Маленький гігант великого кіно
До 120-річчя від дня народження Петера Лорре
Ігор ЛЕВЕНШТЕЙН
26 червня виповнюється 120 років від дня народження Петера Лорре, видатного кіноактора, якого Чарлі Чаплін колись назвав “найбільшим актором у світі”.
Є всі підстави вважати його долю трагічною. Він був змушений залишити країну, де здобув акторську славу, і шукати щастя на чужині; його таланту не дали розкритися повною мірою; він страждав від наркозалежності; він помер передчасно. Але весь цей трагізм перекреслюється тим, що Петер Лорре навіки залишив своє ім’я в історії світового кіно.
Петер Лорре – мій найзнаменитіший однофамілець. Так-так. Його справжнє ім’я – Ласло Левенштайн. Псевдонім Петер Лорре він отримав 1924 року у Відні від психолога Якоба Морено, засновника методу “психодрами”, у якого молодий Лорре займався в театрі імпровізації.
Із майже 80 його кіноробіт пересічному пострадянському глядачеві відомі насамперед культові “М”, “Мальтійський сокіл” і “Касабланка”. Проте вже одного цього достатньо, щоб отримати уявлення про незабутнього актора. Саме роль шахрая Угарте в “Касабланці” можна вважати своєрідною метафорою творчості Лорре: він проводить на екрані трохи більше ніж чотири хвилини, але грає з такою напругою та енергетикою, що вражає глядача і запам’ятовується назавжди.
Майбутній актор народився 26 червня 1904 року в словацькому місті Ружомберок, яке тоді входило до складу Австро-Угорської імперії та мало ще дві назви: угорську Рожахедь і німецьку Розенберг, тобто “рожева гора”. І в самого Лорре було від народження два імені: угорське Ласло і словацьке Ладіслав. Недарма радянський “Кінословник” повідомляв про нього: “по нац. угор”. Ага, такий угорець – хучь в рабини віддавай. Батьками Ласло були службовець місцевої текстильної фабрики Алоїз Левенштайн і його дружина Ельвіра, уроджена Фрайшбергер. Ну, угорці, одним словом.
Мати Лорре померла, коли йому було чотири роки, і Алоїз одружився з її найкращою подружкою Мелані Кляйн, народивши ще двох дітей. Тато Левенштайн хотів бачити старшого сина банківським службовцем. І Ласло після закінчення середньої школи у Відні справді недовгий час прослужив у банку. Але пристрасть до театру привабила його на інший шлях. Він поневірявся по театрах Братислави, Цюріха, Відня, аж поки 1925 року не осів у Берліні, де вперше здобув театральний успіх у комедійних ролях, звернувши на себе увагу самого Бертольда Брехта.
У кінематографі Лорре дебютував 1928 року. Згодом багато критиків висловлювали думку, що Лорре з його виразною мімікою та унікальною пластикою міг би досягти величезного успіху саме в німому кіно. Але склалося по-іншому. 1931 року великий Фріц Ланг запросив молодого актора на головну роль маніяка-дітовбивці в картину, яка стала світовою кінокласикою – “Місто шукає вбивцю”, або просто “М”. Лорре створив перший у світовому кіно психологічно переконливий образ маніяка, серійного дітовбивці. При цьому можна сказати, що своїм приголомшливим успіхом у “М” він ледь не занапастив свою акторську кар’єру: надалі режисери вбачали в ньому насамперед лиходія-психопата. Знадобилося чимало часу, щоб довести справжні можливості багатогранного таланту – однак Петер Лорре так і залишився, напевно, найнереалізованішим актором світового кінематографа.
Додам, що в пропагандистському антисемітському фільмі “Вічний жид” (1940) були використані кадри з “М”, де опуклі очі Петера Лорре мали викликати огиду як до його героя-маніяка, так і до всієї єврейської нації. До речі, подібної “честі” у Франції удостоївся партнер Лорре з “Касабланки” Марсель Даліо (роль круп’є), чий портрет петенівські політкомісари розмістили на юдофобському плакаті – як уособлення “єврейської гидоти”.
Коли Гітлер прийшов до влади, Лорре опинився в почесній компанії провідних німецьких кінодіячів, які пройшли шлях еміграції маршрутом Франція-Англія-США. Грати нелюдів він міг, працювати на них – ні.
Свій англомовний дебют Лорре здійснив у власне Англії 1934 року. Сам великий Альфред Гічкок, розмовляючи з актором з приводу його участі у фільмі “Людина, яка надто багато знала”, навіть і не запідозрив, що той зовсім не знає англійської мови: так доречно Лорре посміхався і кивав. Роль Еббота, меланхолійного вбивці зі шрамом на обличчі, йому довелося вчити фонетично, проте він блискуче з нею впорався. Коли рік по тому Гічкок запросив Лорре на роль кілера в картину “Секретний агент”, жодних лінгвістичних проблем у актора вже не було.
У 1935 році в житті Петера Лорре почався американський період. Деякий час він жив у Лос-Анджелесі в одній кімнаті з іншим вигнанцем – майбутнім знаменитим режисером Біллі Вайлдером, який був сценаристом його останньої німецької картини “Про що мріють жінки”.
Компанія “Метро-Голдвін-Майєр” запросила Лорре на роль божевільного хірурга Гоголя у фільмі “Шалене кохання”, екранізацію книги Моріса Ренара “Руки Орлака”, рімейк однойменного німецького фільму 1923 року. То був час великого інтересу до містики і жаху в американському кіно, який породили роботи майстрів німецького імпресіонізму, що втекли від реальних жахів нацизму. “Божевільне кохання” поставив знаменитий оператор Карл Фройнд, який прославився як режисер фільмом жахів “Мумія”. Лорре з поголеним черепом і виразними очима божевільного підкорив американського глядача і отримав право обирати собі ролі. Він запропонував голові компанії “Коламбія Пікчерс” Гаррі Кону екранізувати “Злочин і покарання”, де він збирався зіграти Раскольникова. Згідно з легендою, Кон, ознайомившись із заявкою, схвалив її, але запитав при цьому: “А ця книга взагалі знайшла видавця?” Так чи інакше, досвідчений режисер, ще один біженець із Німеччини, Джозеф фон Штернберг поставив гарний фільм, в якому Лорре чудово почувався в улюбленій психопатичній атмосфері.
Дещо несподівану пропозицію актор отримав від студії “20-те століття Фокс” у 1937 році. Виходячи з успіху власної серії фільмів про китайського детектива Чарлі Хана, там вирішили екранізувати цикл романів про японського детектива Кінтаро Мото. Так з’явилася серія з восьми картин “Містер Мото”, де опуклі очі Петера Лорре, прикриті окулярами, виявилися цілком придатними для японського персонажа. Але це й не дуже дивно, адже саме в цей самий час у Радянському Союзі інший лупоокий єврей, Лев Свердлін, створив блискучий образ японського полковника у фільмі братів Васильєвих “Волочаївські дні”. Дивно інше: вперше після “М” Лорре зіграв позитивного героя!
Але після містера Мото актор знову надовго повернувся до амплуа різноманітних лиходіїв. Втім, серед них були справжні діаманти, як, наприклад, роль шахрая Джоеля Кейро в “Мальтійському соколі” (1941). Однак Лорре частіше використовували у другорозрядних стрічках, але водночас кожна його роль виявлялася окрасою такої картини. Маленький (157 см) геній ніколи не штампував однакових негідників, щоразу створюючи індивідуальний образ із якоюсь родзинкою.
Лорре отримав американське громадянство 1941 року. Але він ніколи не соромився свого німецького походження і товаришував із німецькими емігрантами, насамперед – із Бертольдом Брехтом. Його першою дружиною стала акторка Селія Ловскі, австрійська єврейка, з якою Лорре почав жити ще в Берліні, а офіційно одружився з нею в Лондоні, коли знімався в Гічкока.
У 1945-1950 роках Лорре був одружений з актрисою Каарен Верне, з якою разом знімався у фільмі “Ніч безперервно” (1941). Є тут якийсь зв’язок чи ні, але наприкінці сорокових кар’єра Лорре пішла вниз. Якщо 1946 року він знявся в п’яти картинах, то протягом наступних чотирьох років у нього була тільки одна роль на рік.
Мабуть, тому 1950 року Лорре приїхав до Німеччини, де як режисер поставив похмуру драму “Загублений”, зігравши збожеволілого вченого, який убив свою дружину. Для післявоєнної депресивної Німеччини фільм виявився надто важким і успіху не мав – хоча брав участь у конкурсній програмі Венеціанського кінофестивалю (1951).
Під час перебування в Німеччині в Лорре загострилася давня хвороба – морфінова залежність, що виникла в нього ще в юності, коли він лікувався у Швейцарії (за однією версією, він прагнув збільшити свій зріст, за іншою – у нього були проблеми з жовчним міхуром). Але немає лиха без добра: у наркологічному санаторії Лорре зустрів свою третю дружину – Анну-Марію Бреннінг, яка народила йому доньку Катаріну. Цей шлюб розпався 1962 року, проте дружні стосунки збереглися – як це вийшло у Лорре і з двома попередніми дружинами.
Лорре п’ятдесятих років був уже іншим актором. Він змінився зовні: сильно погладшав і постарів. І відкрив для публіки інші грані свого таланту – характерного і комічного актора. Його стали охоче запрошувати на невеликі комедійні ролі. Здебільшого це були ролі і фільми, не гідні його масштабу. Але така вже акторська доля. Найпомітнішою роботою Лорре тих років стала роль у пародійній комедії “Посрами диявола” (1953), за яку він отримав найбільший у житті гонорар – 15 тисяч доларів.
Цікаво, що 2017 року видання Daily Telegraph назвало Петера Лорре найвеличнішим актором, який ніколи не був номінований на “Оскар”.
Нереалізованість у кіно Лорре певною мірою компенсував плідною роботою на радіо й телебаченні. Серед його численних телевізійних робіт слід назвати роль лиходія Ле Шиффра в найпершій версії Джеймса Бонда – “Казино Рояль” (1954). А вже на початку 1960-х років актор немов знайшов друге дихання, граючи у фільмах Роджера Кормана за творами Едгара По. Але його час, на жаль, уже минув…
В особистому житті Лорре був веселим і товариським. Пристрасно вболівав за бейсбольну команду “Лос-Анджелес Енджелз”, із задоволенням грав у пінг-понг і бадмінтон, плавав і здійснював піші прогулянки океанським узбережжям. Була в нього і кулінарна пристрасть ще з дитинства – угорський гуляш.
