“За матір’ю, пробачте, я – єврей…”

| Номер: March 2023

Цілісна подвійність Ельдара Рязанова

Стоп-кадр телепрограми

Олександр КУМБАРГ

“Чи не час, друзі мої, нам замахнутися на Вільяма, розумієте, нашого Шекспіра?”, “Яка гидота – ця ваша заливна риба”, “Вчасно зрадити – це не зрадити, це передбачити”, “Тут стояв не тільки годинник! Тут стояв час!”, “У мене діти. У мене їх двоє: хлопчик і… теж хлопчик”, “Я за машину батьківщину продав!”, “Вистави не буде!”, “Коли співає хор, слів все одно не розібрати. А музика гарна”…

Рязанівські фільми. В СРСР і пізніше це визначення стало цілком собі народним. Чув його нерідко від найрізноманітніших людей, з різним культурно-естетичним багажем. Не тільки від кіно- і мистецтвознавців, а й від звичайних глядачів, любителів кінематографа. Ельдар Олександрович так умів зачепити душевні струни, що до його картин хочеться повертатися знову і знову.

ВСЕРЕДИНІ МЕНЕ СЕМІТ З АНТИСЕМІТОМ…

Во мне бурлит смешение кровей…

Признаюсь, по отцу я чисто русский.

По матери, простите, я – еврей,

Но быть «жидом» в стране родимой грустно.

Разорван в клочья бедный организм.

В какой борьбе живет моя природа!

Во мне слились в объятьях «сионизм»

Навек с «Союзом русского народа».

То хочется мне что-то разгромить,

То я боюсь, как бы не быть мне битым.

Внутри меня семит с антисемитом,

Которых я не в силах помирить.

 

Батька Ельдара звали Олександр Рязанов, маму – Софія Шустерман. Рязанов говорив, що напівєврейське походження не стало для нього перешкодою в житті. Може, завдяки прізвищу батька і зовнішньої з ним схожості. Коли Ельдар був дитиною, батьки розлучилися. Вдруге Софія вийшла заміж за єврея. Вітчим багато уваги приділяв вихованню пасинка.

Як і в багатьох талановитих людей, шлях Рязанова в професію був непростий. Йому не виповнилося ще й 17 років, коли він вступав на режисерський факультет ВДІКу. Він так описує співбесіду: “Перше запитання, доволі абстрактне, мені поставив Григорій Михайлович Козінцев, який набирав курс: “Скажіть, що ви читали?”. Я якось розгубився, зніяковів і, напевно, тому відповів нахабно: “Ну, Пушкіна, Лермонтова, і взагалі я для свого віку читав багато”. У комісії чомусь засміялися”. Потім були інші більш-менш каверзні запитання. За співбесіду вліпили трійку. “Це була перемога, бо мене прийняли. Щоправда, прийняли умовно. “Умовно” означало таке: мене беруть якби на випробувальний термін. Якщо закінчу перший семестр із хорошими результатами, то залишуся вчитися”.

Рязанов виявився наймолодшим на курсі і зізнавався, що абсолютно не був підготовлений до навчання у ВДІКу. Основними його вчителями були кінорежисер-єврей Григорій Козінцев, уже тоді класик радянської кінематографії, і знаменитий Сергій Ейзенштейн. “Мої твори не приводили Козінцева у захват, – зізнається Рязанов – Терпіння його вичерпалося, і наприкінці другого року навчання він мені сказав:

– Знаєте, дорогий Елік, нам усе-таки доведеться з вами розлучитися. Ми вас відраховуємо з інституту. Ви занадто молодий.

Я був у розпачі і, напевно, тому відповів вельми логічно:

– Коли ви мене приймали, я був на два роки молодший. Ви могли б це помітити тоді.

Козинцев спантеличено почухав потилицю.

– Теж правильно, – погодився він. – Так, нічого не поробиш! Чорт із вами, вчіться!”.

Ось так от: метра радянсько-російського кіно ледь прийняли до ВДІКу і потім ледь не виключили звідти. І таке буває. Але зрештою Рязанов отримав диплом з відзнакою і зайнявся документальним кіно, що виявилося дуже корисним: з’явилася “можливість знайомитися з життям у всіх його проявах”. А з Козінцевим після завершення навчання продовжував підтримувати теплі стосунки. “Він завжди залишався для нас учителем. Він стежив за нашими долями, писав нам листи, де розбирав достоїнства і недоліки створених нами стрічок”.

У своїй книжці “НЕпідведені підсумки” Е.Рязанов докладно розповідає про те, що “стояло за кадром”, про перипетії народження своїх фільмів.

ВИСМІЮВАННЯ КЕРІВНОГО БОВДУРА

“Карнавальна ніч” – перший самостійний художній фільм Рязанова, знятий у 1956 р. І він не хотів його знімати, знаючи, як важко робити комедії. Але директор “Мосфільму”, відомий кінорежисер Іван Пир’єв наполіг. Хоча Ельдар і відмовлявся чотири рази: “Перший раз – коли ще писався сценарій. Другий – коли фільм запустили у виробництво і йшов підготовчий період. Після того як було знято перший матеріал, я відбрикувався ще двічі. Але, видно, погано відбрикувався…”

Фільм просувався важко. Багато сцен доводилося перезнімати, адже постановка була одночасно і школою. Через недосвідченість молодий режисер наробив чимало помилок. Виникла перевитрата кошторису і відставання від термінів. “Я, як то кажуть, захитався”. Це одразу ж відчули деякі “друзі” зі знімальної групи і побігли скаржитися. Художня рада студії подивилася уривки з “Карнавальної ночі”, приблизно половину картини: “Вони були одностайні в оцінці: знятий і підмонтований матеріал визнали сірим, нудним і бездарним”. Висновок: закінчити якнайшвидше зйомки і забути про фільм як про кошмарний сон. “Я, переконаний високими авторитетами у власній нікчемності, повернувся в павільйон, щоб продовжувати зйомки веселої картини. У цей момент я, мабуть, уперше виявив справжні риси режисерського характеру. Я не розкис, не знітився, мене охопили злість, азарт, і я вирішив, що доведу цим…” Пир’єв продовжував вірити в Рязанова: “Жодного разу не засумнівався в тому, що я виграю битву…” У підсумку весь матеріал, який Ельдар показував худраді, увійшов до остаточної версії фільму “і, як потім з’ясувалося, не був таким вже жахливим”.

Рязанов із сумом зазначає, що гумор, народжений у певну епоху, на жаль, старіє і вмирає. Через багато років після виходу комедійно-музичного фільму він знову подивився його і, хоча йому говорили, що стрічка зовсім не застаріла, проте “багато чого мені якраз здалося наївним і старомодним. Але одне, на жаль, не померкло: образ дурня, який безапеляційно і безграмотно намагається керувати”. Фільм висміював керівного бовдура, “проте все моє подальше життя в мистецтві засвідчило, що жодного практичного впливу на життя “Карнавальна ніч” не справила. І думка, що кінематограф впливає на життя, ба більше, змінює його, щонайменше перебільшена”.

ВЧОРА – ЛЕНІН, СЬОГОДНІ – “ШАХРАЙ”

“Свободу Юрію Дєточкіну!”. Добра, сумна трагікомедія “Бережись автомобіля” (1966). Як пише Рязанов: “Про хорошу людину, яка здається ненормальною, але насправді вона нормальніша за багатьох інших… якщо хочете, ідеальний герой, якого спущено з небес на прозаїчну землю, щоб виявити наші відхилення від соціальних і людських норм”. Сценарій – перша спільна робота Рязанова з кінодраматургом-євреєм Емілем Брагінським. Сюжет автори запозичили в легенді про людину, яка продавала машини, викрадені в тих, хто жив на нетрудові доходи, і переказувала гроші в дитячі будинки. Спочатку думали зробити щось на кшталт вестерну: автомобільні погоні, комедійні трюки, герой фільму – а-ля Робін Гуд, який невимушено здійснює подвиги. Але у вестерні неможливий був показ соціальної картини суспільства і яскравих характерів. “Захотілося точніше зважити традиційно загальнолюдські категорії добра, зла, благородства, підлості, справедливості”.

Редакторам Кінокомітету сценарій не сподобався: “Нам казали: загалом сценарій цікавий, але навіщо Дєточкін краде автомобілі? Набагато краще, якби він просто приходив у ВБХСС і повідомляв, що, мовляв, така-то людина – шахрай і її машину придбано на нетрудові доходи… І потім, пояснювали нам, у сценарії повна плутанина з Дєточкіним. Він позитивний герой чи негативний? З одного боку, він шахрай, з іншого боку, він чесний. Незрозуміло, що з ним робити, посадити до в’язниці чи не посадити?” Однак підготовку фільму все ж запустили.

Пошук головного актора завдав багато клопоту. На роль Юрія Дєточкіна затвердили теж Юрія – Нікуліна, сценарій писався на нього. Юрій Володимирович навіть спеціально вчився водінню автомобіля. І тут новина: Нікулін із цирком вирушає в багатомісячні гастролі. Звільнити його від гастролей могла тільки дуже впливова особа. І Рязанов вирушив до нового голови Держкомітету кіно з ЦК КПРС – Олексія Романова. Той познайомився зі сценарієм і знайшов його поганим: “адже після виходу такої картини радянські громадяни почнуть викрадати автомобілі”. Він не тільки не став звільняти Нікуліна від поїздки, а й зупинив виробництво стрічки. Було зрозуміло, що закрили, судячи з усього, назавжди.

Зате потім Рязанов і Брагінський “дякували долі, що сталося саме так! Якби фільм не закрили, ми б ніколи не додумалися писати прозу”. А тоді їм стало шкода втратити сюжет, вирішили написати повість. Розум – добре, а два – краще. Під час роботи над сценарієм і повістю співавтори “зметикували, що кожен із нас доповнює іншого, і постановили: нам треба писати разом!” “Якщо до цього я був режисером, який втілював на екрані чужі ідеї, сюжети, характери, – каже Рязанов, – то, починаючи з “Бережись автомобіля”, я став не тільки режисером-інтерпретатором, а й режисером-автором…”

Повість опублікували в журналі “Молодая гвардия”, вона отримала хороші рецензії, і тільки тоді дозволили зйомки фільму. Але Нікулін знову їхав на гастролі. Тоді вибір припав на Інокентія Смоктуновського, який зацікавився роллю, проте був дуже завантажений, хворів і відмовився. Тоді Рязанов приїхав із Москви на дачу Смоктуновського під Ленінградом, і йому вдалося вмовити актора.

Але виникла нова складність. Рязанова викликав до себе міністр кіно А.Романов:

“- Це правда, що ви затвердили на головну роль у своєму фільмі Інокентія Смоктуновського?

– Так, – сказав я насторожено. – А що?

– Як ви могли? Він щойно зіграв Володимира Ілліча Леніна у фільмі “На одній планеті”. А тепер у вас він, значить, буде грати шахрая?

Я спочатку розгубився. Такого обороту я не очікував.

– Але він же гратиме у мене в іншому гримі, – знайшовся я. – У Смоктуновського буде зовсім інший зовнішній вигляд.

– Все одно, – уперся міністр. – Цього робити не слід.

– Але “шахрай” у нас благородний, чесний, дуже хороший! – аргументував я, та безуспішно. – Дєточкін – образ позитивний!”.

Ельдар і міністр близько години сперечалися на цю тему. Рязанов вистояв! “Коли я йшов, мені вслід кинули незабутню фразу: “Так… нерозбірливий у нас Смоктуновський!”””.

Роль Дєточкіна стала однією з найкращих ролей Інокентія Смоктуновського. А хто зараз пам’ятає, як він грав Леніна?