Запізніла бар-міцва Арманда Хаммера
Фото: Wikipedia / Суспільне надбання
Семен КІПЕРМАН
Дві події, що не відбулися за життя Арманда Хаммера. Відомі та невідомі факти про улюбленого єврея двох Іллічів, кандидатуру якого ізраїльський прем’єр Менахем Бегін запропонував для присудження Нобелівської премії миру
Довгі роки в колишньому Радянському Союзі при згадці цього прізвища у багатьох виникав образ “доброго” американського капіталіста, філантропа, який у важкі часи надає допомогу радянській державі. Він зустрічався з Леніним та іншими радянськими лідерами за винятком Сталіна. У США його приймали Франклін Рузвельт і всі наступні господарі Білого дому, включно з Рональдом Рейганом і Джорджем Бушем-старшим. Він зустрічався з королями і спадкоємцями престолів. Ізраїльський прем’єр Менахем Бегін запропонував кандидатуру А.Хаммера для присудження Нобелівської премії миру.
Тим часом не все задумане в житті всемогутнього американського мультимільйонера здійснилося. Він не звик і не бажав відмовлятися від чого б то не було.
“Мені, – говорив Хаммер, – потрібно все, що може запропонувати життя, до мого останнього подиху на цій землі”.
Нагадаємо, що народився він у сім’ї колишніх одеських міщан Джуліуса і Рози Хаммер, які перебралися з Росії до США наприкінці XIX століття, побоюючись єврейських погромів і мріючи про кращу долю.
З юнацьких років громадське і політичне життя Джуліуса було пов’язане з Соціалістичною робітничою партією, а після революції 1917 року в Росії він став членом Комуністичної партії США (1919). Коли 21 травня 1898 року в Джуліуса народився син, він з гордістю його назвав Армандом на честь символу пролетарської революції – серпа та молота (у цьому випадку руки та молота – arm and hammer). У районі нью-йоркського Бронкса, де вони жили, недалеко була синагога. Але, за спогадами Арманда, батько давно відмовився від іудаїзму на користь світської релігії – радикального соціалізму. Ані він, ані інші члени сім’ї ніколи не відвідували службу в синагозі, удома ніколи не влаштовували великодні седери і не відзначали інші єврейські свята.
В дитинстві Арманд сильно був прив’язаний до батька і страждав, коли Джуліус часто виїжджав у партійних справах із міста. Десятирічним хлопчиком його поселили у знайомих членів партії. Влітку Арманда відправляли до табору для дітей соціалістів. “Я був дуже самотній”, – згадував Арманд згодом.
Возз’єднання його з сім’єю в Нью-Йорку відбулося 1914 року. На той час минула пора здійснення традиційного обряду – бар-міцви. У Арманда не було традиційного дитинства. У незвичайних умовах церемонія бар-міцви відбулася через десятиліття, але про це йтиметься нижче.
Діяльність А.Хаммера впродовж понад сімдесяти років була вельми насиченою. Він прагнув представляти себе в образі філантропа, покровителя мистецтв і посланця миру. На якомусь етапі його погляди спрямувалися на Нобелівську премію миру, яка мала увінчати його життя. Він вважав, що це високе суспільне визнання затьмарить усі його минулі негожі діяння. А їх було більш ніж достатньо: відмивання грошей для радянської розвідки, підкуп державних службовців, використання коштів корпорації в особистих цілях. Тому Хаммер постійно писав і переписував свою біографію. Його не мучили докори сумління, коли він приховував цілі пласти свого життя, які не вкладалися в його версію. Його автобіографія 1987 року, написана спільно з англійським журналістом Нейлом Ліндоном, показує, яким він хотів би залишитися в історії.
Заснована 1901 року премія миру за умовами заповіту Альфреда Нобеля присуджується комітетом із п’яти осіб – членів норвезького парламенту. Серед минулих лауреатів були яскраві постаті сучасної історії з-поміж державних діячів, які досягли миру в підсумку складних переговорів, як, наприклад, Теодор Рузвельт, Вудро Вільсон, Даг Хаммаршельд, Генрі Кіссінджер. Були лідери, які відстоювали права людини, серед яких Мартін Лютер Кінг-молодший, єпископ Десмонд Туту, Андрій Сахаров і Альберт Швейцер.
Хаммер не вписувався в жодну з цих категорій. До того ж жоден із бізнесменів ніколи не удостоювався цієї премії. Коли 1981 року, зазначає Е.Дж.Епстайн, Хаммеру вказали на це, він, анітрохи не збентежений, відповів: “Якщо потрібно, я створю свою власну категорію”. Він був переконаний, що може і повинен вважатися гідним кандидатом на Нобелівську премію миру. Основу для цього він заклав 1978 року, коли заснував в Осло Конференцію Арманда Хаммера з проблем миру і прав людини. Конференції, які фінансувала його компанія “Оксідентал”, проводилися щорічно. Подібно до Пагуошської конференції Сайруса Ітона, на них мали збиратися провідні радянські та західні інтелектуали для обговорення нагальних питань мирного співіснування. Хаммеру досить легко вдалося домогтися підтримки радянського уряду.
Мета конференції, оплачуваної “Оксидентал”, полягала в тому, щоб сприяти встановленню діалогу між соціалістичним блоком країн і Заходом. До того ж радянська сторона мала можливість направляти своїх оперативних працівників у ролі перекладачів, які знайомилися із західними вченими, інтелектуалами та дипломатами.
Конференція відкрилася 22 грудня 1978 року. За наполяганням А.Хаммера було організовано демонстрацію привезеної ним колекції живопису. Розрахунок був простий: привернути увагу до конференції й запросити потім на вернісаж і подальший гала-прийом усіх членів норвезького парламенту, зайнятих у номінаційному комітеті. Анітрохи не приховуючи своїх намірів, Хаммер поділився зі своїм консультантом зі зв’язків із громадськістю: “Це тільки перший крок до… висунення моєї кандидатури Нобелівським комітетом”.
У наступні шість років конференції Арманда Хаммера з проблем миру і прав людини проводилися п’ять разів – у Польщі, Франції, Іспанії та у США – у місцях, пов’язаних із Франкліном Рузвельтом. На кожній конференції він нагадував про зусилля, яких він докладав для проведення тих чи інших мирних переговорів і звільнення відомих політичних діячів.
У 70-ті роки близькість А.Хаммера до Л.І.Брежнєва давала йому можливість обговорювати питання розрядки міжнародної обстановки, становище радянського єврейства, ставлення до відмовників, вторгнення радянських військ до Афганістану тощо. У біографії, складеній А.Хаммером спільно з Н.Ліндоном, у патетичному тоні йдеться: “Як єврей я відчував свій зв’язок із Державою Ізраїль, а ізраїльські інтереси стукали в моєму серці. Багато моїх друзів в Ізраїлі і в Америці в листах до мене просили, щоб я надав допомогу євреям у Росії. Я робив усе, що міг…”
Після зустрічей на вищому рівні керівників СРСР і США у 1972-1973 роках єврейська еміграція потроху набирала обертів. Хаммер наводить маловідомий факт. 5 вересня 1972 року до нього звернулася з листом Ґолда Меїр, в якому зазначила, що його тісні зв’язки з радянським керівництвом слід використовувати для позитивного розв’язання єврейської проблеми та права їх на виїзд. Невдовзі під час чергової зустрічі з Брежнєвим Хаммер попросив його проявляти більшу терпимість під час обговорення єврейського питання і про скасування горезвісного “податку на освіту”.
Проведена А.Хаммером серія інтерв’ю, організованих прес-службою “Оксідентал”, і публікація статей, що розвивають ці теми, призвели до того, що репутація А.Хаммера – миротворця і захисника прав людини значно піднялася. Цій меті слугували й багаторазові його зустрічі зі світовими лідерами. Одна з громадських організацій нагородила його премією “Людина совісті”.
Але йому необхідна була престижна фігура, яка висунула б його на Нобелівську премію. Він звернувся до можливого номінатора – англійського прем’єр-міністра Маргарет Тетчер. Одночасно він дуже сподівався на підтримку принца Чарльза, якому було зроблено подарунки на кілька мільйонів доларів.
Чимало грошей пожертвував Хаммер Шведській академії й найняв місцевих фахівців зі зв’язків із громадськістю, основним заняттям яких мала слугувати допомога йому у встановленні контактів з провідними фігурами процесу присудження премії миру. У низці випадків Хаммер безпосередньо лобіював людей, пов’язаних з адміністрацією премії, переконуючи їх, наприклад, у його зусиллях відновити мир в Афганістані. Він робив усе можливе і неможливе, що могло сприятливо позначитися на виборі його кандидатури.
Несподівано Хаммер зіткнувся з непростою проблемою. Нобелівську премію ніколи не присуджували злочинцеві або засудженому (за винятком політичних дисидентів), а Хаммер 1976 року визнав себе винним у трьох злочинах. І хоча ці злочини вважалися лише проступками і Хаммеру присудили рік умовно, ця обставина могла або перешкодити, або зовсім виключити його кандидатуру. Він вживає всіх заходів, щоб змити цю пляму зі своєї біографії і зробити її бездоганною.
1977 року він пожертвував 5 млн. доларів Колумбійському університету в обмін на присудження імен Джуліуса і Арманда Хаммерів Центру науки й здоров’я. Тепер слід було обілити себе. На відміну від батька, він визнав себе винним.
У 1984 році Хаммер найняв видатних юристів в особі Брюса Кауфмана, колишнього члена Верховного суду штату Пенсільванія, і команду вашингтонських юристів для підготовки прохання президенту Рейгану про помилування. Звернувся він і до Едвіна Міса, рейганівського міністра юстиції, вказавши на необхідність “очистити своє ім’я від несправедливої плями, наслідки ніксонівської адміністрації”. Нагадаємо, що Хаммер пожертвував понад 46-тисячну законну суму на виборчу кампанію Ніксона додатково 54000 доларів, а потім намагався забезпечити приховування “Вотергейтського скандалу”.
А.Хаммер не забув запросити Міса та інших людей з оточення Рейгана на прийом з нагоди його 90-річчя. Ним були зроблені великі пожертвування на заходи Республіканської партії та проекти адміністрації. Але через ускладнення, що виникли у відділі кримінального провадження, ім’я Хаммера не потрапило до списку на помилування, поданого Рейгану 1985 року. Наступного року він обіцяв виділити мільйон доларів на Бібліотеку Рональда Рейгана після закінчення його президентського терміну. Але помилування не було ні 1986 року, ні 1987-го. Незважаючи на це, Хаммер пообіцяв підняти суму обіцяного пожертвування до 1300000 доларів, висловивши надію, що помилування все-таки відбудеться. Але Хаммер помилився. Рейган не дав йому свого президентського прощення. У списку тридцяти помилуваних імені Хаммера серед них не виявилося.
20 січня 1989 року відбулася інавгурація Джорджа Буша-старшого. Незважаючи на поганий стан здоров’я, Хаммер був присутній на всіх інавгураційних прийомах. Піднялося і його реноме в Республіканській партії після пожертвування 110000 доларів її Національному виборчому комітету. Хаммер розумів і те, що йому вже 91 рік, у нього немає більше часу чекати повного помилування. Для прискорення проходження апеляції в різних інстанціях і заради того, щоб потрапити до Білого дому, їм було дано вказівку адвокатам надати апеляції такого змісту, щоб Буш мав підставу амністувати його “з жалю”, а не “через невинність”. Цього разу прокурори не заперечували. 14 серпня 1989 року президент Буш амністував Арманда Хаммера.
Нобелівська премія миру, жадана мета Хаммера, здавалася тепер досяжною. Але за минулий час на шляху до цієї мети принц Чарльз відмовився від своєї обіцянки висунути його кандидатуру. Новим авторитетним номінатором виступив ізраїльський прем’єр-міністр Менахем Бегін, удостоєний цієї премії 1978 року.
Уперше офіційно Арманд Хаммер приїхав до Ізраїлю у вересні 1984 року. Всі газети, що виходили тоді, і російськомовна “Наша страна” писали, що “він уже тричі бував в Ізраїлі інкогніто”. “Можна зрозуміти, – писала “Наша страна” (20.09.84), – що на схилі літ Арманд Хаммер відчув близькість до єврейського народу і єврейської держави: він, дуже схвильований, розповів, що його дідусь висунув гіпотезу про походження роду Хаммерів… від Маккавеїв”. (І справді, в основі обох прізвищ лежить слово “молот”).
Дізнавшись про важку урологічну хворобу Бегіна, Хаммер привіз провідного американського уролога д-ра Вільяма Ґудвіна, який умовив Бегіна прооперуватися.
Детально описуючи перебування Хаммера в Ізраїлі, газети повідомляли, що Шимон Перес та Іцхак Шамір просили його використати майбутню поїздку до Москви і “замовити слівце” за відмовників. Обговорювали також плани створення в Ізраїлі хімічного комбінату, для чого фірма Хаммера “Оксидентал” надасть необхідні гроші. А.Хаммер пожертвував 200 тисяч доларів лікарні “Хадасса” на проведення досліджень у сфері боротьби з раком, було подаровано 50 тисяч доларів Музею Ізраїлю.
Підтримавши проєкти Хаммера, пов’язані з розвитком економіки Ізраїлю, і його готовність фінансування, Бегін висловив бажання виступити спонсором Хаммера в його нобелівських сподіваннях. У 1988 році ним було надіслано лист до комітету із пропозицією хаммерівської кандидатури. Не гаяло часу і вашингтонське відділення “Оксідентал”, яке зв’язалося з багатьма іншими світовими лідерами і надіслало їм матеріали про його життя. Усе це мало сприяти висуненню його кандидатури. Але премія 1989 року була присуджена Далай Ламі за заслуги в боротьбі Тибету за звільнення від китайських домагань. Хаммер мав намір примножити зусилля, сподіваючись на сприятливе рішення в 1990 році.
Але цій події не дано було здійснитися. 12 жовтня 1990 року в Хаммера виявили важке онкологічне захворювання.
Залишалося сподіватися на другу подію, яка мала здійснитися за його життя. А задумав він драматичним способом повернутися в іудаїзм – шляхом обряду ініціації в чоловіки, який не був проведений у тринадцятирічному віці. Коли обізнані у вірі люди зауважили Арманду, що його рішення ухвалено з непоправним запізненням, він відповів: прабатько Авраам обрізався в дев’яносто дев’ять років, а йому виповнилося тільки дев’яносто два. Поки жива людина, немає дня, коли можна було б сказати їй: “Пізнє каяття твоє”.
Він придбав два стародавні сувої Тори у Східній Європі і мав намір передати в дар один синагозі Деніела Лепіна в Лос-Анджелесі і другий – синагозі в Ізраїлі. 1 листопада 1990 року він зустрівся з рабином Лепіном з метою спланувати заплановану церемонію, яка була призначена на 11 грудня, першу ніч Хануки.
Але 10 грудня Арманд Хаммер помер. Увечері наступного дня близько п’ятисот людей у традиційному вбранні зібралися у великому залі готелю “Беверлі-Хілтон” на посмертну церемонію бар-міцви. Їх запросили за кілька місяців, щоб віддати шану Хаммеру “за роки відданості єврейському відродженню в Ізраїлі, Радянському Союзі та США”. Бар-міцва у віці дев’яноста двох років мала символізувати, як зазначалося в запрошенні, “диво єврейського оновлення”.
Відсутність героя урочистості не позначилася на самій церемонії, яка відбувалася за всіма правилами, драматично підтверджуючи відому максиму “спектакль триває”. Журналіст, який був присутній на церемонії бар-міцви, зазначав, що серед запрошених були колишній глава апарату Білого дому Говард Бейкер, який допомагав Хаммеру отримати президентське помилування, мери і губернатори низки міст і штатів. Двогодинною церемонією керував актор Елліот Ґулд, який стояв перед багаторазово збільшеним фотопортретом Хаммера в тринадцятирічному віці, коли за традицією відбувається обряд. Були представлені троє почесних гостей – Іда Нудель, Алекс Ґольдфарб і Ніколас Данилов. Домагаючись Нобелівської премії миру, Хаммер свого часу публічно звернувся до радянського уряду з проханням про допомогу у розв’язанні їхніх проблем у СРСР. Кожен віддав належне Хаммеру.
Похоронна служба відбулася 13 грудня в невеликій каплиці Вествудського парку.
Так не відбулися дві події за життя Арманда Хаммера, які він хотів вписати у свою біографію і залишитися в історії. Утім, хіба може людина, яка творила Історію, не залишитися в ній?
