Батько американського кінематографу
Фото: Wikipedia / Громадське надбання
Фредді ЗОРІН
«Ми не можемо змінити те, звідки ми прийшли. Але нам дано обирати, куди йти далі».
Це висловлювання повною мірою ілюструє поворот, що відбувся в долі вихідця з Угорщини Адольфа Цукора, який став у Сполучених Штатах відомим продюсером (і не лише)
Вважається, що всі ми родом з дитинства. А воно в Адольфа було важким. Народився він у селі Річе на території тодішньої Австро-Угорщини. Батька свого – Якоба – не пам’ятав: той загинув унаслідок нещасного випадку, коли Адольф був у однорічному віці. Через п’ять років покинула життя його мати, Хана Ліберман, родом зі Словаччини. На той час у Адольфа та його старшого брата з’явився вітчим, але від турботи про не рідних йому дітей він відмовився. Сироти були відправлені під опіку Кальмана Лібермана – їхнього дядька по материнській лінії, який проживав у сусідньому селі. Дітей Кальман прийняв, виконуючи передсмертне прохання сестри: не лише дати притулок хлопчикам, а й долучити їх до Святого Письма, щоб вони згодом присвятили себе служінню вірі.
Брат Адольфа виконав волю матері: він із старанністю вчив Тору, був усиновлений дядьком, а коли виріс, став рабином однієї з берлінських синагог. Що ж до Адольфа, то потягу до юдаїзму він не виявив і відданий був у навчання до мануфактурної крамниці. Крамарі та численні їхні клієнти по ходу справи постійно розмовляли на різні теми, і від них підліток почув про далеку та загадкову Америку, куди вирушало багато євреїв, щоб знайти там своє єврейське щастя.
Інтерес Адольфа підігріли книги з американськими сюжетами, які потрапляли йому до рук. Так дозрівало рішення – вирушити за океан. Тим більше, там вже влаштувалися родичі Цукора, хоча він уже встиг зрозуміти: розраховувати, особливо в його незавидному становищі, можна тільки на себе.
І от, зійшовши з трапу океанського пароплава, шістнадцятирічний юнак влився до «суспільства рівних можливостей», де можна було і опинитися на високій хвилі (якщо усміхнеться пані Удача), і безнадійно піти на дно (що траплялося набагато частіше). Адольфа спочатку поселив у себе далекий родич, і Цукор почав заробляти собі на хліб насущний оббивачем меблів у майстерні. Потім був підмайстром у хутряному ательє. Пара років знадобилася йому, щоб освоїтися в цій справі, накопичити грошей і почати власне пошиття та продаж виробів з хутра.
Все це відбувалося в Нью-Йорку, звідки Адольф перебрався до Чикаго, де разом із приятелем, який став напарником, заснував скромну компанію. Вона почала приносити прибуток, і господарі розширили виробництво, найнявши кілька десятків працівників. Чому в Чикаго? Справа в тому, що 1893 року в цьому місті проходила Всесвітня виставка, присвячена 400-річчю відкриття Америки Колумбом, і Цукор вирушив познайомитися з нею, залишившись на американському Середньому Заході. В своїх дев’ятнадцять років Адольф вже мав певний дизайнерський досвід, його фірма набувала все більшої конкурентоспроможності.
У той період на Адольфа звернув увагу великий торговець хутром Морріс Кон, теж емігрант з Угорщини. Він запропонував Цукору створити нову спільну фірму, в якій Адольф відповідав би за дизайн виробів і їх виробництво, а Кон брав на себе реалізацію товарів і всю логістику. Адольф погодився, і компанія була започаткована. Вона проіснувала десять років, за цей час Цукор став заможною людиною. Його річний прибуток сягав 200 тисяч доларів. Адольф поріднився з Коном, одружившись з його племінницею Лотті Кауфман.
Але душа парубка просила чогось нового – хутра Цукору явно набридли. Потрібен був тільки спонукальний мотив для того, щоб змінити рід занять і, водночас, поміняти життя.
Перебуваючи знову в Нью-Йорку і вирушивши на розгорнутий там ярмарок, Адольф звернув увагу на апарат, якого ніколи раніше не бачив. У ньому за скромну плату, як це рекламувалося, кожен охочий міг побачити «рухливі картинки». Цукор був не тією людиною, яка спокійно пройшла б повз загадкову скриньку. Адольф кинув у проріз монетку і заглянув у своє майбутнє. У переносному значенні слова. А у прямому – апарат показав глядачеві двохвилинний фільм під назвою «Весілля в гуртожитку». Так він перший раз у житті побачив кіно: не забуватимемо, що сталося це тоді, коли кінематограф робив лише перші кроки і інтерес до нього тільки-но прокинувся.
Крутий поворот у свідомості Адольфа Цукора стався 1903 року, коли до нього звернувся двоюрідний брат Макс Голдстин (Гольдштейн) – з проханням позичити йому грошей на розширення мережі розважальних закладів, де передбачалося, зокрема, організовувати кіноперегляди. Тут усе q почалося. Власне, перший такий зал у Макса вже існував – у Буффало, де були представлені разючі винаходи Томаса Едісона: фонограф, електричне освітлення та зображення, що рухаються. Цукор на фінансування проекту дав принципову згоду, але побажав побачити на власні очі, куди будуть вкладені чималі гроші. Відвідавши театр-аркаду, Адольф не просто переконався у правильності свого рішення, а й став переконувати Макса вступити з ним у партнерські відносини. Цукор без особливих зусиль умовив свого ділового партнера з виробництва та збуту хутряних виробів Морріса Кона вкласти вільні гроші у створення власного закладу, подібного до обладнаного у Буффало. Кон, який давно вже переконався, що чуття Адольфа не підводить, потиснув тому руку на знак згоди.
Підприємці орендували дешевий ресторан, здійснивши необхідну внутрішню реконструкцію. У залі були встановлені кінетоскопи, що дозволяли переглядати ще не те щоб фільми, а коротенькі драматичні чи суто розважальні сюжети. Для перегляду почали вишиковуватися довгі черги: ті, хто не мав проблем із хлібом насущним, жадали видовищ.
Кінотеатр розташувався на другому поверсі будівлі, і власники закладу спорудили скляні сходи, що вели туди. Всередині них, по жолобах з різнобарвним підсвічуванням, бігла вода. І «приманка» подіяла: головне було не допустити, щоб ця диво-драбина впала від напливу тих, хто поспішав піднятися нею.
Ще одним діловим партнером Цукора став Маркус Лоєв (Лоу) – виходець із сім’ї з австрійським, німецьким та єврейським коріннями. Народившись у Нью-Йорку в емігрантській родині, він згодом став бізнес-магнатом та піонером кіноіндустрії. Сам Адольф придбав частку в компанії «Hales Tour», яка організувала ексклюзивний на той час атракціон: глядачів садили в маленький вагончик, а далі – рухом зображень у його вікнах створювалася ілюзія подорожі залізницею. Але така розвага підходила швидше для дітей, ніж для дорослих, на яких розраховували організатори. Що ж до кінозалів, то Цукор відкрив їх у Філадельфії, Піттсбурзі, Бостоні, Коні-Айленді. Деякий час вони приносили прибуток, але потім, коли ефект новизни зникав, ставали збитковими.
Протриматися на плаву Адольфу допоміг дванадцятихвилинний фільм «Велике пограбування поїзда», але далі виникли борги, які почали зростати з місяця на місяць. Замаячила сумна перспектива повного фінансового краху. Цукор вихід із ситуації, що склалася, знайшов. Точніше, зрозумів, що короткометражними фільмами масового глядача не привабити. Людям потрібно показувати з екрану щось інше, триваліше і змістовніше, що нагадує театральний спектакль – з сюжетом, що інтригує, і непередбачуваними драматичними поворотами. Адже в театрі глядачі уважно стежать за перебігом дії, гадаючи, чим усе це закінчиться – і кіно може стати таким самим, переставши бути хвилинною розвагою.
Але будь-яке починання, що не має прецеденту, пов’язане з тим чи іншим ступенем ризику: хто не ризикує, не п’є шампанське. Адольф Цукор передав свою частку спільної справи партнеру Маркусу Лоу, зберігши при цьому за собою право на певний відсоток з прибутку. А сам, не шкодуючи часу і сил, об’їхав багато американських штатів, потім – кілька європейських країн, аналізуючи глядацьку реакцію на фільми, що пропонувалися. Цукор також зустрічався і довго розмовляв із іменитими продюсерами, агітуючи їх вкласти кошти у зйомки та демонстрацію «великих фільмів». Але особливого інтересу доводи та аргументи, які наводив Адольф, в інших бізнесменів на той час не викликали. Що не зупинило Адольфа: хто шукає, той завжди знаходить.
Продюсери, щоправда, ще довго виявляли інертність, та й режисери вагалися щодо того, чи варто братися за зйомки довгих фільмів, а актори міркували: чи є сенс зніматись у таких картинах? І треба було мати велику силу волі й віру в успіх розпочатої справи, щоб пробити «стіну», що стояла на шляху. Зйомки Цукор організовував потай, в ангарі, без ліцензії на їхнє проведення, виставляючи своїх людей, щоб ті стояли, як то кажуть, «на стрьомі», сповіщаючи про наближення небажаних «гостей». Але й певну підтримку Адольф таки отримав. Зокрема, від братів Фроман, великих нью-йоркських імпресаріо. Вони висловили зацікавленість, щоб залучити на великий екран найпопулярніших театральних акторів.
З цією метою Цукор запропонував створити фільм «В’язень Зенди» (інша його назва – «Бранець замку Зенда») за романом англійського письменника Ентоні Хоупа, опублікованого 1894 року. В цьому творі розповідається про боротьбу за престол у вигаданій державі, в ході якої один з братів, які претендують на корону, заточує іншого – свого конкурента – у замок, стаючи узурпатором. Цей сюжет у різних варіантах не раз використовувався в літературі та мистецтві, але вперше – у кінематографі. Для проведення зйомок Адольф Цукор придбав у власність склад зброї на 26-й вулиці на Манхеттені і переобладнав його в студійний павільйон «Челсі» (який використовується в цій якості і донині).
Наступну «п’ятирічку» Цукор присвятив титанічній роботі щодо формування контурів майбутньої кінопромисловості. Адольф мав талант перетворювати конкурентів на партнерів, рішуче йдучи на об’єднання та злиття компаній. Так його студія перетворилася на «Famous Players-Lasky» з продюсером Джессі Л. Ласки в ролі содиректора, а потім — на «Paramount Pictures» у Голлівуді. Цукор обіймав посаду її президента до 1936 року, коли був обраний головою ради директорів.
Нині це найстаріша з американських кіностудій. До речі, про її логотип, один з найстаріших серед голлівудських компаній. Є різні версії щодо того, яка гора зображена на ньому. А ось щодо зірочок навколо гори зрозуміло: їх було зображено 24 – за кількістю контрактів, підписаних на той час на зйомки з акторами. Логотип згодом змінювався кілька разів, остання його версія з’явилася, коли компанії виповнилося сто років.
Вперше у світовій практиці Адольфу Цукору вдалося об’єднати у рамках однієї компанії виробництво, продаж та показ фільмів, що було величезним досягненням та стало проривом у майбутнє. Більше того: саме він ввів у практику продаж кінокартин «пакетами», куди, поряд із зразками високого мистецтва, що народжувалися, входили і ширпотребні стрічки – але й на них у народі був попит. Контракти пов’язували зі студією Цукора Мері Пікфорд, Дугласа Фербенкса, Рудольфа Валентіно – акторів із гучними іменами, на яких ішов глядач. Разом із тим, Адольф уважно стежив за появою молодих талантів і намагався вчасно залучити їх до співробітництва, що найчастіше вдавалося. Всі як один, хто контактував з Цукором, відзначали: за невеликого зросту й ваги він справляв враження брили, маючи завидну хватку, і водночас готовий йти на певні компроміси заради користі для справи.
Цукор обожнював свою дружину Лотті, миловидну і веселу жінку, у всьому потурав їй. У яких би життєвих обставинах вони не опинялись, у день народження він незмінно підносив дружині дві дюжини троянд з листом, в якому освідчувався в коханні. Її не стало 1956-го. Для Цукора ця втрата стала важким ударом.
Він якось привселюдно пообіцяв, що переживе всіх своїх недругів. Так воно, в принципі, і сталося. Один за одним йшли в небуття ті, хто пам’ятав, яким безжальним бував іноді Адольф у своїх вчинках. Але Цукор рідко шкодував, що вчинив саме так, а не інакше. Юджин, син Адольфа та Лотті, розповідав: батько був і з ним надмірно суворий, вимагаючи бездоганності у всьому. Але батьківська суворість після десятиліть, як правило, згадується дітьми, що подорослішали, не з докором, а з вдячністю. Улюбленкою Адольфа була донька Мілдред, яку в сім’ї ласкаво називали Мікі. Їй вдавалося долати замкнутість батька, але її влада над ним закінчувалася, коли на перший план виступали ділові інтереси. У 19 років Мікі видали заміж за Артура Лоєва, одного з близнюків — синів партнера Цукора Маркуса Лоєва: так побажав батько.
У дев’яносто шість він проживав наодинці в номері готелю Беверлі Хіллз. У столітньому віці найняв собі домоправительку, але обідати ходив у клуб, пересуваючись самостійно, хоча повільно та важко. Його називали «живою пам’яткою старому Голлівуду». До нього все ще ходили візитери, і він, як і раніше, приділяв багато уваги своєму зовнішньому вигляду. Звик завжди бути при краватці та жилетці: за винятком хіба що рідних, ніхто ніколи не бачив його в піжамі чи халаті. Він був завжди гладко поголений, до останнього дня життя. Так і помер — сидячи в кріслі-каталці, одягнений з голочки, в сорочці та краватці. Дожив Адольф Цукор до 103 років, померши 1976-го.
А 1980-го було створено мюзикл «The Biograph Girl», присвячений піонерам німого кіно, серед яких увічнено й ім’я Цукора, що увійшов в історію як людина, яка здійснила справжню революцію в кіноіндустрії.
