“Письменник – не той, хто пише, а той, кого читають”
До 90-річчя від дня народження Бориса Стругацького
Борис Стругацький 2006-го року Wikipedia/С. Бережний
Геннадій ЄВГРАФОВ
Від астронома до фантаста
Коли Борис народився, старший брат уже ходив до другого класу школи, де викладала літературу його мати. Подорослішав – часто бігав до Державного Російського музею, де батько працював науковим співробітником. А в розстрільному 1937-му, коли старшого брата батька, Олександра, директора заводу, заарештували, самого батька, Натана, виключили з партії та звільнили з посади начальника крайового управління мистецтв у Сталінграді, яку він на той час обіймав. Життя висіло на волосині, але він рвонув до Москви шукати справедливості і знайшов. Таке траплялося, але рідко.
А потім була війна, і Борис мав померти, але: “Мене і маму, – згадував він, – врятувало те, що батько і брат евакуювалися, залишивши нам свої продуктові картки”.
На фізфак ЛДУ його не прийняли, але прийняли на матмех, після закінчення якого майбутній фантаст почав свою службу астрономом у Пулковській обсерваторії. Його світогляд склався до кінця 1960-х, і відтоді, говорив він в одному з інтерв’ю, “у світі не сталося нічого, що змусило б мене цей світогляд скільки-небудь істотно підправити”.
Як ми пишемо
Більшість читачів завжди – в усі часи – цікавить, як пишуть удвох. Як писали і брати Гонкури, і не брати Ільф і Петров, і інші співавтори? На це запитання Борис Стругацький відповів в одному з інтерв’ю на початку нового століття: сюжети завжди вигадують разом, спершу писали і разом, і порізно; потім дійшли думки, що раціональніше – удвох. Один сидить за машинкою, інший ходить кімнатою, текст вигадують і обговорюють поступово, кожну фразу проговорюють кілька разів, доки обидва не дійдуть до взаємної згоди і вона не посяде свого місця в рукописі. Зрозуміло, сперечалися до хрипоти, робота удвох – це постійна суперечка, інакше нічого путнього не вийде. У них вийшло.
Але Аркадій жив у Москві, а Борис – у Ленінграді, тому то старший приїжджав до молодшого, то молодший – до старшого. Писали вдома або в будинках творчості. А ідея писати разом прийшла якось сама собою: обидва писали, обох тягнуло до фантастики, якою зачитувалися з юних років, і в середині 1950-х вирішили написати щось своє, тим паче, як їм здавалося, вони точно знали, як і про що треба писати.
Перше оповідання “Ззовні”, написане спільно, було надруковане 1958 р. в журналі “Техника – молодежи”, 1959-го вийшла перша книжка “Країна багряних хмар”, потім 1960-го – збірка оповідань “Шість сірників”, 1962-го – повісті “Шлях на Амальтею” та “Стажери”, 1963-го – “Далека Райдуга”. І всі ці повісті та оповідання свідчили про те, що в літературі з’явилися нові оригінальні письменники зі своєю темою, незатасканими сюжетами і героями. На переломі тисячоліть Борис Стругацький зізнавався: “Тоді молоді-нескромні, ми вже ставили перед собою завдання створити нову фантастику. Ми твердо розуміли, що колишня – барахло. Усе потрібно робити інакше”.
І вони зробили.
Справжні Стругацькі – ті, що визнані класиками радянської та світової літератури (на сьогоднішній день їхні твори перекладені 42 мовами, понад 500 видань побачили світ у Росії, Європі та Америці), – почалися з повісті “Важко бути богом”, написаної 1964-го.
Але найзначнішим своїм твором вони завжди вважали “Равлика на схилі”. Річ унікальну і за темою, і за сюжетом, і особливо за мовою, яку я б відніс до літературних шедеврів не тільки радянської літератури і не тільки кінця 1960-х рр. – на всі часи.
“Тихо, тихо повзи, равлику…”
Ця повість була найнезвичнішим твором братів, що стояв для них, як говорив молодший 1987-го на одному із семінарів ленінградських письменників-фантастів, осібно: “Повість, що стала певним глухим кутом; повість, повторити яку виявилося неможливо і яка, імовірно, не потребує повторення”, повість із двох частин, яку вони написали за 14 днів у 1965 р.; повість із найважчою видавничою долею. Одну частину – “Ліс, або Кандід” – було опубліковано 1966 року у збірці фантастики “Эллинский секрет”, виданій у Ленінграді, іншу – “Управління, або Перець” – у двох номерах журналу “Байкал”, що виходив у столиці Бурятії Улан-Уде.
На “Ліс” ідеологічне начальство уваги не звернуло, але вкрай негативно відреагувало на “Управління”, тому що в цих самих номерах було опубліковано главу з рукопису Аркадія Бєлінкова “Поет і товстун”, і Стругацькі потрапили під роздачу після того, як він залишився за кордоном. Але зовсім не можна виключати, що в Москві прочитали рецензію якогось В. Александрова в партійній газеті “Правда Бурятии”: “Автори не кажуть, у якій країні відбувається дія, не кажуть, яку формацію має описуване ними суспільство. Але з усієї будови оповідання, з тих подій і міркувань, які є в повісті, чітко видно, кого вони мають на увазі. Фантастичне суспільство, показане А. і Б. Стругацькими… – це конгломерат людей, що живуть у хаосі, безладі, зайняті безцільною, нікому не потрібною працею, виконують дурні закони і директиви. Тут панує страх, підозрілість, підлабузництво, бюрократизм”… А прочитавши, вжили заходів.
Повість про такий не світлий варіант майбутнього радянської влади, яка проголосила своєю метою будівництво комунізму, було заборонено, номери журналу “Байкал” вилучили з бібліотек і відправили до спецхрану. Надрукувати її цілком у Радянському Союзі було неможливо. Можна було в Німеччині, до якої “Равлик” доповз, подолавши кордони батьківщини, що ретельно охороняються, 1972-го. Емігранти з Народно-трудового союзу опублікували її разом з іншою забороненою сатиричною повістю – “Казкою про трійку” (своєрідним продовженням гумористичної повісті “Понеділок починається в суботу”, написаної 1965 р.) – у Франкфурті-на-Майні у своєму видавництві “Посев”. З одного боку – роблячи добру справу, але з іншого – неабияк нашкодивши радянським (я підкреслюю – радянським) письменникам Стругацьким.
“Равлик” без руху пролежав у столі авторів кілька десятиліть, поки не доповз до повного свого видання на третьому році перебудови в 1988-му, як і “Казка про трійку”, опублікована того ж року. Повністю підтверджуючи правоту твердження Корнія Чуковського про те, що в Росії треба жити довго.
“Не ті часи, хлопці!..”
“Казка про трійку” замислювалася і писалася для “Детгиза”, але виходило зовсім не для дітей старшого віку. Нещадну сатиру на радянське суспільство віддали в “Молодю гвардию”, але й там дружньо сказали: “Не ті часи, хлопці, не ті часи!”. Боялися публікувати в журналах і альманахах наукової фантастики і в Москві, і в Ленінграді. Але ризикнули в Іркутську: місцевий альманах “Ангара” у двох номерах опублікував цю уїдливу сатиру, написану в дусі Салтикова-Щедріна.
І почалося… Місцевий обком КПРС повість визнав “шкідливою в ідейному плані”, головному редактору альманаху “Ангара” Ю. Самсонову і головному редактору Східно-Сибірського книжкового видавництва В. Фрідману оголосили сувору догану. Але цього здалося недостатньо, і редактора альманаху звільнили. А оскільки повість таємними стежками пішла за кордон і, перш ніж її опублікували книжкою, друкувалася в “злісному, антирадянському журнальчику” “Грани”, старшого брата, згадував молодший, викликали до секретаря з організаційних питань Московської письменницької організації тов. Ільїна (колишнього чи то полковника, чи то навіть генерал-майора КДБ), який запитав його:
– Що таке НТС, знаєте?
– Знаю, – з готовністю сказав Аркадій Натанович. – Машинно-тракторна станція.
– Та не МТС, а НТС! – гаркнув тов. Ільїн. – Народно-трудовий союз!
– Ні, не знаю, – сказав Стругацький і майже не збрехав, бо мав про предмет дуже туманне уявлення.
– Так полюбуйтеся! – зловісно вимовило начальство і, вихопивши з величезного сейфа білу книжечку, жбурнуло її на стіл перед обвинуваченим. Книжечкою виявився номер журналу “Грани”, що містив добре знайомий текст. Після чого пообіцяв дуже великі неприємності.
Неприємностей брати не хотіли і тому були змушені “висловити своє ставлення до акту”, який їм “був неприємний”, видавався їм “абсолютно безглуздим і марним, та ще й нетактовним щодо обох”. Вони висловили, але так, що коли “виражене” обома братами дійшло до головного редактора “Литературной газеты” А. Чаковського, більш запеклого апаратника, ніж письменника, “який за задумом начальства повинен був опублікувати наше покаянне спростування, то він, прочитавши його, нібито промовив з огидою: “Не розумію, проти кого вони, власне, протестують – проти “Граней” чи проти наших журналістів”, – і друкувати нічого не став”.
“Справу” про публікації закрили, але до певного часу, тому що повість “Бридкі лебеді” (на мій погляд, один із найкращих творів Стругацьких, який стоїть в одному ряду з “Важко бути богом”, “Другою навалою марсіан”, “Населеним островом”, “Равликом” і “Пікніком на узбіччі”) також опублікувало в Німеччині те саме видавництво “Посев” усе того самого 1972 року і її було виставлено разом із такими виданнями, як “Жизнь и судьба” Гроссмана, “Август 14-го” Солженіцина і “Семь дней творенья” Максимова на Франкфуртському книжковому ярмарку, про що негайно стало відомо все тому ж Ільїну.
Після так і не опублікованого “Литгазетой” “покаяння”, як згадував Борис Стругацький, вони “одразу ж люто взялися докінчувати першу чернетку “Пікніка”. Щоб стерти поганий слиз зі стрічки друкарської машинки. Щоб відбити присмак ідеологічної іпекакуани в роті. Щоб знову відчути себе якщо не людьми, то хоча б цілком людиноподібними…”.
(Далі буде)
