарів секретної інформації, вчених та інших високолобих фахівців, щоб не лаятися з арабами, які боялися посилення Ізраїлю, і не послаблювати державу відтоком умів.
В атмосфері курсу на розрядку міжнародної напруги адміністрація президента США Річарда Ніксона виступала за надання Радянському Союзу режиму найбільшого сприяння в торгівлі. Проте перепоною виявилося «єврейське питання» в СРСР. У 1972 р. для обмеження виїзду вигадали «освітній податок» – мовляв, охочі стати емігрантами втрачають право про безплатну вищу освіту і мають відшкодувати державі витрати на навчання у вишах. При цьому “плата за освіченість” космічно перевищувала радянські “доходи”. Наприклад, від лікарів був потрібний внесок 8300 руб., від юристів і педагогів – 4500 руб., від інженерів – 7700 руб. Це за середньої зарплати в країні у 130–150 крб. Додатково потрібно було платити за науковий ступені. Звільнялися від «викупу» лише інваліди та пенсіонери. Після протестних єврейських акцій в СРСР знущальний податок викликав великий міжнародний резонанс. В єврейських колах США з’явилася ідея ув’язати торговельні відносини з Країною Рад з єврейською еміграцією із Союзу. Брежнєв був стурбований. У 1973 р. він запропонував призупинити стягнення викупу. Так і зробили, хоч і з великим скрипом та гальмуванням (закон про «податок» при цьому не скасовували, і формально він проіснував аж до 1991 р.). Проте Конгрес США все одно ухвалив поправку «злостивих антирадянщиків» Джексона — Веніка, яка обмежила торгівлю між США та СРСР через неможливість для євреїв вільно попрощатися з Радянським Союзом. До речі, Ніксон і держсекретар США, єврей Г. Кіссінджер були дуже незадоволені цією поправкою, яка заважала американсько-радянському діалогу. Еміграція радянських євреїв зовсім не входила до пріоритетів політики, яку вони проводили.
Арабські друзі
Анекдот: «Чого найбільше боїться Брежнєв? Що китайці навчаться воювати, як євреї, а євреї – розмножаться, як китайці».
В межах своєї близькосхідної лінії брежнєвський Радянський Союз всіляко засуджував Ізраїль – союзника США та магніт, що притягував радянських євреїв. СРСР брав активну участь на арабській стороні в арабо-ізраїльських війнах: озброєння, військові радники, допомога терористам, посібництво в ООН, вимоги до США вплинути на «припинення Ізраїлем військових дій проти арабських країн» і т. д. Інакше кажучи, робилися зусилля для знищення єврейської держави руками арабських друзів. 1967 року Політбюро ЦК не змогло переварити переможну для ізраїльтян Шестиденну війну та розірвало дипломатичні стосунки з Ізраїлем (неофіційні контакти, втім, продовжувалися). Володимир Висоцький сміявся з цього так:
Моше Даян –
Стерьва одноглазая.
Агрессивный, бестия,
Чистый фараон.
Ну, а где агрессия,
Там мне не резон.
В СРСР у відповідь на відчутну радість багатьох радянських євреїв від перемоги Ізраїлю помітно зріс антисемітизм держави, і на якийсь час був закритий виїзд з країни.
1973 року під час Війни Судного дня, коли Сирія та Єгипет раптово атакували Ізраїль, Брежнєв просив президента Р. Ніксона вплинути на ізраїльтян, щоб вони завершили військові дії, перестали громити коаліцію арабських країн. Уряд Голди Меїр перебував у сильній залежності від військової техніки зі США, і після звернення американського лідера ізраїльські війська припинили свій успішний наступ на територіях Сирії та Єгипту.
Анатолій Черняєв, який залишив цікаві щоденники спогадів, заступник завідувача Міжнародного відділу ЦК КПРС, наводить розмову Брежнєва з радянським міністром закордонних справ Андрієм Громиком після поразки арабських армій у Війні Судного дня. Брежнєв сказав, що у відповідний час треба з власної ініціативи відновити дипломатичні стосунки з Ізраїлем. Громико обережно зауважив: “Араби образяться, буде шум”. Брежнєв відповів дуже різко: «Пішли вони до …ї матері! Ми стільки років пропонували їм розумний шлях. Ні, вони хотіли повоювати. Будь ласка, ми дали їм техніку, найновішу, якої у В’єтнамі не було. Вони мали подвійну перевагу в танках та авіації, потрійну – в артилерії, а в протиповітряних та протитанкових засобах – абсолютну. І що? Їх знову роздовбали. І знову вони драпали. І знову кричали, щоб ми їх врятували. Садат (президент Єгипту, – О. К.) мене двічі серед ночі підіймав телефоном: „Рятуй!“ Вимагав надіслати радянський десант, причому негайно! Ні! Ми за них не воюватимемо. Народ нас не зрозуміє. А світову війну починати через них – тим більше не будемо».
Як відомо, ідея нормальних радянсько-ізраїльських стосунків, на жаль, так і не реалізувалася. Можливості Брежнєва щодо проведення зовнішньої політики певною мірою були обмежені його оточенням, частина якого виступала проти відновлення стосунків «до виведення ізраїльських військ з окупованих територій».
«Русский я по паспорту…»
Єдиним євреєм-міністром хрущовсько-брежнєвського періоду був Веніамін Еммануїлович Димшиць. За Брежнєва він — заступник голови Ради міністрів СРСР, очолював Держпостач (комітет Радміну з матеріально-технічного постачання), Герой Соціалістичної праці. У 1970 р. розплачувався за посади головною роллю на пресконференціях радянських євреїв, де вихваляв життя «громадян єврейської національності» в СРСР і лаяв Ізраїль.
Міністром середнього машинобудування, членом ЦК КПРС, тричі Героєм Соцпраці був Юхим Славський, єврей за батьком, українець за паспортом. Посаду начальника Центрального статистичного управління при Раді міністрів та членство в ЦК дісталися Леву Мордковичу Володарському. Відомий економіст Євсей Ліберман розробив програму економічного реформування країни.
Академік з єврейсько-українським корінням Георгій Арбатов був радником-спічрайтером Брежнєва, директором Інституту США та Канади, який займав помітне місце у формуванні радянської зовнішньої політики. Один з ініціаторів детанта (розрядки) 1970-х, виступав проти введення радянських військ до Афганістану. В інтерв’ю Радіо «Свобода» Арбатов згадував про страшний тиск на Леоніда Ілліча, щоб на ХХІІІ з’їзді КПРС скасувати «відлигові» рішення ХХ–ХХІІ з’їздів. Але «вдалося відбити зусиллями багатьох людей, зокрема й тих, хто допомагав йому у написанні промов».
Дехто помилково вважає євреєм й іншого спічрайтера Брежнєва – Олександра Бовіна, відомого журналіста-міжнародника, майбутнього посла Росії в Ізраїлі. Проте він росіянин, який просто не забруднився юдофобією. Чимало йдеться в літературі про брежнєвське правління та про можливих криптоєвреїв (тих, хто приховував національну приналежність) у вищих ешелонах влади. Так, з 1958-го і до смерті Брежнєва 1982-го року, його першим помічником був його земляк Георгій Еммануїлович Цуканов. Російський історик радянського єврейства Геннадій Костирченко вважає, що він «значився за паспортом росіянином, був, проте, скоріше за все, мішанець». Популярна і версія про єврейське походження Юрія Андропова.
До речі, виходу самого Брежнєва на велику політичну орбіту сприяв Лазар Каганович. Познайомились вони ще під час війни. Л. Млечин пише, що 1947-го, бувши першим секретарем ЦК КП(б) України, саме Лазар делегував Леоніда на посаду секретаря Дніпропетровського обкому КПРС. А через роки вони опинилися в різних владних угрупованнях. 1957-го Молотов, Каганович і Маленков очолили внутрішньопартійну опозицію і на засіданні Президії ЦК КПРС запропонували усунути Хрущова з посади першого секретаря ЦК. Брежнєв, у той період секретар ЦК з оборонної промисловості, виступив на захист Микити Сергійовича, але Каганович його грубо перервав і погрозив: «Ми тебе за Можай заженемо, забув, як у ПУРі сидів? Швидко повернемо назад!» (Леонід свого часу працював у ранзі заступника начальника Головного політуправління армії та флоту, – О. К.). Від переляку Брежнєв, що пройшов Другу світову війну, втратив свідомість і був винесений із зали.
Шлях найменшого спротиву
Г. Костирченко наголошує у статті «Брежнєв і єврейське питання», що генеральний секретар «в приватному плані не був юдофобом, більш того, скоріше навіть юдофілом». Але його зусилля щодо пом’якшення єврейської політики торпедувалися офіційною антисіоністською пропагандою, антисемітськими нахилами в апараті ЦК КПРС, а на відкрите протистояння апаратному антисемітизму він не наважився. Історик Вілен Люлечник у своєму дослідженні «Генсек застою» також зазначає, що Брежнєв «не хотів виглядати в очах світової спільноти та своїх співгромадян антисемітом». Л. Млечин пише, що уроки інтернаціоналізму Брежнєв отримав ще в дитинстві, у селищі Каменському Катеринославської губернії, де він народився: «Леонід Ілліч з повагою згадував батька… Цінував у ньому розважливість і порядність. Розповідав, як у роки Громадянської війни до батька прийшов вальцівник Черняк, єврей за національністю. Він мав чотирьох дітей, а до селища підходила чергова банда, боялися погромів.
– А ти в разі чого веди дітей до нас, – запропонував старший Брежнєв.
Четверо єврейських хлопчиків сховалися в них у хаті. Деякі риси характеру та уявлення про життя Леонід Ілліч успадкував від батька. Принаймні національних забобонів у нього не було. Дружив із вихідцями з різних республік і за етнічними ознаками людей не ділив».
О. Кац констатує: «В певному сенсі, країні пощастило, оскільки до влади прийшов далеко не найгірший з комуністів і, як всі невдовзі переконалися, людина не зла, не жорстока».
Так, могло бути значно гірше. Юдофобом, як свідчать його сучасники та події його життя, Брежнєв не був. Дуже любив фільм «Сімнадцять миттєвостей весни», створений режисером-єврейкою Тетяною Ліозновою, плакав, коли слухав військові пісні Марка Бернеса. Неформально, доброзичливо спілкувався з американським мільйонером-євреєм Армандом Хаммером, який позиціював себе другом СРСР. Опікувався деякими знаменитостями-євреями: так, Аркадій Райкін став народним артистом СРСР, лауреатом Ленінської премії та кавалером ордена Леніна, хоча не секрет – частенько сміявся у своїх виступах на межі фолу над чиновниками. Леоніду Утьосову також надали звання народного артиста СРСР, а Марку Бернесу – РРФСР. Двері естради відчинилися перед молодим Геннадієм Хазановим.
1973-го на засіданні Політбюро ЦК КПРС, де йшлося про зупинення «податку на освіту», реагуючи на звинувачення в порушенні в СРСР прав євреїв, Брежнєв дозволив собі замовити слівце і за єврейську культуру: «…у нас є закон, що переслідує євреїв? А чому не дати їм маленький театрик на 500 місць, естрадний, єврейський, який працює під нашою цензурою, а репертуар — під нашим наглядом? Хай тьотя Соня співає там весільні єврейські пісні… А що, коли відкрити школу?.. Я так міркую: відкрили в Москві одну школу, називається єврейська. Програма вся та сама, як і в інших школах. Але в ній національна мова єврейська викладається… А що, якщо дозволити єврейську щотижневу газету?.. У нас вся політика ґрунтується на одному Димшиці, от бачите, у нас товариш Димшиць заступник голови Радміну, тож даремно кажете, що євреїв утискаємо. А може, нам трошки мізками поворушити? “Мізками поворушили”, але дуже трішки: Єврейський музичний театр у Москві відкрили, а до газети та школи руки вже не дійшли.
Називати генсека юдофілом було б перебільшенням. Обмеження при вступі до вишів і при кадрових призначеннях, перешкоди при еміграції з принизливими обговореннями охочий поїхати на зборах трудових колективів, розрив дипвідносин з Ізраїлем, слабке протистояння побутовому антисемітизму й антисемітизму в партійному апараті… Словом, державний антисемітизм розвивався. Можна сказати, став, подібно до розвиненого соціалізму, розвиненим держантисемітизмом. І після всього цього говорити про брежнєвське юдофільство – про вияв поваги, інтересу, любові до єврейського народу?!
Скоріше, можна розмірковувати про етнічну нейтральність, толерантність. Ймовірно, Райкін та Хазанов імпонували йому як артисти, а не тому, що вони євреї. Аналогічно й дисидентів-євреїв він садив до в’язниць-таборів і впікав у «психлікарні» не тому, що вони євреї. Висловлювання про єврейську культуру – тут видно явні політичні цілі, а бачення Брежнєва дуже вузьке: один театр, одна газета, одна школа. Для величезної країни, де понад два мільйони євреїв? Більше схоже на «потьомкінські села». Задовольнилися ж лише театром. Як вітрина для Заходу. Аналогічно використовували й того ж Райкіна та інших.
Звичайно, значній частині партійно-радянської еліти був притаманний антисемітський «стан умів», і Брежнєв враховував його та ідеологічні орієнтири комуністичного режиму, боячись втратити своє місце під партійним сонцем. Адже він був компромісною головною фігурою в колегіальному керівництві, що не могло не впливати на його рішення. Вмів «дотримуватися правил гри», «порадитися з товаришами». Добре знав, як партійні сановники знімали М. Хрущова, сам брав у цьому безпосередню участь. Хоча згодом, відсунувши конкурентів, які претендували на верховну владу (О. Шелепіна, М. Підгорного), значно своє становище у «верхівці» зміцнив, значущість своєї думки посилив. Втім, коли став спорохнілою людиною, то вже набагато менше займався державними справами. Йому вже було не до євреїв. Як у тому анекдоті: Брежнєв довів, що країною можна взагалі не керувати.
Підсумковий висновок, на мій погляд, очевидний: не бувши антисемітом за своїм світоглядом, Брежнєв, проте, продовжував рух у заданому партією напрямі, будував державу-антисеміт як виразник поглядів, ідеології керованої ним партійної касти. Леонід Ілліч вирішив не ускладнювати собі життя і йти шляхом найменшого опору.
