Петро Тодоровський – земляк Троцького, друг Гердта
До 100-річчя від дня народження
Лев ЛАЗЕБНИК
25 серпня виповнюється 100 років від дня народження Петра Тодоровського, кінорежисера, сценариста, оператора, композитора – єврея, тісно пов’язаного з Україною.
Петро Юхимович Тодоровський прожив гідне життя і залишив після себе низку кінофільмів, які не втратять своєї цінності. Він уникнув кон’юнктури, ідеології, конформізму, зберігши людську честь і творчу гідність. Він і в партію вступив на фронті, не заради кар’єри. І помер він до того, як Росія, де він прожив більшу частину життя, напала на його рідну Україну – і не заплямував своє ім’я, не зіпсував некролог. Хоча це навряд чи сталося б – судячи з його фільмів і висловлювань.
Ключові історичні епохи, що сформували Тодоровського як митця, це війна, відлига і шістдесятники. При цьому він зберіг себе як порядна людина і талановитий митець і в роки застою, і в лихі 90-ті.
Війна: до, під час і після
Петро Тодоровський народився 25 серпня 1925 року в місті Бобринець, нині – Кіровоградської області, а тоді – Зінвіївського округу Одеської губернії. Бобринець, у ті роки маленький райцентр з населенням у 12 тисяч, примітний тим, що там свого часу було кілька магазинів і крамниць, що належали Давиду Бронштейну, батькові Льва Троцького. Це не дивно, адже родина Бронштейнів проживала на хуторі поблизу села Янівка Єлисаветградського повіту, недалеко від Бобринця.
Батьків майбутнього кінематографіста звали Юхим Гільєвич Тодоровський і Розалія Цалевна Островська. Сім’я, де було троє дітей, жила дуже бідно. У дитячих спогадах Петра залишилося, як під час Голодомору мати заварювала в окропі віник і залишки пухирців перетирала з гнилим буряком в кашку, з якої пекла оладі.
А ще він згадував, як 18 разів дивився з дерева над літнім кінотеатром фільм «Веселі хлопці». Можливо, інтерес до кіно зародився саме тоді. Але Петя в той час мріяв стати продавцем морозива – щоб мати можливість постійно його їсти. Потім хотів стати водієм вантажівки. А перед самою війною разом з дідом захопився фотографією.
До війни він встиг закінчити дев’ять класів. На початку війни з батьками евакуювався до Сталінграда, працював з батьком розвантажувачем вугілля на електростанції. Через наступ німців у листопаді 1941 року родині знову довелося тікати. Майже два роки Петро працював у колгоспі в Саратовській області.
Старший брат Петра Ілля Тодоровський у 1942 році зник безвісти, і тільки через 60 років режисер дізнався, що Ілля загинув у Новгородській області.
У квітні 1943 року 17-річного Петра Тодоровського призвали до армії, і з літа він став курсантом Саратовського військово-піхотного училища. Курс навчання був шестимісячним. У училищі навчалися три тисячі курсантів. Взвод, де навчався Тодоровський, відправили на місяць пиляти дрова для частин Приволзького військового округу. Коли вони повернулися, в училищі не було жодної людини: все училище підняли по тривозі і відправили на Курську дугу. Нікого з них Петро більше не зустрів…
Його залишили на повторний курс, а з серпня 1944 року він став командиром мінометного взводу в стрілецькій дивізії, що входила до складу 47-ї армії 1-го Білоруського фронту. Командир піхотного взводу була найбільш «вибивана» категорія бійців. У 44-му під час артнальоту Тодоровського з трьома товаришами накрило тонною піску, що сипався. Дивом відкопали його одного…
Лейтенант Тодоровський брав участь у визволенні Варшави, Бидгоща, Щецина, у взятті Берліна. У березні 1945 року він був контужений під час вибуху снаряда, втратив частину вуха і був змушений довго носити слуховий апарат. Він закінчив війну біля містечка Шенхаузена на Ельбі, де був призначений комендантом.
Саме на фронті Тодоровський замислився про те, щоб стати кінооператором. Він розповідав: «Справа була в Німеччині. Ми йшли після важких боїв, брудні, втомлені, легко поранені теж серед нас. І я побачив кінооператора, він знімав хлопців, що проходили. І подумав, що ці обличчя збережуться. І ще подумав, що, якщо залишуся живим, спробую стати кінооператором».
Але далеко не відразу після війни Тодоровському вдалося реалізувати свою мрію. З армії його ще кілька років не відпускали. Після Німеччини він служив у військовому гарнізоні Пісочне під Костромою, ще в двох військових частинах у Брянській області. Крім усього іншого, Петро був незамінним учасником художньої самодіяльності, оскільки дуже добре грав на акордеоні: навчився, коли служив у Німеччині. Солдат приніс йому трофейний акордеон, такий Тодоровський бачив тільки в кінофільмі «Тимур і його команда». Але підібрав пісню «Огонек» і інструмент освоїв. Він був дуже музично обдарованим, під час роботи в колгоспі в евакуації навчився грати на балалайці – щоб подобатися місцевим дівчатам.
Після звільнення в запас Тодоровський працював на заводі склотари, брав уроки малювання і одночасно закінчив десятий клас. У 1949 році він вступив на операторський факультет ВДІКу (майстерня Бориса Волчека). Після закінчення вузу з червоним дипломом у 1954 році працював на Кишинівській кіностудії хронікальних і документальних фільмів, знімав сюжети для кіножурналу «Радянська Молдавія». У 1955 році Петро Тодоровський дебютував як оператор в ігровому кіно: у фільмі «Молдавські наспіви» (разом з Радміром Василевським).
Наступною його роботою (також спільно з Василевським) став знаменитий фільм Марлена Хуцієва і Фелікса Міронера «Весна на Зарічній вулиці» (1956). Це була продукція Одеської кіностудії, і Тодоровський переїхав з Кишинева до Одеси, де пропрацював понад десять років.
З Хуцієвим він ще попрацював у фільмі «Два Федора» (1958), а в 1959 році зняв фільм «Жага» (режисер – Євген Ташков), сценаристом якого був фронтовик Григорій Поженян. Їхня дружба зіграла свою роль у тому, що Тодоровський прийшов у режисуру. На Одеській кіностудії запустили психологічну драму «Ніколи» за сценарієм Поженяна. Режисером був недосвідчений випускник ВДІКу Володимир Дьяченко. Поженян переживав, що він не впорається з роботою, і вмовив начальство зробити оператора картини Петра Тодоровського співрежисером.
Фільм «Ніколи» (1962) відомий сценою, в якій герой Євгенія Євстигнєєва віртуозно грає на вилках. Згодом Євстигнеєв і Тодоровський представляли такий номер на телепередачах: актор стукав на вилках, а режисер блискуче грав на семиструнній гітарі.
Шлях режисера Тодоровського
Справжня кар’єра режисера Петра Тодоровського почалася з фільму «Вірність» (1965) за власним сценарієм, написаним спільно з поетом-фронтовиком Булатом Окуджавою (перша робота в кіно). Лірична військова драма була навіяна власним досвідом режисера, коли він був курсантом Саратовського військового училища, фільм навіть знімали в Саратові. Головному герою Тодоровський дав ім’я свого товариша по училищу Юри Нікітіна, який загинув у першому ж бою. Хоча «Вірність» з великими труднощами пробивали у виробництво через звинувачення в «абстрактному гуманізмі», в 1965 році на МКФ у Венеції Тодоровський отримав премію за кращий режисерський дебют, а в 1966 році на Всесоюзному кінофестивалі в Києві – приз за розробку сучасної теми.
А Петро Тодоровський почав розробляти свою головну тему, засновану на фронтовому досвіді. «Мене в першу чергу цікавили люди на фронті, адже чотири роки війни – це чотири роки життя в нелюдських умовах, коли на кожному кроці тебе підстерігає смерть. Але люди залишаються людьми, і, як тільки наставала затишшя, одразу з’являлися дівчата – снайпери, санітарки… Тоді й спалахували неминучі іскри, що виникають при зустрічі чоловіка і жінки. Так вже визначено природою і Богом», – згадував режисер.
Знання матеріалу і розстановка акцентів були обумовлені тим, що Тодоровський особисто пережив ситуації, історії, емоції, про які розповідав. Причому в його військових фільмах не було батальних сцен, героїчних подвигів, атак і погонь. На першому місці завжди були люди з їхніми почуттями.
У 1967 році Тодоровський вперше зняв фільм у Москві – на Експериментальній творчій кіностудії, якою керував фронтовик-орденоносець Григорій Чухрай, уродженець Мелітополя. Це була сумна притча «Фокусник» за сценарієм Олександра Володіна, з актором-фронтовиком Зіновієм Гердтом, для якого це була перша головна роль. З Гердтом Тодоровський подружився на все життя, потім у Москві вони жили поруч і зустрічалися майже щодня протягом тридцяти років.
У 1970 році Петро Тодоровський зняв свій останній фільм на Одеській кіностудії – «Міський романс», і виступив в якості актора, зігравши в телефільмі Марлена Хуцієва «Був місяць травень». Матеріал, перші повоєнні дні в Німеччині, був йому добре знайомий, і в ролі старшого лейтенанта Яковенка він був абсолютно органічний.
Але відлига закінчилася. Настав час переїжджати до Москви, і для того, щоб потрапити до штату «Мосфільму», Тодоровський єдиний раз «прогнувся»: поставив фільм за класичною п’єсою Олександра Островського «Остання жертва» (1976). Таку йому висунули умову. Але це точно були не «Сталевари» і не «Високе звання».
«Я просто знімав те, що мені хотілося, відчував, що мені це дано», – згадував Петро Юхимович. У його картинах органічно поєднуються ліризм і м’який гумор, сміх, відтінений сумом, і мужній стриманий драматизм. Він володів рідкісним умінням працювати на стику жанрів і створював людяне, добре кіно «про життя» і «про кохання». Ніякого пафосу, дидактики та інших принадностей соціалістичного реалізму.
У 1981 році він блиснув картиною «Улюблена жінка механіка Гаврилова» з неперевершеною Людмилою Гурченко. А в 1983-му поставив один з найкращих своїх фільмів «Военно-полевой роман», цілком заснований на власному фронтовому досвіді. Фільм був номінований на «Оскар» у категорії «Найкращий фільм іноземною мовою», а Інна Чурікова отримала приз «Срібний ведмідь» на Берлінському кінофестивалі за найкращу жіночу роль.
У перебудовний час Тодоровський поставив, зокрема, ліричну комедію «По головній вулиці з оркестром» (1986) з Олегом Борисовим, і гучну мелодраму «Інтердівчинка», яка стала лідером радянського прокату 1989 року. Після розпаду Союзу він зняв ще шість фільмів на основі свого досвіду воєнних і повоєнних років, серед яких особливого успіху мала драма «Анкор, ще анкор!» (призи «Ніка», «Кінотавр», «Сузір’я»).
У 2002-2007 роках Тодоровський спільно з Наталією Рязанцевою вів режисерські майстерні на Вищих курсах сценаристів і режисерів.
29 квітня 2013 року Петро Тодоровський переніс серцевий напад, після якого не зміг оговтатися. Він помер 24 травня 2013 року в Москві на 88-му році життя. У нього залишилися дружина Міра (уроджена Герман) і син Валерій, кінорежисер і продюсер.
У 1996 році Тодоровського запитали, як він розцінює те, що тодішній мер Москви Юрій Лужков збирається в святкові дні у вигляді соціальної реклами вивісити портрети Сталіна з його цитатами про війну. На це режисер відповів: «Як маразм. У цьому відношенні, звичайно, наші верхи повинні серйозно продумати кожен свій крок, щоб не закінчилося все погромами, різаниною і дикими спалахами людської ненависті. Не можна маніпулювати почуттями і спогадами людей. Астаф’єв колись у «Трьох листах генералам» написав, що чим більше ми будемо брехати про минулу війну, тим швидше наблизимо наступну… Німці весь час по телевізору показують, як розгрібають кістки загиблих у Треблінці, інші страшні злочини минулої війни. Це покаяння, у нас покаяння ще не відбулося!»
На жаль, так і сталося. І покаяння не відбулося, і наступну війну не те що наблизили – розвязали. Добре, що фронтовик-орденоносець, чесний і талановитий художник Петро Тодоровський до цього не дожив.
