Наум Тихий: Поезія повертається
100 років – це коли підсумок вперше підбивають уже потомки
Сергій Тихий
У Наума Тихого, українського поета, минулого року був ювілей, 100 років. Як відзначити його в наш час? У Спілці письменників України, та й не лише, мабуть, у ній, – списки довжелезні – віршують люди, віршували і віршуватимуть… Але чиї рядки залишаться, а чиї будуть забуті – то уже не Спілка вирішує, не критика і тим більше не якийсь там ЦК. Мабуть, тому на офіційному рівні у нас уже давно не те що не відзначають, навіть не згадують про абсолютну більшість подібних дат. Мовляв, пам’ятати про своїх – то справа і обов’язок нащадків, в прямому сенсі цього слова. Все правильно. І водночас – дарма.
Але я не про те. У чомусь воно, може, й на краще. Офіціоз витісняє таїнство, а поезія, коли її перечитуєш на самоті, часом, дарує диво. Це коли крізь давно, здається, знайомі рядки, мов написане потаємними чорнилами, проступає раніше невідчуте і непочуте…
З прізвища автора цього тексту не важко зрозуміти, – чому саме і як то було. Ці рядки знайомі йому з дитинства, засинаючи, він чув, як в сусідній кімнаті батько читав їх, щойно дописані, – мамі. Це ж у багатьох поетів є така потреба: почути, як звучить нове – не «намугикане» подумки, а речене – «в повітрі». Саме ці рядки, потім, уже читані самостійно, чи не перші, явили мені чудо поезії взагалі.
Я пам’ятаю, який це був вірш, – «Дід». Там спочатку дуже домашня така картинка, як «молоді» дід з бабою метушаться навколо колиски першого свого внука…
Ось дід бере новонародженого на руки:
«… Ет, чорт! Дрижить непривчена рука…
Нарешті він сподобився, побачив,
Які вони, коли ще в пелюшках…
Свої…
(— Бабунь! Та він, дивись, вологий!
Авжеж, держу… Сухі я там поклав!)»…
І раптом, у фінальних двох рядках – однозначний, мов блискавка, прорив до пронизливої суті: це ж не про пелюшки і підгузники, це про Час і Долю!
…«Свої з колиски вибрались без нього.
Він – воював».
І – нема чого додати…
Наум Тихий – людина своєї епохи – він народився на самому початку нелюдського експерименту і все життя поета пройшло під його знаком: від Голодомору – через репресії (його батька, містечкового провізора, забрали у пріснопам’ятному 37-му) – страшну війну – знову репресії – до майже «вегетаріанських» 70-х-80-х. А потім були 90-ті, коли ще не падали пам’ятники, а вулиці ще носили імена убивць. Але уже було вголос сказано правду, ще далеко не всю, але ту, що все перевернула в житті і в життях. І тоді виявилося, що уже нікому не сховатися під спільним виправданням – «ми будували світле майбутнє людства» – а кожному треба відповідати за себе. Саме через це більшість з його ровесників – з тих, хто, навіть, пережив Голодомор і відвоював війну – не змогли подолати в собі відчуження й образу. А Наум Тихий зміг і встиг вийти назустріч новій Україні, тій, до якої ми йдемо через страшну цю війну, але до якої ми обов’язково прийдемо.. Саме це відчуває «той, хто збирає насіння» – він знає, як дочекатися тієї України, яка буде достойною самої себе, і тому він її дочекається.
Його зараховували до «фронтового покоління». Напевно, справедливо, хоч і є у всіх цих спробах «згрупувати» – якась поверховість, ліниве небажання побачити особисте.
До червня 1941 року Наум Штілерман (псевдонім-переклад Тихий – став його прізвищем «за паспортом» у 60-ті) встиг закінчити четвертий курс філфаку Київського університету… За документами йому вже виповнився 21 рік, а насправді – не було й 19-ти. Його воєнна доля складалася, як у багатьох. Зв’язківець, кулеметник, командир стрілецького взводу… Сержант, загалом. Але траплялося з ним на війні і незбагненне.
З групою бійців у вересні 41-го він дивом вийшов під Києвом з оточення, що знівечило долі та відібрало життя мільйона солдатів і командирів Червоної армії.
У травні 1942-го його дивізія наступала під Харковом, але прийшов запізнілий наказ: відібрати студентів, що недоучилися, в піхотне училище. Наум потрапив у цю команду… А за кілька годин німці вдарили з флангів, прорвали фронт. У тому катастрофічному оточенні війна перемолола понад 400 тисяч доль…
А через місяць, у червні, коли німці, змітаючи нечисленні заслони, перли до Волги, в Саратовському училищі сформували два курсантські батальйони, які кинули на ділянку фронту, що розсипався, в межиріччі Волги і Дону. І ось там Наум в оточення вже потрапив. З нього вийшли двоє – він та ще один боєць. Інші курсанти, хто не загинув, потрапили в полон…
Вже у жовтні, у Сталінграді, його тяжко поранило. Втративши багато крові, він лежав на нейтральній смузі непритомний, серед загиблих… Але коли стемніло, зв’язковий, що пробігав там, спіткнувся об ногу пораненого – і він застогнав. А боєць, добігши до своїх окопів, передав: там живий! Санітари Наума витягли. Ну, і у шпиталі, як він потім казав, «відволали». Як це перекласти на російську? Важке завдання, мабуть, найліпше – “выпросили”, “выплакали”… Він так і жив до кінця своїх днів з множинними уламками тієї міни в тілі, які не змогли дістати хірурги. Звісно, «фронтове покоління»…
Напевно, пам’ять про війну, про тих, хто з неї не повернувся, диктувала йому цей лад вірша, коли будь-яка надуманість недоречна, бо від неї крок до фальшу.
«Коли б здійняти з світу кільця літ,
Сувої болю й втіхи, цвіту й тління,
Отут, де нині бронза і граніт,
Розгрузле поле вздріли б ми осіннє.
Над ним пороховий стелився б дим,
Гарматі вражі били б з-за річки,
Й в окопах, повних місивом глевким,
Нудна цигикала б об каски мжичка.
Десятій (чи який там?) артналіт…
Стовпи вогню над полем побурілим…
Отут, де нині бронза і граніт,
Бійці, скоцюрбившись, махру курили б.
В сирих шинелях, чоботах сирих,
Неголені, зчорнілі від утоми,
Вони б атаки ждали, і при них
Дрімали б їхні долі невідомі…»
(з поеми «Меморіал»)
Про п’яту графу… Якось само собою в ті роки вважалося, що якщо людина, яка має в паспорті запис «єврей», пише вірші українською – це вже якесь відхилення, екзотика. Чому? Все просто. Міста України були жорстко русифіковані, а єврейське населення після війни селилося у містах.
Писати українською? Хто ж добровільно захоче в гетто? Адже це й було таке собі гетто – кілька десятиліть все українське існувало в ньому ніби з партійної ласки. У 20-30-х, коли потрібно було вибити з голів сучасників мрії про «незалежну Україну», пам’ять про УНР, про реальну громадянську війну в Україні – більшовики дозволялося українцям багато чого. Результат не змусив довго чекати – українське відродження, десятки, сотні імен: поети, режисери, музиканти, культурологи – інтелектуальна еліта нації. На середину 30-х (в Україні репресії почалися задовго до 1937-го) – її викосили практично повністю. Ті, хто вцілів, були залякані смертельно. І розноси на київських письменницьких з’їздах було не порівняти з московськими: це було особливо цинічне знущання у формі бюрократичної процедури.
Звісно – і це природна психологічна реакція – деякі з уцілілих, але розтоптаних, намагалися відігратися на тих, кому ще гірше. А для єврея – хоч ти все життя пиши українською – завжди відкрита «опція» бути записаним ще й до агентів «світового сіонізму». «Вказівку» з Москви у Києві – за малоросійською традицією – виконували ревно: «опрацьовували» в газетних статтях, не давали публікуватися, а якщо щось і виходило – шукали та «знаходили» крамолу в кожному рядку.
Особливо ревні охоронці «чистоти крові» винайшли, наприклад, для Наума Тихого фантастичне за рівнем єзуїтства визначення і, траплялося, величали його «єврейським поетом, який пише українською мовою». Чи зачіпало його таке? Так і боляче. Але не тому, що тим підкреслювалося його походження – він і не думав приховувати його, – а тому, що вважав себе українським поетом.
Його виток – в Ємільчиному, це захід Житомирщини, Полісся, вважай – Галичина – землі, які увійшли до складу Російської імперії лише у кінці 18 сторіччя. Відповідно, прес русифікації тут давив усе українське на 150 років менше, ніж в Лівобережній Україні. І це відчувалося, донині, до речі, відчувається. В першій третині ХХ століття Ємільчине – це типове єврейсько-українське містечко – таких багато було в цій частині України до того, як тут пролилася кривава ріка Голокосту.
Ідиш і українська – дві мови його дитинства. Звідси і мова творчості Наума Тихого – природня, як дихання: з одного боку без показної «етнографічності», а з другого – саме вона – божественна українська. Наум пішов в єврейську школу, а закінчив уже українську. Йшов 1937-й. Його батька – містечкового провізора – «взяли», як ворога народу, в жовтні. А в серпні – Наум став студентом Київського університету. «Проскочив», тобто… Чому українська філологія? По-перше, він уже «хворів на вірші». А по-друге, і це головне, шкільний учитель української мови – Іван Опанасович Гойко – щось особливе помітив у єврейському хлопчику, який був найменший у класі (пішов до школи 5-ти річним),– книжки давав, заохочував…
«Молитва за Україну»… Цей вірш багато що важить не лише у творчості – у всьому житті та долі Наума Тихого. Оце «вірю, що я в сім’ї не пасинок у тебе»… Всяке було, хтось, у «пасинки» його записував – і «безродным космополитом» наприкінці 40-х на початку 50-х мітили, хоча останнє, щоправда, прийшло з Москви, але в Києві – надто вже ревно виконували вказівку. А потім – тиснули в 60-х-70-х, замовчували у 80-ті…
Він вишиванок не носив принципово – не любив зовнішнього, поверхового, а ще – щоб не давати «шакалам» приводів. Він просто або писав, або довго виношував вірші, бувало, місяцями не виходячи з дому, і точно знав, що він «не пасинок». І принцип цей він проніс через десятиліття: хто вважає інакше – то конкретні, минущі люди, а Україна – то інше – батьківщина, вічна земля предків й мови – єдиної, якою ти відчуваєш і висловлюєш світ і себе. Саме звідси й вона – «Молитва» українця єврейського походження своєму Богові, написана у 1994-му, але ніби спрямована на 20 років уперед, на Майдан, де Всевишній точно її почує. Почув. У 2022-му.
«… твій віщий дух —
Життя мого осердя, Україно.
І я благаю Бога, щоб відринув
Від тебе ворогів підступну зграю.
Нехай заціпить їм роти погані…».
Це – щиро сказано, бо ж молитва… Ви відчуєте те саме, читаючи ці рядки. Лише зрідка пафосні слова – там, де без них не обійдешся, частіше – це, взагалі, буде погляд людини в середину себе. Але (!) – при ключовому творчому принципі поезії Наума Тихого: гранична доступність образу і форми – він уважав поезію засобом комунікації, а не способом кодування – при всій метафоричності мови і не зважаючи на всі «маленькі хитрощі» майстерної версифікації.
Його рядки не читаються швидко. Прості, здавалось би, слова, класичні форми віршування, їх, часом, треба перечитати ще раз і ще, злитися з ними – тоді лише пізнаєш їх неповторний смак. Читачу іноді теж потрібне уміння чекати:
«І ті, хто збирає насіння, милуються з квітів.
Вони лиш не рвуть їх, а здалеку вміють глядіти».
І далі:
«Насіння поспіє — аж ген,
як осиплеться квітка.
Воно не дається швидким, воно любить забарних,
Котрі незворушно перестарків ждуть незугарних…»
Українська мова точно дочекається часів, коли нею писатимуть Нобелівські лауреати. І українська поезія наближала й наближає цей час, бо поезія – «випробувальний полігон» мови. Тут мова розвивається, тут вона тестує нові слова, інтонації, форми – на звук, на доречність, запах і смак. Бо мовою мертвою вірші не пишуться. І українська, з усіма, здавалося би, її «непоетичними», побутовими, розмовними зворотами та інтонаціями, якими Наум Тихий користається, дуже часто і плідно – виявляється напрочуд підходящою саме тут і саме для того, щоби сказати те, що сказане.
Поезія Наума Тихого, поезія взагалі – скасовує «швидкі» стереотипи. Вона – як платиновий метр – еталон людського почуття. У неї не буває «немодним» – кохання, совість, людяність, жертовність, вірність. Згадайте і Ви, сучаснику, що кохання, наприклад, зовсім не обов’язково починається з ліжка, щемно недосяжне, потаємне, навіть, воно – найсолодше. «Лиш Любчин горить на устах поцілунок» – нез’ясоване, недоспитане – навіки залишиться в сяючій хмарі образу.
…В наш час, коли імітація, фокус-покус – претендують на роль оригіналу – здатність до відчуття справжнього є визначальною для homo sapiens. І саме тоді, поміж іншими прозріннями, відкривається для людини й найвищий клас поезії, коли віршована форма перестає сприйматися, як певна умовність – рима, ритм, ямб з хореєм та амфібрахієм, – а видається єдино можливим способом вираження. Поезія – сигнал надісланий у Всесвіт майбутнього. І прийнявши його через десятиліття, ти відчуваєш, як пов’язані між собою часи. Ностальгія по справжньому – це, крім усього іншого, річ цілком утилітарна. Бо виявляється, що без поезії – не лише мова людей не жива, а й світ людський – теж. Адже суспільний організм – подібний до людського: до пори дефіцит вітаміну і не помічається зовсім, але наступає (завжди несподівано) мить, коли без цих міліграмів – швах.
Поезія «вийшла з моди»? Не смішіть! Люди тепер не те, що віршів не читають, вони взагалі не читають? Вони ролики у Ютубі дивляться? Нічого, нехай собі дивляться, але є таке відчуття, що ті, в кого закладений дар «збирати насіння», вони уже склали ціну цій сучасній «нібито безальтернативності».
…100 років – це коли підсумок підбивають уже потомки. Нині Світ населяють люди з дуже різних епох, для того, щоб це зрозуміти, достатньо подивитися випуск новин, у будь-якому, до речі, куточку планети. Але особливо це дається взнаки в Україні, у воюючій Україні. Треба це осягнути, зрозуміти, пережити, свідомо прийняти одне, а інше – відкинути. І без поезії, без «вітаміну П» – це неможливо.
Тому начувайтеся – Поезія повертається. Час такий.
НАУМ ТИХИЙ
МОЛИТВА ЗА УКРАЇНУ
Не православний, я за тебе ревно
Своєму Богові молюсь, Вкраїно.
Тяжка година вкотре (вкотре!) знову
Тебе спіткала, й злигодні твої
Мені нестерпно крають душу, мамо.
Я змалку так зову тебе, бо змалку
Удячним серцем матернього лона
Тепло щедротне убираю й вірю,
Що я в сім’ї не пасинок у тебе.
З колиски ти свою крилату мову
Дала мені; з твоїх джерел бездонних
Я пив і п’ю снагу; твій віщий дух —
Життя мого осердя, Україно.
І я благаю Бога, щоб відринув
Від тебе ворогів підступну зграю.
Нехай заціпить їм роти погані,
Що підло вергають хулу на тебе!
Нехай захланні, загребущі руки
їм смертною судомою покорчить!
А ти — щоб знов на дужі ноги встала,
А ти — щоб знов свої міцні рамена
Розправила, нікому не підвладна,
Державо — радосте моя й опоро!
О Барух Адонай*, всеможний Боже,
Шанобно навколінки ставши, руки
До Тебе простягаю у надії,
Що Ти мою молитву щиру приймеш.
Дай вражі заміри зірвать Вкраїні!
Дай сили відродитись Україні!
Дай щастя їй, єдиній і довічній
Моїй любові!
* Звертання до Бога
в іудейських молитва
1994
***
Як совість не буває потаємна,
Як щирість не одводить ясних віч,
Так і Життя:
на ймення кожну річ,
І світле світлим зве,
і темним — темне.
Воно відверто б’є й відверто любить.
Дарма — чи в тіні ти, чи на виду,
Життя й на мить
з очей тебе не губить,
І, поки ти із правдою в ладу,
Тобі одвітне.
Рано а чи пізно
(Й що б не точилось — бій чи підла гра)
Життя, все чесно зваживши,
залізно
Стає на боці права і добра.
Бо як би не старались нице й темне —
Ішли б в штики чи кланялись доземно,—
Для нього день — то день, а ніч — то ніч!
Як совість не буває потаємна.
Як чесність не одводить строгих віч.
ПОЛЕГЛІ СОЛДАТИ
Ми й донині говоримо їм:
«Ви лишилися з нами!»,
А вони й за сльозами далеко —
вони за віками.
Невидющі, оглухлі,
у смертному сні захололі,
Вони стали землею давно
на правічному полі,
Де без строку незрушність,
без краю камінне мовчання,
Де без берега й дна
безконечна пітьма
безталання.
Іншим випало щастя
дожити до залпів побідних,
Іншим доля судила
вернутись до любих і рідних,
Іншим небо дісталось,
дороги, луги на світанні,
Іншим, іншим дітей народили
дружини кохані,
Інші гладять онуків
тремкими од щастя руками,
А вони й за сльозами далеко —
вони за віками.
Їм роковано вічність.
Та що для них вічність?
Навіки
Небуття неосяжної прірви
розверста великість?
Чи оці ось на мармурі
прізвищ колони суворі,
Де у золоті літер
їх сонце заклякло у горі?
Що їм мармуру вічність
і вічність карбованих літер,
Як над світом новий що не ранок
виспівує вітер,
Як нові солов’ї
що не рік прилітають у пущі?!
То минуще усе?
Тим солодше воно, що минуще!
Повернуть би їм
їхні минущі літа недожиті,
Ті дощі, що без них упадали,
щоб скреснути в житі,
Ті вуста,
що пекельно спрагливим вогнем їх палили б,
Ті турботи,
що зморшками мудрими чола їм зрили б;
Дать би сльози пролить їм
і піт, що пролить вони мали,
Дать би їм доказать ті слова, що війна їх урвала,
Дать…
Я серце віддав би своє!
Та кому його дати,
Як нема їх?!
Не правлять боргів з нас полеглі солдати.
Ні промов, ні пісень їм не треба,
і клятв їм не чути…
Це — для себе ми все,
бо для нас то смертельно —
забути,
Що без них ми, без них тут —
між трав,
між людьми, між зірками,
А вони — й за сльозами далеко,
вони — за віками…
1976
ПРИТЧА ПРО СТЕЛУ
Це, мабуть, так було: владар могутній
(Скажімо, шах чи давньосвітній цар),
Зирнувши з трону в даль віків майбутніх
І ясновидця раптом вчувши дар,
Уздрів, що даль ота лежить порожня —
Без визначних імен і славних дат.
А він діянь своїх прекрасний сад
Оце ж поповнив знов —
він переможний
Здійснив похід, у котрім вщент розбив
П’ятнадцять (двадцять, тридцять) тисяч воїв,
Табун чималий налигав рабів,
Ще й бунтівну провінцію впокоїв.
І пожалів нащадків він:
аби
Всії Землі прийдешнім поколінням —
Щоб мали перед ким схилять лоби —
Достойне дать ім’я для поклоніння,
Звелів він виламати в скелях камінь
І на віки закарбувать на нім
Все звершене й в боях здобуте НИМ
У час, звеличений його ділами.
І ще він повелів — додать в кінці:
«Допоки сонце сяє з небозводу
Й під сонцем на Землі живуть народи,
Не змовкне слава про діяння ці!»
Й зацюкали об лабрадор долота,
І покотився з чол горючий піт…
Ніхто не знає, скільки довгих літ
Тривала ця — для вічності — робота.
Та домоглось тріумфу ремесло:
Німа, заговорила врешті брила!
Затим її на площі встановили —
Вікам ректи…
Можливо, так було.
А може, й ні.
Я вигадав це. Стелу
Знайшли випадком водошукачі,
Між свіжими барханами йдучи
В бураном переораній пустелі.
Але чия вона? Й про що вона?
Десятки літ над нею б’ються вчені,—
Й ні назви царства, ні царя імення…
Не розкриває тайни давнина!
Проте не ремесла у тім вина.
Воно перемогло (віки ж не стерли
Карбів його), воно перемогло!
Та — вмерла мова…
Мова, мова вмерла! —
І що вже оніміле ремесло,
Як царство в прірву, в небуття змело!..
В кінці я про царя, ще кілька слів,
Про славу й вічність
хтів додать від себе,
Однак озвався сумнів і — здолів:
Чи треба?
1988
