Ешколь без фанфар і прапорів
Леві Ешколь у кібуці Ясур 1949 року. Фото: Wikipedia / Громадське надбання
Олександр КУМБАРГ
“Лідер, який без вагань ввергає свій народ у битву, не годиться на роль лідера”. (Голда Меїр)
У біографії Леві Ешколя, як у дзеркалі, відбиваються багато віх історії становлення і розвитку Ізраїлю. Це приклад умілого функціонера, управлінця, який вирізнявся різнобічними здібностями, попрацював на багатьох важливих посадах у різних сферах (сільське господарство, фінанси, будівництво, оборона) і зрештою очолив Ізраїль на посаді прем’єр-міністра (1963-1969). Він став третім за рахунком ізраїльським прем’єром – після Давида Бен-Гуріона, який двічі (з перервою) обіймав це крісло, і Моше Шарета.
ГРОЗДЬ
Леві Ешколь – один із тих найбільших ізраїльських державних діячів, хто народився в Російській імперії. На світ він з’явився 1895 року в Київській губернії, у містечку Оратів із приблизно двотисячним населенням (нині – Вінницька область України), у заможній родині. Звали його тоді Лейві Йосипович Школьник. Через багато років він із великим задоволенням згадував про своє дитинство: безкраї природні простори, їхній великий цегляний будинок на краю містечка, подвір’я з великою кількістю корів і курей, від якого залишилося відчуття сільського життя. У хаті проживало три покоління. Головою сім’ї, ініціатором нових ділових ідей була бабуся. Батько торгував борошном, деревними матеріалами, великою рогатою худобою.
У дитинстві Лейві відвідував хедер. Потім була єврейська гімназія у Вільно. Освіту там давали хорошу. А Вільно (нинішній Вільнюс – столиця Литви) називали “литовським Єрусалимом”. Там проживало велике єврейське населення і був значний єврейський духовно-культурний центр. Школьник перейнявся сіоністськими та соціалістичними ідеями, долучився до молодіжного сіоністського руху, вступив до організації “а-Поель а-Цаїр”. У 19 років емігрував до Палестини, яка тоді входила до складу Османської імперії. Працював на цитрусових плантаціях. Видозмінив своє ім’я – став Леві Ешколем (ешколь на івриті – “гроно”).
У світі гриміла Перша світова війна, і він пішов служити в Єврейський легіон, створений у британській армії. Після війни в підмандатній Палестині, керованій на той час Великою Британією, створив разом з однодумцями один із перших у країні кібуців Дганія Бет. Потім був серед засновників основних інститутів ішува (єврейської громади) – федерації профспілок Гістадрут, лівої партії МАПАЙ, військової організації “Хагана” для захисту єврейських поселенців від арабів. Добуваючи зброю для організації, у 1922 р. був заарештований у Відні поліцією Австрії, яка знайшла нелегальний склад зброї, і провів кілька тижнів у в’язниці.
Після таємничого вбивства одного з лідерів сіоністів Хаїма Арлозорова продовжив його роботу з укладення “угоди “Хаавара”” з владою Німеччини, що дала змогу приблизно 50-60 тис. євреїв уникнути загибелі, переїхати до Палестини й сприяти розвитку ішува своїми знаннями та фінансами. Під час Другої світової війни представляв “Хагану” в Єврейському русі опору.
Після утворення Ізраїлю, під час Війни за Незалежність у 1948-1949 рр. він фактично був заступником міністра оборони, відав поставками зброї для ізраїльської армії. Багато зробив для розселення сотень тисяч нових репатріантів, для створення нових населених пунктів. Потім побував і міністром оборони, і міністром сільського господарства, і багаторічним депутатом Кнесету. 11 років (1952-1963) провів на ключовій посаді міністра фінансів: створював банківську сферу, сприятливі умови для залучення іноземного капіталу, інтегрував Ізраїль на європейські ринки, помітно впливав на розвиток основних галузей економіки. Зростання ВВП у цей час становило в середньому близько 10% на рік (щоправда, істотно знизився курс ізраїльської ліри до долара США, що, зрозуміло, спричинило значне зростання цін). Загалом, чим тільки він не займався в інтересах єврейської громади Палестини, а пізніше Ізраїлю! Одне тільки повне перерахування всіх посад і напрямів займе півсторінки. Став для країни тим гроном, на якому рясно зростали плоди.
НА ПРЕМ’ЄРСЬКІЙ ПОСАДІ
Характер у батька-засновника Ізраїлю Давида Бен-Гуріона був дуже непростий, доволі авторитарний, з роками він ще ускладнився, і взаємодіяти йому з багатьма колегами по партії стало проблематично. Зокрема, щодо резонансної “справи Лавона” (скандального провалу операції ізраїльських спецслужб у Єгипті в 1954 р.) розбіжності накопичилися. А тут ще й виникли серйозні труднощі у стосунках зі США через ізраїльський ядерний реактор у Дімоні. Та й 76-річний вік не сприяв важкій роботі на посаді прем’єр-міністра. У 1963 р. Бен-Гуріон подав у відставку.
Леві Ешколь з його десятиліттями на керівній роботі, величезним управлінським досвідом у різних галузях, авторитетом, заробленим у Міністерстві фінансів, був другим у партійній ієрархії МАПАЙ, його розглядали (зокрема, й сам Бен-Гуріон) головним кандидатом у наступники, і він став новим главою уряду, а також міністром оборони.
Зміни у верхах були помітні в тому, як уряд працював. “Стиль Ешколя був невимушений і неформальний. Він умів слухати і вмів працювати в команді. У кабінеті міністрів він діяв як перший серед рівних, як голова ради директорів, завданням якого було примирення суперечливих точок зору і досягнення консенсусу. Він не тільки звертався за порадою до колег, а й ділився з ними своїми повноваженнями та обов’язками…”
Економіка під час прем’єрства Ешколя спочатку продовжувала зростати. Потім централізована планова система стала давати збої, і в 1966 р. безробіття досягло 10%. Але наступного року намітилася стабілізація.
Важливим здійсненим проектом був споруджений 1964 р. Всеізраїльський водовід – система інженерних споруд, яка об’єднала джерела водопостачання в країні та дала змогу доправляти воду з півночі (здебільшого з Тиверіадського озера) до центру і на посушливий південь.
Того ж 1964 р. Ешколь ініціював урочисте перепоховання в Ізраїлі праху засновника ревізіоністської течії в сіонізмі Зєєва Жаботинського і його дружини Ханни в Національному пантеоні пам’яті на горі Герцля. Політик помер у США в 1940 р. і заповів поховати себе в Ізраїлі, але тільки за рішенням ізраїльського уряду. Бен-Гуріон, перебуваючи при владі, відхиляв прохання послідовників Жаботинського, кажучи, що його турбують живі євреї. Леві Ешколь же розсудив, що це необхідно зробити для національного примирення.
Складні процеси відбувалися у внутрішній політиці. Поступово зіпсувалися стосунки Ешколя з Бен-Гуріоном, який звинуватив давнього товариша в нездатності забезпечити безпеку країни, засуджував помірковану політику Ешколя щодо арабів як небезпечне заспокоєння і оголосив його непридатним до управління. Однак у внутрішньопартійній боротьбі Бен-Гуріон програв. Тоді 1965 р. він вийшов із МАПАЙ зі своїми прихильниками, утворивши нову партію під назвою РАФІ. Можливо, це пояснювалося тим, що він заздрив успіху свого наступника і хотів замінити його, як у 1955 р. замінив Шарета. Про це ж говорить у своїй книзі “Шість днів і шість років” й ізраїльський історик Марк Зайчик, вважаючи, що Бен-Гуріон, вочевидь, не вірив в успіх екс-міністра фінансів і вважав, що ще зможе повернутися на прем’єрський пост.
Призначили нові вибори до Кнесету. Лідером МАПАЙ обрали Ешколя. Було створено блок партій МАПАЙ і “Ахдут а-Авода”. Ешколь очолив його список на виборах 1965 р., і блок упевнено посів перше місце, набравши понад 440 тис. голосів і отримавши в Кнесеті 45 місць. РАФІ ж фінішував тільки четвертим із 95 тис. голосів і отримав лише 10 місць.
ЗЕЛЕНА ВУЛИЦЯ “ЯДЕРЦІ”
У сфері зовнішньої політики найбільшим досягненням Ешколя стала позитивна динаміка в контактах зі США. В американців викликала серйозне занепокоєння ядерна програма Ізраїлю. У той період ядерна зброя була тільки в арсеналах США, Великобританії, СРСР і Франції (Китай був на підході). Перспектива володіння нею іншими країнами сприймалася як серйозна загроза міжнародній безпеці. ЦРУ попереджало, що ізраїльський ядерний потенціал зробить Близький Схід більш нестабільним, налаштує арабів проти Заходу і вони звернуться до Москви за новою допомогою в боротьбі з Ізраїлем.
Ешколь переконував президента США Джона Кеннеді, що реактор у Дімоні слугує винятково для мирних цілей, і погодився на інспекційні візити американських експертів, але не на регулярній основі. Це дало змогу зменшити напруженість у відносинах двох країн і поліпшити доступ до американського озброєння.
Ще міцнішими взаємини зі США стали, коли після вбивства Кеннеді президентське крісло посів Ліндон Джонсон, який перебував на ще більш проізраїльських позиціях. У 1964 р. Ешколь став першим прем’єр-міністром Ізраїлю, який вирушив з офіційним візитом до США. Основними питаннями переговорів стали теми ядерної зброї, потреби Ізраїлю в звичайних озброєннях і опріснення води. Співрозмовники справили один на одного сприятливе враження. Було укріплено стратегічні військові та політичні зв’язки зі США, які більше не перешкоджали Ізраїлю у створенні ядерної зброї і почали надавати йому значнішу військову підтримку (новітнє озброєння, літаки тощо). Світ побачив, що в Ізраїля є потужний союзник.
Ще одним значущим успіхом Ешколя стало встановлення в 1965 р. дипломатичних відносин із ФРН. Зміцнювалися стосунки з низкою країн Африки, де працювали ізраїльські фахівці з сільського господарства, охорони здоров’я, будівництва, гідрології та інших сфер. А в Ізраїлі навчалися тисячі африканців. Уряди Того, Беніну, Берега Слонової Кістки (Кот-д’Івуар), Чаду, Мадагаскару нагороджували Ешколя орденами, Ліберія – званням почесного доктора університету. Усе це, втім, не завадило більшості африканських країн відвернутися від Ізраїлю, коли вітер подув в інший бік.
Намагався Ешколь і поліпшити відносини з Радянським Союзом, розуміючи ступінь впливу цього гравця на міжнародній арені і прагнучи широкої еміграції радянських євреїв до Ізраїлю. Але Країна Рад однозначно орієнтувалася на арабські режими, випускати з СРСР нікого не хотіла. Справа обмежилася деякими контактами у сфері культури і вузьким струмочком еміграції.
“ПРОСИМО ВИБАЧЕННЯ, ЩО МИ ПЕРЕМОГЛИ”
Ешколь і Шестиденна війна 1967 р. Три страшні передвоєнні тижні, що отримали на івриті назву “коненут” (“готовність”). На думку історика Аві Шлаїма, з усіх арабо-ізраїльських воєн Шестиденна війна була єдиною, якої не хотіла жодна зі сторін. Вона стала наслідком кризової лавини, яку не змогли контролювати ні Ізраїль, ні його противники.
Експрем’єр Ізраїлю Голда Меїр писала у своїй книжці спогадів “Моє життя”, що багато хто в Ізраїлі тоді не знав: Ешколь “без фанфар і розгорнутих прапорів, у тиші, зробив як прем’єр-міністр і міністр оборони все, що потрібно для того, щоб наші оборонні сили могли впоратися зі своїм завданням”. Шлаїм погоджується: “Те, що в червні 1967 р. ЦАХАЛ був так добре підготовлений до війни, – багато в чому його заслуга”. На посаді міністра оборони він наростив міць ЦАХАЛу, віддаючи перевагу бронетанковому корпусу і військово-повітряним силам. Однак історик підкреслює: хоча об’єктивно Ізраїль був значно сильніший за своїх ворогів, багато ізраїльтян вважали, що стоїть питання про виживання країни. Ешколь, як і інші представники влади, помітно винен у тому, що не вдалося заспокоїти широкі верстви населення. Позначалися, звичайно, і внутрішньополітичний, і зовнішньополітичний тиск на уряд, на Ешколя. Становище було хитке, різка критика лилася з усіх боків, навіть у своєму політичному таборі.
Під час обговорень у правлячих колах Ешколь довго вагався з ухваленням рішення про війну, не погоджувався з тим, що єдиним способом стримування є превентивний удар, викладав свої аргументи на користь дипломатії. Відчайдушне прагнення уникнути війни, знайти невійськовий вихід простежувалося і в його зверненнях до нації. Але в багатьох ізраїльтян нерви були натягнуті, продовження невідомості дуже напружувало. Ешколь їх розчаровував, виглядав занадто нерішучим, пасивним. Країна чекала енергійних дій. А Ешколь усвідомлював тяжкість покладеної на нього відповідальності, повноту ризиків і ретельно зважував рішення, що приймалися.
Майже загальною стала вимога більш сміливої і досвідченої у військовій справі людини на посаді міністра оборони. Ешколь був ображений, але врешті-решт пішов на це. Міністром став бойовий генерал Моше Даян. Для стабілізації політичної атмосфери в країні прем’єр сформував уряд національної єдності, до якого ввійшли і лідери правих – Менахем Бегін і Йосеф Сапір.
Після серйозних сумнівів Ешколь і кабінет міністрів зупинили свій складний вибір на вступі у війну. Як афористично висловилася Голда Меїр, “те, що Ешколь злегка заїкався, говорячи про те, щоб послати свій народ на війну, робить йому честь”. Превентивний удар по Єгипту для усунення єгипетської загрози і відкриття Тиранської протоки для ізраїльських суден вражав. Як і інші військові успіхи ізраїльтян.
Шестиденна війна стала найвидатнішою військовою перемогою в історії Ізраїлю. Армії арабських країн, щедро підтримані СРСР, були вщент розбиті. З ООН і Кремля неслися крики з вимогою зупинити наступ, а потім про виведення військ з “окупованих територій”. Москва не придумала нічого розумнішого, ніж погрожувати третьою світовою і розірвати дипломатичні відносини з Ізраїлем. Після війни Радянський Союз посилив допомогу арабським друзям, а радянські ЗМІ розгорнули кампанію проти “варварства” ізраїльської вояччини. Володимир Висоцький сміявся в пісні “Мішка Шифман”:
Моше Даян – стерва одноглазая.
Агрессивный, бестия,
Чистый фараон…
А в Ізраїлі вийшла книжка сатирика Ефраїма Кішона і карикатуриста Доша з назвою “Просимо вибачення, що ми перемогли”.
Концепція війни Ешколя була оборонною, для забезпечення безпеки Ізраїлю. Але в підсумку призвела і до розширення ізраїльської території Синайським півостровом, Східним Єрусалимом і Старим містом, Іудеєю і Самарією (Західним берегом річки Йордан), Газою, а також відібраними в Сирії стратегічно важливими Голанськими висотами, з яких багато років обстрілювались прилеглі ізраїльські поселення. Тепер виникли нові питання: а що ж робити з цими територіями? І простих відповідей тут не було. Наприклад, секретні урядові документи, оприлюднені ізраїльськими журналістами у 2018 р. на семінарі Інституту досліджень національної безпеки та центру “Катіф”, свідчать, що Ешколь подумував про трансфер палестинців із сектору Гази до Іудеї та Самарії.
Правляча партія, уряд національної єдності дійшли висновку, що Ізраїль не повинен повертатися до довоєнних кордонів 1967 р., поки з арабами не буде укладено мир. На завойованих територіях почалося облаштування. Паралельно проводилася боротьба зі зростаючою активністю терористичних груп і дипломатія для протистояння ворожій пропаганді.
АДМІРАЛ НЕБРАСКИ
Леві Ешколю було притаманне почуття гумору. Він часто вставляв у свої розмови дотепні фрази. Переважно рідним їдишем. Шлаїм наводить таку історію. У 1965 р. командувач ВПС Езер Вейцман прямував до Вашингтона з довгим списком покупок. Перед поїздкою він вирішив порадитися з міністром оборони Ешколем про те, як поводитися з американцями. Йому потрібно було проявити певну слабкість, щоб переконати їх продати літаки. З іншого боку, впевненому в здібностях своїх пілотів Вейцману не хотілося, щоб в американців склалося враження про маленькі та слабкі ВПС. Ешколь ні хвилини не вагався:
“Уявляйте себе як Шимшон дер небічдікер!” – як бідний маленький Самсон або жалюгідний Самсон.
Або ось ще гумористичний сюжет. Серед нагород Ешколя – титул адмірала Небраски. В американському штаті Небраска існує цікаве почесне звання адмірала Великого військово-морського флоту Небраски, що присуджується зі схвалення губернатора штату. І все б добре, от тільки командувати Великим флотом доведеться в штаті, який… не має виходу до моря. До речі, адміралом Ешколь став у 1965 р., тобто вже будучи прем’єром. Адміральство Небраски популярне у відомих політиків і не тільки у них. Серед його володарів – президенти США Франклін Рузвельт, Гаррі Трумен, Дуайт Ейзенхауер, Джеральд Форд, Ліндон Джонсон, Рональд Рейган, королева Великої Британії Єлизавета II, мільярдер Білл Гейтс, учений Джордж Геллап, комік Боб Хоуп, флотоводець Ернест Кінг, співак Бінг Кросбі та інші.
КОМПРОМІС І КОНСЕНСУС
Леві Ешколь був своєрідним політиком. Не полум’яний оратор. Не харизматичний. Не ідеолог. Зате з нього вийшов кваліфікований старанний управлінець. Він не відзначався, але добре виконував свою роботу. Надавав перевагу надійним правильним рішенням перед красивими промовами, поміркованій, раціональній ході (як, скажімо, у переговорах зі США) – перед радикальними емоційними кроками, прагненню до умиротворення – перед шаленими нападками. обережній продуманій дипломатії – перед авантюрними кульбітами, розумному діалогу – перед брутальними конфронтаціями. Його тягнуло до мирних речей – сільського господарства, фінансів, будівництва. Але особливості часу, потреба захищати єврейську громаду Ерец-Ісраеля, а потім Ізраїль диктували свої умови – довелося долучатися й до військових питань. І тут Школьник-Ешколь теж багато чому навчився.
Відмінною рисою Ешколя був його дипломатичний талант, уміння йти на компроміс, консенсус, домовлятися. Нелюбов до безповоротного вибору. Розповідали про нього чи то анекдот, чи то реальну історію: офіціант у ресторані запитав Ешколя, що він хоче – кави чи чаю. Відповідь була: “Половину і половину”. Низка істориків зазначає, що і погляд його на арабів був досить ліберальний. Він сприймав їх не лише як супротивників, а й як людей, з якими з часом можна буде мирно співіснувати, як зі звичайними сусідами. В багатьох інших країнах його компромісність припала б, звісно, одразу до вподоби, але в Ізраїлі, який був оточений ворогами і вів війни за виживання, багатьом – і в політичних колах, і в широких масах – це здавалося надмірною розкішшю. Насправді ж, коли цього вимагала ситуація, він умів діяти цілком твердо і беззастережно. Як врешті-решт з тим же рішенням про початок війни 1967-го.
За межами Ізраїлю про Ешколя знають мало. Мабуть, він дещо в тіні своїх більш іменитих колег – Давида Бен-Гуріона, Голди Меїр, Іцхака Рабина, Моше Даяна, Менахема Бегіна… Тим часом його шість років на чолі країни мали дуже велике значення для Ізраїлю, так само як і попередня його багаторічна діяльність на благо країни.
Середина і друга половина 1960-х – вельми знаменний період у біографії Ізраїлю. Незважаючи на гнів проарабської ООН, розрив відносин із соціалістичними країнами, сувору критику з різних кутів, переможна Шестиденна війна зміцнила авторитет Ізраїлю серед багатьох країн світу. Світ побачив силу молодої держави, її здатність здобувати стрімку і розгромну перемогу над сусідами, які бажають стерти її з лиця землі.
Роль особистості в історії величезна. Ешколь і став однією з тих особистостей, хто творив ізраїльську історію і куди він увійшов як людина мудра і віддана справі. Один із найкращих прем’єр-міністрів єврейської держави. Він жив для країни і помер на посаді. На прем’єрській.
Президент США Рональд Рейган одного разу зауважив: “Політика – не така вже й погана професія. Якщо у вас вийде, на вас чекають щедрі нагороди. Якщо зганьбитеся – завжди зможете написати книгу”. Ешколь, на жаль, не написав книги мемуарів. Очевидно, у нього й часу для цього не було. Зате політик із нього цілком вийшов. А замість його книжки в Ізраїлі є щорічна літературна премія імені Леві Ешколя за літературні твори на івриті.
