Поет пензля

| Номер: October 2022

До 135-річчя з дня народження Марка Шагала

Олександр КУМБАРГ

Боже мой, ночь приближается.

Веки мои опять до утра не сомкнутся,

и опять я буду писать

картины для Тебя –о земле и о небе.

Марк Шагал

Ви, напевно, бачили картини Марка Шагала в музеях Парижа, Нью-Йорка, Мадрида, Лондона, Кьольна, Чикаго, Ніцци, Ейндховена, Базеля та інших міст. Або зроблені ним настінні мозаїки, шпалери в будівлі Кнесета в Єрусалимі, панно в «Метрополітен-опера» Нью-Йорка, плафон у паризькій «Гранд-опера», вітражі в соборах та синагогах різних країн.

Те місто дальнє

Моше (який став Марком набагато пізніше, у Парижі) народився в містечку Ліозно, неподалік Вітебська, у бідній – напівселянській, напівробітничій – хасидскій сім’ї. «У мого батька були блакитні очі та мозолисті руки. Він працював і молився. Молився і мовчав».

Дитинство і юність Шагал провів у провінційному Вітебську, понад 50% населення якого наприкінці ХІХ ст. становили євреї. Той час залишив незабутній слід, любов до цього міста художник проніс через все життя, оспівуючи його у своїх картинах, віршах та мемуарах.

А 1944 р. писав у вірші в прозі, опублікованому в нью-йоркському єврейському тижневику «Ейнікайт»: «Як давно, моє місто кохане, я не бачив тебе, не чув, не розмовляв з хмарами твоїми, не спирався на твої огорожі. Подібний сумному вічному мандрівнику – твоє дихання я переносив з одного полотна на інше, всі ці роки я звертався до тебе, ти мерещився мені як уві сні… Життя пройшло не з тобою, але не було, місто, картини, в яку я не вдихнув би твій дух, не було фарби такої, що не світиться твоїм світлом».

«Митець! Куди це годиться?»

В книзі «Моє життя» Шагал із гумором розповідає, як у дитинстві вибирав для себе майбутню професію. Піти у співаки? Скрипалі? Танцюристи, поети? Не знав, куди податися. Втім, євреїв не приймали навіть у міську гімназію: «Моя відважна мама відразу вирушила до вчителя. Він наш рятівник, єдиний, з ким можна домовитися. П’ятдесят рублів – не так багато. Я поступаю відразу до третього, до його класу».

Шагал любив малювати. Але «слово „художник“ було таким дивовижним, книжковим, що ніби залетіло з іншого світу, – може, воно мені й траплялося, але в нашому містечку його ніхто й ніколи не вимовляв. Це щось таке далеке від нас! І сам я ніколи б на нього не натрапив. Але одного разу до мене прийшов у гості приятель. Оглянувши картини на стінах, він вигукнув:

– Слухай, та ти справжній художник!

– Художник? Хто, я – художник? Та ні… Щоб я…»

Потім Марк згадав, що десь бачив вивіску «Школа живопису та малюнку художника Пена», і вирішив, що має вступити до цієї школи. Ні прикажчиком, ні бухгалтером він не буде. Не дарма весь час відчував: має статися щось особливе.

Одного чудового дня, коли «мама саджала до печі хліб на довгій лопаті, я підійшов, торкнувся її  забрудненого мукою ліктя й сказав:

– Мамо… я хочу бути художником… Поміркуй сама, хіба я такий, як інші? До чого я годний? Я хочу стати художником. Врятуй мене, матусю. Ходімо зі мною. Ну, ходімо! У місті є такий заклад, якщо я туди поступлю, пройду курс, то стану справжнім художником. І буду такий щасливий!

– Що? Художником? Та ти здурів. Пусти, не заважай мені ставити хліб.

– Мамочко, я більше не можу. Давай сходимо!

– Дай мені спокій».

І все-таки вони пішли до Єгуди Пена. Шагал недовго пробув у його студії, але завжди зберігав теплі почуття до першого вчителя, присвятив йому вірш.

Рідним було важко прийняти «художницький» вибір Шагала: «…дідусь, так само як моя зморшкувата бабуся, і взагалі всі домашні просто не сприймали всерйоз моє мистецтво (яке ж мистецтво, якщо навіть не схоже!) і куди вище цінували хороше м’ясо ».

Сестри Марка пристосовували його етюди під килимки на підлогу – полотна такі щільні: «Гарна справа! Витирайте ноги – підлога щойно вимита. Мої сестрички вважали, що картини для того й існують, особливо якщо вони з такої зручної матерії. Я мало не задихався. У сльозах збирав роботи і знову розвішував… але скінчилося тим, що їх забрали на горище і там вони заглохли під шаром пилюки».

У 19 років Шагал вирішив поїхати «назустріч новому життю» – вирушив до Петербурга. На батьківські розпитування відповідав, що хоче вступити до школи мистецтв. «Яку міну він скроїв і що сказав, не пам’ятаю точно. Найімовірніше, спочатку промовчав, потім, як завжди, розігрів самовар, налив собі чаю і вже тоді, з набитим ротом, сказав: „Що ж, їдь, якщо хочеш. Але запам’ятай: грошей у мене більше немає (дав йому на дорогу трохи, – А. К.). Сам знаєш. Це все, що я можу наскрести. Висилати нічого не буду. Можеш не розраховувати“.

Але Шагал мав величезне бажання малювати: «На мене чекають зелені рабини, мужики в лазні, червоні євреї, добродушні, розумні, з тростинами, мішками, на вулицях, у крамницях і навіть на дахах». «Все одно, – подумав я, – з грішми чи без – не має значення. Невже ніхто не напоїть мене чаєм? І невже я не знайду хоч скоринки хліба десь на лавці чи столику?.. Головне – мистецтво, головне – писати, причому не так, як усі… я не сумнівався, що, ставши художником, вийду в люди».

Ночами снився хліб з ковбасою

Щоб жити в столиці Російської імперії, єврею потрібно було мати не лише гроші, а й особливий дозвіл на проживання. Через знайомого купця батько дістав Марку тимчасовий дозвіл: ніби він їхав отримувати товар для цього купця.

Шагал намагався вступити до Училища технічного малювання барона Штігліца, але провалився на іспиті. Вступив без іспиту до школи Товариства заохочення мистецтв. Навіть опинився серед чотирьох стипендіатів і протягом року отримував по десять карбованців на місяць. Але в навчанні його багато не влаштовувало: «Я сумлінно працював, але задоволення не було… Хоча з усіх боків мене тільки хвалили. Ні, продовжувати цю тяганину не мало жодного сенсу». Ходив у Петербурзі до школи відомого живописця Лева Бакста, але й там все було складно: «Напевно, я взагалі не піддаюсь навчанню. Або мене не вміли вчити. Недарма ж у середній школі я був поганим учнем. Я здатний тільки слідувати своєму інстинктові. Розумієте? А шкільні правила не лізуть мені в голову».

В Петербурзі Марку доводилося дуже важко: жив без жодних прав “і без копійки в кишені”. Недоїдав, так що час від часу втрачав від голоду свідомість прямо на вулиці. Не один рік йому снився ночами хліб із ковбасою. Довго микався, не маючи даху над головою. Зняти кімнату було не вистачало грошей, доводилося задовольнятися кутками з п’яними сусідами.

Одного разу його заарештували в столиці за відсутність пропуску. Паспортний начальник чекав на хабар – не отримавши (Шагал не зрозумів, що треба робити), посадив його у в’язницю: «Господи! Нарешті мені спокійно. Отут принаймні я живу з повним правом. Тут мені дадуть спокій, я буду ситий і, можливо, навіть зможу досхочу малювати? Ніде мені не було так вільно, як у камері… Мені подобався барвистий жаргон злодіїв і повій. І вони не чіпали, не кривдили мене! Навпаки, ставилися з повагою».

Вінавер

Все життя Шагал із вдячністю згадував тих благодійників, хто допомагав йому. Особливо відзначав Максима Вінавера, відомого юриста, депутата I Держдуми, одного з лідерів Партії кадетів, діяча єврейського національного руху: «Людина, яка була мені близькою, майже як батько. Пам’ятаю його променисті очі, брови, які він повільно насуплював чи піднімав, тонкі губи, світло-шатенову борідку та благородний профіль, який я – за своєю нещасною боязкістю! – так і не наважився намалювати. Незважаючи на всю різницю між моїм батьком, який не йшов далі, ніж до синагоги, і паном Вінавером, народним обранцем, вони були чимось схожі. Батько народив мене на світ, Вінавер зробив із мене художника. Без нього я, можливо, застряг би у Вітебську, став фотографом і ніколи б не познайомився з Парижем».

Вінавер всіляко підтримував Шагала, поселив у приміщенні редакції журналу, мріяв побачити в ньому «другого Антокольського». Був перший, хто купив у Марка дві картини. Йому «сподобалися бідні євреї, які юрбою йшли з верхнього кута моєї картини за нареченим, нареченою та музикантами». Вінавер взявся платити художникові щомісячну допомогу, яка дозволила йому переїхати до столиці світового живопису.

Париж

Тут усьому довелося вчитися наново, і насамперед самому ремеслу. Шагал не став розшукувати адреси академій, не шукав зустрічей з професорами: «Жодна академія не дала б мені всього того, що я почерпнув, блукаючи Парижем, оглядаючи виставки та музеї, розглядаючи вітрини… але найлегше мені дихалося в Луврі. Мене оточували там друзі, що давно пішли. Їхні молитви зливалися з моїми… Я як прикутий стояв перед Рембрандтом, багато разів повертався до Шардена, Фуке, Жеріко». Він «зрозумів, чому не міг вписатися в російське мистецтво. Чому моїм співвітчизникам залишилася чужою моя мова. Чому мені не вірили. Чому відторгали мене художні кола. Чому в Росії я завжди був п’ятим колесом у возі. Чому все, що роблю я, російським здається дивним, а мені здається надуманим усе, що роблять вони…». І в Росії він змалку «постійно відчував – мені постійно нагадували! – що я єврей. Чи я представляв роботи на виставку молодих художників, їх або не приймали зовсім, або, якщо і вішали, то в найневигіднішому, у найтемнішому кутку. Чи пропонував… кілька картин на виставку „Світу мистецтва“ (художнє об’єднання Росії, – А. К.), вони спокійнісінько осідали вдома у когось із організаторів, тоді як будь-якого найгіршого російського художника запрошували приєднатися до гуртка. І я думав: усе це тільки тому, що я єврей, чужий, безрідний».

Життя у французькій столиці теж було непростим. Шагал описує важкі будні, ночі за роботою, поряд з гасовою лампою, що тьмяно горіла. Друзі з паризьких художньо-літературних кіл іноді частували його обідом і не давали впасти духом. Картини Шагала тоді ніхто не купував. Та він і не сподівався їх продати. Але «Париж! Сама назва звучала для мене, як музика… я недаремно вирвався з гетто і тут… у Європі став людиною».

«Я тут чужий»

Перед Першою світовою війною Шагал приїхав додому до Вітебська, щоб побачити рідних і зустрітися зі своєю дівчиною. І тут розпочалася війна. З Парижем довелося надовго попрощатися. Натомість Марк одружився з Белле Розенфельд. Вона стала його музою. “Без надихаючої присутності цієї жінки я не написав би жодної картини, не створив би жодної гравюри”, – розповідав він в інтерв’ю французькому журналісту Жаку Генні.

За мобілізацією Шагал знову потрапив до Петербурга, де займався діловодством. Згадував, як одного разу став свідком погрому в центрі міста. Безчинила банда солдатів. Вони розгулювали вулицями в шинелях навстіж, без погонів і розважалися тим, що скидали перехожих з мостів у воду. Лунали постріли. Художнику захотілося побачити все на власні очі. «Ліхтарі не горять, моторошно… Раптом з-за рогу прямо переді мною виростають громили – четверо чи п’ятеро, озброєні до зубів. Обступають мене і прямо в лоба:

– Жид?

Я вагався секунду, не більше. Ніч. Відкупитися нема чим, відбитися чи втекти не зможу. А вони прагнуть крові. Моя смерть була б безглуздою. Я хотів жити.

– Ну, так провалюй хутко».

Не гаючи часу, Шагал поспішив далі до центру, де вирував погром.

Потім спалахнула Лютнева революція. Першою думкою Марка було: «Більше не доведеться мати справу з паспортистами». Потім Ленін перевернув Росію «догори дригом, як я все перевертаю на своїх картинах… Охоче забув би і про тебе, Володимире Іллічу Ленін, і про Троцького …» Втім, тоді революція сколихнула Шагала «з усієї сили, що опановує особистість, окрему людину, його істототність, перехльостуючи через межі уяви і вриваючись до інтимного світу образів, які самі стають частиною революції».

Пізнання Шагала щодо марксизму «не йшли далі за те, що Маркс був єврей і носив довгу сиву бороду», але його захопив революційний вихор. Він став комісаром мистецтв Вітебська, згодом організував у місті народну художню школу. Але протиріч із новою владою вистачало. Так, наприклад, Марк описує встановлення пам’ятників Марксу: «Бідний мій Вітебськ! Коли в міському саду споруджували одну таку статую, справу рук учнів моєї школи, я стояв за кущами і посміювався. Де тепер цей Маркс? Де лава, на якій я колись цілувався? Куди мені сісти і приховати свою ганьбу? Але одного Маркса мало. І на іншій вулиці встановили другого. Анітрохи не краще першого. Громіздкий, важкий, він був ще непривабливіший і лякав візників на стоянці поблизу. Мені було соромно. Але хіба я винен?»

Згодом Шагал працював у Москві, зробив кілька панно для Єврейського камерного театру. Але зростало розуміння, що «мені тут погано … Ні царській, ні радянській Росії я не потрібен. Мене не розуміють, я тут чужий». Як зазначають у книзі «Марк Шагал» дослідники Інго Ф. Вальтер та Райнер Метцгер, «поваги щодо своєї пристрасті до всього незвичайного бракувало Шагалу за нового порядку; тоталітарній тенденції стригти всіх під один гребінець були чужі заклики Шагала віддатися владі фантазії. Без грошей, без успіху, без перспектив йому не було сенсу залишатися в країні».

Тим часом у Франції зростало покоління художників-сюрреалістів, у Німеччині розвивався експресіонізм, Шагал став знаменитістю, його картини продавалися за величезні гроші.

1922-го родина Шагала залишила радянську Росію. Нарком освіти А. Луначарський, який знав Марка, допоміг з від’їздом. Шагал знову оселився в Парижі. Після нацистської окупації Франції перебрався на південь країни, а потім до Нью-Йорка на запрошення Музею сучасного мистецтва. Після війни повернувся до Франції.

Проте він завжди зберігав теплі почуття до рідної землі:

Я слово тихое скажу:

Страна моя в снегах с тропою,

моя душа навек с тобою –

пока живу,

пока дышу…

До речі, цікаво: особливість щагалівських спогадів – написані вони їм ще за молодого віку і завершуються 1922 роком, коли він виїхав з Росії.

«Єврей я завжди»

В картинах Марка Шагала дуже помітна його національна єврейська самосвідомість. А в його слові вона ще помітніша. «Як би там не було – єврей я завжди…», «У нас з вами одна пристрасть: євреї» – такі фрази з листів та виступів чітко передають систему його мислення та самоідентифікації. У виступі 1935 р. особливо наголошував: «Саме зараз, у цю страшну пору, коли в моду знову входить антисемітизм, я ще раз хочу наголосити, що я – єврей. При тому що – інтернаціоналіст за духом, але не як  революціонери-професіонали, що з презирством зрікаються свого єврейства».

1944-го палко закликав єврейську громадськість до консолідації, набуття гірких уроків з трагедії: «Настає пора, давно вже настав час дій… Чому, чому ми спохоплюємося лише на барикадах чи вже в гетто – перед смертю? Чому – не поки ми ще живемо? Чому сьогодні мусимо ми знову доводити наш геній та нашу життєздатність – у численних гетто, повстаннях, Опорі? А в повсякденному житті, поки над нами сокира не нависла, ми – вороги самі собі та один одному. І як часто охоплює мене розпач».

«Не був би я євреєм – не був би художником»

Під час суперечок у єврейських художніх колах Шагала зарахували до групи єврейських живописців. 1920-го у статті «Листки», реагуючи на це, він не підтримував визначення «єврейський живопис»: «…було японське мистецтво, єгипетське мистецтво, перське, грецьке. Але починаючи з Ренесансу національний живопис поступово зникає. Приходять художники – індивідуальності, громадяни тієї чи іншої країни, які там або тут народилися…»

При цьому, проте, наголошував, що йому дуже цікаво відкривати «Новий Світ» – улюблений ним єврейський світ містечок – «мої вулички, сутулі старожили-оселедочники, зелені євреї, тітки з їхніми розпитуваннями та домаганнями: „Ти ж, слава богу, вже великий…“». І розмірковував: «Якби не був євреєм (у тому самому сенсі, який я вкладаю в це слово) – я б не був художником або був би зовсім іншим… Сам для себе я чудово знаю, на що цей народець здатний. Але я такий, на жаль, сором’язливий, що й сказати не можу – на що він здатний. Ти бач, що він, цей народ, створив. Захотілося йому – створив Христа та християнство. Захотілося йому – дав Маркса та соціалізм. То чи можливо, щоб він не явив світові живопис? І явить! Вбийте мене, якщо ні».

А вже 1935 р. він ділився у своєму виступі роздумами, «що ми маємо зробити для єврейського мистецтва». Зазначав, що з кінця ХІХ століття євреї, «ніби з ланцюга зірвавшись… бурхливо вриваються у світ зі своїм мистецтвом», але «про це мистецтво мало хто знає». Докоряв єврейській інтелігенції відсутністю інтересу до єврейського живопису. Причини мук її народження відомі. Одна із заповідей: «Не створи собі кумира». «Але ми, сьогоднішні євреї, повстаємо проти цього, не бажаємо більше миритися з таким становищем, хочемо бути не лише „народом Книги“ – „ам-хасефер“, – а й „народом Мистецтва“».

Творіння рук

“Десятки років мого витання в небесах добре показали мені те, що відбувається на землі…” – констатував Марк Шагал.

Плоды рук моих

западут, может быть, в душу

человека, который пожелает на них взглянуть.

Этим светом освещен мой путь, – писав у вірші «Я пішов» один з найвеличніших художників ХХ століття.