Вільям Фрідкін: Загравання з чортиком

Вільям Фрідкін із призом Венеціанського кінофестивалю “Золотий лев” (2013)
Ігор ЛЕВЕНШТЕЙН
Як не повірити в містику? У вересневому номері ЄО за минулий рік вийшла моя стаття про голлівудського актора Джеймса Каана – з нагоди його смерті. А у вересневий номер цього року йде моя стаття про голлівудського режисера Вільяма Фрідкіна – з того ж скорботного приводу.
Вільям Фрідкін помер 7 серпня 2023 року у своєму будинку в Лос-Анджелесі від серцевої недостатності, йому було 87 років. А у вересні на ювілейному 80-му Венеціанському кінофестивалі відбулася прем’єра його останнього фільму “Військовий трибунал у справі про заколот на “Кейні””. Глядачі позаконкурсного показу стоячою овацією вшанували пам’ять знаменитого режисера…
За свою довгу кар’єру Фрідкін зняв двадцять ігрових кінофільмів (а також вісім документальних і чотири телевізійних). Але він всесвітньо відомий, перш за все, двома своїми роботами.
Два головні фільми
Практично всі повідомлення про смерть Вільяма Фрідкіна у світових та українських ЗМІ містили стандартну характеристику: “Помер оскароносний режисер Вільям Фрідкін, який зняв культові фільми “Французький зв’язковий” і “Той, хто виганяє диявола””.
Так і є: 36-річний режисер, який мав за плечима чотири не надто вдалі картини, вистрілив 1971 року детективним трилером “Французький зв’язковий” про протистояння нью-йоркських поліцейських із міжнародною наркомафією. Похмурий гостросюжетний фільм мав шалений успіх – і творчий, і касовий. А сцена погоні, в якій головний герой, детектив Дойл на прізвисько Попай, на автомобілі переслідує кілера, який захопив поїзд надземки, стала хрестоматійною кінокласикою.
“Французький зв’язковий” 1972 року отримав п’ять “Оскарів” за восьми номінацій. Вільям Фрідкін удостоївся “Оскара” за найкращу режисуру, обійшовши в цій номінації чотирьох знаменитих колег: Стенлі Кубрика (“Механічний апельсин”), Нормана Джуїсона (“Скрипаль на даху”), Пітера Богдановича (“Останній кіносеанс”) та Джона Шлезінгера (“Неділя, проклята неділя”). Були часи у Голлівуді!
Крім того, “Оскар” за найкращий монтаж отримав Джеррі Грінберг, а ось оператор фільму Оуен Ройзман обмежився номінацією.
1998 року Американський інститут кіномистецтва заніс “Французького зв’язкового” до списку 100 найкращих американських фільмів за сто років – під номером 70.
На хвилі успіху “Французького зв’язкового” Фрідкін 1973 року зняв фільм жахів “Той, хто виганяє диявола” (або “Екзорцист”), що став ще успішнішим.
Цікаво, що Фрідкін був далеко не першим кандидатом на роль режисера цієї суто католицької історії про 12-річну дівчинку, в яку вселився диявол. Причому всі потенційні постановники “Екзорциста” були євреями. “Цей фільм, перш ніж він потрапив до мене, був відкинутий Стенлі Кубриком, Артуром Пенном і Майком Ніколсом. Я був останнім “вцілілим”, і вони (боси кіностудії і продюсери, – ЕО) ухвалили рішення віддати його мені незабаром після того, як я отримав премію “Оскар” за “Французького зв’язкового””, – згадував Фрідкін 2013 року в інтерв’ю з приводу 40-річчя картини.
Компанія Warner Bros. випустила “Екзорциста” під Різдво 1973 року, за касовими зборами він посів перше місце, потіснивши “Хрещеного батька”, і завоював два “Оскари” – у категоріях “Найкращий адаптований сценарій” та “Найкращий звук” за лише десяти номінацій (зокрема – Фрідкін як режисер). “Екзорцист” став першим фільмом жахів, номінованим на премію “Оскар” у категорії “Найкращий фільм”.
За бюджету в 12 млн. доларів фільм зібрав у прокаті близько 403 мільйонів. У 2010 році його було внесено до Національного реєстру фільмів, що мають “культурне, історичне або естетичне значення”.
Повторити успіхи своїх головних фільмів Вільяму Фрідкіну вже не судилося, хоча кілька його робіт були вельми високого рівня – зокрема, “Чаклун” (1977), рімейк знаменитого французького фільму “Плата за страх”, а також “Жити і вмерти в Лос-Анджелесі” (1985) і “Правила бою” (2000).
Сам режисер назвав “Чаклуна” найулюбленішим своїм фільмом із тих, що він зробив. “Це одна з небагатьох моїх картин, яку я можу дивитися, тому що вона вийшла саме такою, якою я її задумав”, – підкреслив Фрідкін.
І один неголовний
У кожного з нас є спогади, що залишилися назавжди, про різні перші досвіди в житті. Так, у мене першим кінофільмом, який я подивився на відео – непідцензурний! із саморобним перекладом! якого ніколи не показали б у радянському прокаті! – виявився фільм Вільяма Фрідкіна “Розшукувач” (Cruising, 1980).
Справа була 1982 року в Запоріжжі, у будинку мого друга, весільного музиканта й успішного фарцовщика. Через роки він став успішним бізнесменом. Але він завжди був багатою людиною, і один із перших у Запоріжжі відеомагнітофонів з’явився саме в нього.
І ось я вперше дивлюся кіно на “відаку”. І це свіжий американський кримінальний трилер з Аль Пачіно в головній ролі. Він грає поліцейського, якому доручено проникнути до середовища нью-йоркських гомосексуалістів, щоб знайти серійного вбивцю, який по-звірячому вбиває геїв. Для нас це було незвично й цікаво: теми одностатевого кохання, а також еротики, єврейства, релігії, жорстокого насильства були небажаними для радянського кінопрокату, тож про фільми на кшталт “Калігули” або “Механічного апельсина” ми лише могли читати у книжках і статтях, що викривали “їхні звичаї”.
Утім, ім’я Вільяма Фрідкіна було мені відоме – у зв’язку з “Французьким зв’язковим” і “Екзорцистом”, якраз із таких книжок і статей. Ось і зустрілися – на “Розшукувачі”, доля, значить, така вийшла.
Фільм, до речі, став для Фрідкіна складним і проблемним: під час роботи над ним мали місце протести з боку гей-активістів; реакція критиків була суцільно негативною; касові збори на тлі “Французького зв’язкового” виглядали занадто скромними. Картина отримала три номінації на ганебний приз “Золота малина”: продюсер Джеррі Вайнтрауб у категорії “найгірший фільм року”, а Вільям Фрідкін – за найгіршу режисуру та найгірший сценарій. Унаслідок таких переживань Фрідкін у березні 1981 року переніс важкий інфаркт, мало не помер і провів кілька місяців на реабілітації.
Але зате “Розшукувач” став для мене історичним незабутнім артефактом.
Єврейський хлопець із Чикаго
А тепер подивимося на життєвий шлях нашого героя.
Вільям Девід Фрідкін народився 29 серпня 1935 року в Чикаго в сім’ї Луїса Фрідкіна і Рахелі Грін. Його батьки, а також дідусі, бабусі та всі інші родичі іммігрували до США 1903 року з України, рятуючись від погромів. Знайти точне місце їхнього проживання в Україні в доступних джерелах мені, на жаль, не вдалося.
Батько майбутнього режисера був напівпрофесійним гравцем у софтбол, торговим моряком і продавцем чоловічого одягу. За словами історика кіно Пітера Біскінда, “Фрідкін дивився на свого батька з сумішшю прив’язаності та презирства за те, що він не зміг домогтися більшого”.
У родині Фрідкіних дотримувалися кашруту і відзначали всі іудейські свята. Вільям ходив до єврейської школи, у нього були і брит, і бар-міцва – все, як годиться. Але незважаючи на своє єврейське виховання в дитинстві, пізніше він говорив про себе як про агностика, при цьому акцентуючи увагу на своєму інтересі до вчення Христа.
Коли згодом Фрідкіна запитали, як його єврейство вплинуло на його творчість, він не захотів з’ясовувати цей зв’язок. В інтерв’ю “Єврейському журналу” 2012 року він сказав: “Я не заперечую вчення Мойсея і відчуваю себе дуже близьким до Бога, коли перебуваю в Ізраїлі. Я єврей, і цим усе сказано. У глибині душі я повністю вірю в Десять Заповідей, але я також вірю, що всі ми недосконалі й іноді просто не можемо впоратися з цим”.
Власне, це і є ключова фраза для розуміння творчості Вільяма Фрідкіна: людська недосконалість була його головною темою. І особливо – прояви добра і зла та темні сторони людської натури.
У пізньому інтерв’ю єврейському виданню “Форвард” режисер згадував історію про те, як у школі його цькував (сьогодні це називають “булінг”) сильніший однокласник. І одного разу, подивившись по телевізору сцени боротьби, Фрідкін вирішив покласти цьому край. “Коли цей хлопчик підійшов до мене після школи, взяв мої книжки і жбурнув їх, я тут же повалив його, схопив за голову і вдарив головою об тротуар, – розповідав він. – У мене було чітке бажання вбити його. Пам’ятаю це, ніби це було вчора: я хотів побачити, як він помирає, але мене від нього відірвали. І тому я розумію цей інстинкт убивства. За минулі роки я зрозумів, що в кожному з нас є добро і зло”.
Тоді ж Фрідкін розповів, що у віці 13 років він і двоє друзів вирішили пограбувати універмаг Гольдблатта в Чикаго – просто заради розваги. У пацанів були іграшкові пістолети, і їм хотілося гострих відчуттів. Але їх зупинив домашній детектив, після чого матір Вільяма запросили на бесіду в універмаг. Вона плакала, і Фрідкін, який дуже любив маму, зрозумів, що це через нього, і зав’язав із кримінальними ідеями. Ці емоції залишилися для прийдешніх занять кінематографом.
У старшій школі Фрідкін навчався неохоче, вважаючи за краще грати в баскетбол – він навіть мріяв стати професійним гравцем. Але у нього з підліткових років була ще одна пристрасть – кіно. Особливо сильне враження у віці 16 років на нього справив фільм Орсона Веллса “Громадянин Кейн”, про медіамагната, прототипом якого виступив Вільям Герст. Трудова діяльність Фрідкіна була пов’язана з телебаченням, а з 1965 року, коли він перебрався до Голлівуду, з кіно.
Першим голлівудським фільмом Фрідкіна стала музична комедія “Добрі часи” за участю дуету Сонні та Шер. Цей фільм 1967 року був дебютним в ігровому кіно не тільки для Фрідкіна, а й для зірок естради. А дорогу до успіху режисерові проклала картина 1970 року “Оркестранти”, екранізація однойменної п’єси Марта Кроулі, що отримала позитивні відгуки критиків. Після чого настав час “Французького зв’язкового”.
Вільям Фрідкін входив до числа впливових молодих режисерів “Нового Голлівуду”, течії 1970-х років, яка докорінно змінила кіноіндустрію США, зруйнувавши давно усталену систему, де безроздільно панували впливові студійні продюсери. Акцент змістився з жанрових картин і типажних акторів на авторське кіно і молодих виконавців нестандартної зовнішності. Добра половина з трьох десятків режисерів “Нового Голлівуду” були євреями. І кінець цій епосі наприкінці 70-х років поклали Стівен Спілберг і Джордж Лукас зі своїми блокбастерами.
Надалі Фрідкін працював досить багато, але до успіху своїх двох головних фільмів наблизитися не зумів.
Повертаючись до єврейської теми в житті Вільяма Фрідкіна, зазначимо, що він був послідовним прихильником Ізраїлю, часто приїжджав до країни, знімав там вступну частину фільму “Чаклун”. У 2005 році він поставив оперу “Самсон і Даліла” в Тель-Авіві.
“Ізраїль – моє серце. Я захоплююся і надзвичайно поважаю мужність людей, які живуть там і борються за те, у що вони вірять”, – заявив Фрідкін газеті “Га-Арец” 2002 року.
Сімейний стан
Вільям Фрідкін був одружений чотири рази. Перший шлюб був зі знаменитою французькою актрисою Жанною Моро з 1977 по 1979 рік. Потім він одружився з британською акторкою Леслі-Енн Даун 1982 року, але пара розлучилася через три роки. Його третьою дружиною стала тележурналістка Келлі Ланге. Однак пара розлучилася 1990 року через три роки після весілля.
Четвертою дружиною Фрідкіна 1991 року стала Шеррі Ленсінг, з якою він прожив до кінця свого життя. Шеррі теж народилася в Чикаго в єврейській сім’ї: її батько Девід Дюль був інвестором у нерухомість, а мати Маргарет Хайман 1937 року втекла до США з нацистської Німеччини. Шеррі була топ-менеджером кількох провідних кінокомпаній, зокрема – Paramount Pictures і 20th Century Fox.
У знаменитого режисера залишилися двоє синів: Джексон (р. 1982, від шлюбу з Леслі-Енн Даун) і Седрік (р. 1976, від зв’язку з австралійською танцівницею Дженніфер Сміт).
Насамкінець зазначу, що в назві для статті про Фрідкіна я перефразував відоме колись ленінське визначення “загравання з боженькою”, маючи на увазі “Екзорциста” й інтерес небіжчика до християнства. Вибачте, але я людина з колишніх часів: якби я народився в Америці – дивився б “Екзорциста” першим екраном у прокаті, в тому віці, в якому Фрідкін дивився “Громадянина Кейна”. А так мені в 73-му році довелося задовольнитися комедією “Іван Васильович змінює професію”. До зустрічі з Фрідкіним на відео ще залишалося дев’ять років…