Алік Шпилюк – людина, яка дивиться кіно вісім годин на день
Алік Шпилюк – постать, добре відома у світі українського кіно. Кінознавець, кінокритик, діяч кіноіндустрії. Секретар правління Національної спілки кінематографістів України, член журі та член відбіркових комісій українських і міжнародних кінофестивалів, експерт, куратор тощо. Можна сказати й так: Алік – людина, що як ніхто в Україні знає і любить кіно і присвячує перегляду кінофільмів у середньому вісім годин на день. ЄО поспілкувався з ним, як і годиться, у Будинку кіно.
– Усі знають вас як Аліка. Тільки з Вікіпедії я з’ясував, що ви взагалі-то – Олександр Семенович. Чому ви завжди і всюди фігуруєте як Алік?
– Це йде з родини. Коли я народився, мене хотіли назвати на згадку про маминого дядька, який загинув у Бабиному Яру. Його звали Сюня Гозман, чесно – повного імені навіть не знаю, завжди називали Сюня. Природньо, у ті часи давати синові радянського офіцера таке ім’я було неможливо, вирішили взяти схоже за звучанням – Саня. У документах, природньо, записали Олександр Семенович (хоча тато від народження теж був не Семен), а звали Саня. Але в той час у гуртожитку для військових, де в Ростові-на-Дону, за місцем служби батька, жила наша сім’я, в іншій офіцерській сім’ї теж був хлопчик Саня. Він погано поводився, і, щоб уникнути плутанини й негативу, мене стали називати Алік. І я звик до того, що все життя саме Алік, і йду по життю як Алік – тобто, не Саша, не Шура, не Саня, не Алекс. А прізвище вас не цікавить? Там теж є сімейний переказ.
– Який?
– Мій прадід, татів дідусь, водовоз із Подолу, мав прізвище Шпільман. Але сталося так, що його забрали до царської армії – у кантоністи на 25-річну службу. І там його прізвище слов’янізували для зручності оточуючих – і він став Шпилюк.
– Та ж Вікіпедія починає розповідь про вас одразу як про директора програм анімаційного фестивалю “Крок” і куратора показів. Але до цього моменту у вашому житті явно щось відбувалося. Розкажіть, будь ласка, трохи про себе.
– Як вже сказав, я народився 1958 року в Ростові-на-Дону, де тоді служив мій батько. Він був офіцером радіолокаційних військ; закінчивши КПІ в червні 41-го року, пройшов усю війну. Потім служив у різних місцях – Київ, Львів, Сталінград, Ростов… 1961 року потрапив під хрущовське скорочення армії і був звільнений у званні підполковника. Потім працював інженером відділу постачання в об’єднанні “Укрбитрадіотехніка”. Моя мати – професійний музикант, випускниця, а потім – багаторічна викладачка Київської консерваторії. Вона була дуже відомою київською піаністкою; багато працювала як акомпаніаторка, і в колі українських вокалістів усі знали, що Етері Соломонівна Шпилюк може представити будь-якого виконавця в найвигіднішому світлі.
– Вибачте, звідки грузинське ім’я? І ви сказали, що і ваш батько теж спочатку був не Семен.
– Звичайні радянські справи. Тато був Шлойм Аронович, але як офіцер Радянської армії був змушений стати Семеном. А мама була Есфір, звісно, і всі рідні звали її Фіра. Але у світі українського радянського мистецтва зручніше було бути Етері: свого часу опера композитора Паліашвілі “Абесалом і Етері” була дуже популярною.
Але повернемося в сім’ю. У мене є дві старші сестри, і кожна з них зіграла певну роль у моїй долі. Наприклад, перші сім років я відучився в елітній 57-й школі на Прорізній, звідки виніс основи хорошого знання англійської мови. Жили ми на Політеху, але я навчався в 57-й, бо там тоді навчалася моя середня сестра Тамара, і вона водила мене до школи. А вона, своєю чергою, потрапила туди, бо її водила до школи мама, яка їздила на роботу в консерваторію, що неподалік.
Але після сьомого класу завуч 57-ї школи сказала моїм батькам, що з моїми успіхами з математики та фізики мені немає сенсу вчитися там, а слід перейти до математичної спецшколи. Так я потрапив у знамениту школу №171 на Печерську, де моїми вчителями математики були Яків Йосипович Айзенштадт і Рувім Ісаакович Машбіц, фізики – Веніамін Зіновійович Махтін. А російську мову в мене читав Марк Ісаакович Райгородецький – який був заарештований 1974 року на квартирі Віктора Некрасова і засуджений на два роки як дисидент.
– Судячи з таких учителя, у вашій школі антисемітизм не процвітав…
– Абсолютно. У нас у класі було три категорії учнів: євреї з інтелігентних родин, діти партійних і радянських працівників із Печерська і звичайні хлопці, які випадково опинилися в нашій школі і не робили погоди в такому оточенні.
Після закінчення школи я поїхав вступати до Московського економіко-статистичного інституту (МЕСІ). Чому туди – з двох причин. По-перше, у Києві 1975 року єврейським абітурієнтам у вишах були не раді. А по-друге, в МЕСІ в порядку експерименту тоді не проводили усні іспити – тобто, можливості попросити мене назвати поіменно всіх учасників штурму Зимового там не було. І я спокійно вступив на факультет економічної кібернетики, де навчався за спеціальністю “прикладна математика”.
Повернувшись до Києва, я працював інженером-математиком в Інституті організації техніки управління, який потім приєднався до Інституту автоматики. Я розробляв АСУ (автоматизовані системи управління) для вагонобудівних і вагоноремонтних заводів, багато бував у відрядженнях.
А 1985 року мене забрали в армію…
– Офіцером? У вас в інституті була військова кафедра?
– Ні, рядовим. Гумор у тому, що кафедра була, але я там не навчався – тому що моя старша сестра Міла ще 74-го року поїхала з чоловіком до Америки. І мені в перший день занять на другому курсі популярно пояснили, що з такою плямою в анкеті мені неможливо вчитися на офіцера зі специфікою ракетних військ. Тож я мав один зайвий вихідний день на тиждень…
– Це типу як Ілля Еренбург був звільнений у гімназії від уроків закону божого?
– Саме так. Але мені це відгукнулося потім, коли у 84-му я відмовився співпрацювати з КДБ. І одного чудового дня мене викликали в перший відділ, де двоє військових повідомили мені, що у свої 27 із хвостиком років я підлягаю призову на строкову службу і маю щасливу нагоду віддати Батьківщині військовий обов’язок. Медичну комісію я, незважаючи на деякі проблеми зі здоров’ям, пройшов стрімко й успішно і невдовзі вже опинився в навчальній школі внутрішніх військ у Золочеві Львівської області. Через півроку я з погонами єфрейтора потрапив до Ворошиловграда в центральну судову роту і супроводжував підсудних і засуджених.
Зрозуміло, я був набагато старший за своїх товаришів по службі, від яких отримав прізвисько Сивий. Останні півроку служби (я служив півтора роки як солдат із вищою освітою) у мене були дуже вдалими: не тільки за статусом діда, а й тому, що я готував сина нашого заступника начальника штабу, майора, до вступних іспитів з англійської мови. Тричі на тиждень я їздив у місто до нього додому, проводив заняття, а потім дружина майора годувала мене домашнім обідом – що для солдата-строковика є велике щастя. Але я чесно це щастя відпрацював: син майора вступив до інституту.
– Який шлях привів вас до статусу одного з найавторитетніших в Україні кінознавців і кінокритиків? Ви ж за освітою не кінематографіст і не мистецтвознавець…
– Моя любов до кіно почалася з фільму “Гусарська балада”, який я років у шість подивився в літньому кінотеатрі в парку Пушкіна. У нас у сімейних архівах збереглися якісь мої записи про враження від цього фільму: перші досліди майбутнього кінокритика.
У нашому домі, як у багатьох радянських інтелігентних сім’ях, передплачували “Советский экран”, “Новини кіноекрану”, “Искусство кино”. У підлітковому віці мій інтерес до кіно підтримував чоловік сестри Тамари, який дуже захоплювався кінематографом, купував доступну тоді літературу та періодику. Здебільшого, звісно, це були книжки радянських кінознавців, які викривали буржуазне мистецтво – але саме звідти ми дізнавалися про майстрів світового кіно, про найкращі фільми, яких ми не бачили, але про які багато читали. Інтерес до забороненого плоду, як відомо, набагато сильніший.
У десятому класі я постійно прогулював перші уроки, відвідуючи ранкові сеанси в київських центральних кінотеатрах. А в Москві, вступивши до інституту, я відкрив для себе кінотеатр “Ілюзіон”, де показували світову кінокласику з Держфільмофонду, якої не було в широкому прокаті. Я ходив туди всі п’ять років навчання 5-6 разів на тиждень. Крім того, я ходив на різні тижні зарубіжного кіно, на зустрічі, лекції, інші заходи для любителів кіно, завів знайомства в майбутньому світі кіноклубників. Саме там я здобув і смак до хорошого кіно, і навички тусовки, досвід спілкування, контактів, атмосфери кінематографічних заходів.
Повернувшись до Києва після армії, я їздив до Москви на різні ретроспективи, на фестивалі. 1986 року, гуляючи з маленькою донькою Печерськом, я побачив на дверях кінотеатру “Зоряний” оголошення про організаційні збори кіноклубу “Діалог” і пішов туди. Так відбулося знайомство з керівниками клубу Андрієм Халпахчі (майбутній директор Міжнародного кінофестивалю “Молодість”) і Людмилою Горделадзе (майбутня директорка кінотеатру “Жовтень”), і все для мене закрутилося в бік кіно.
З 1990 року я дев’ять років пропрацював у дирекції МКФ “Молодість” як координатор програм, а потім – програмний директор. Паралельно працював у тій же якості на фестивалі анімаційних фільмів “Крок”. Після фестивального періоду сім років працював заступником головного редактора журналу “Кіно-Коло”, потім був заступником гендиректора мережі кінотеатрів “Мультиплекс-холдинг” з міжнародних зв’язків. З 2010 року міцно пов’язаний з Одеським міжнародним кінофестивалем – як програмний директор і програмний консультант. І ще низка всіляких позицій і активностей, пов’язаних із кіно, яке стало моєю долею.
– Цікаво, які ваші смаки та уподобання в океані кіно? Хто ваші улюблені режисери та актори?
– Це завжди складне питання, яке мені часто ставлять. У мене досить традиційні смаки. Улюблений жанр – психологічна драма. Улюблені режисери – Федеріко Фелліні та Мікеланджело Антоніоні. Улюблені актори – Марчелло Мастроянні та Моніка Вітті. Те, що всі вони італійці, – просто так вийшло. У мене, до речі, улюблене місто, з безлічі тих, які я відвідав, це Венеція. Напевно, такий італійський ухил можна пояснити фільмами італійських неореалістів, які я з великим задоволенням дивився в “Ілюзіоні”.
– З ким із найзнаменитіших зірок кіно вам довелося особисто поспілкуватися?
– У контексті Одеського кінофестивалю були контакти з Джеральдіною Чаплін, Клаудією Кардінале, Фанні Ардан, Джоном Малковичем, з режисерами Пітером Гріневеєм, Майком Фіггісом, Йосом Стеллінгом. А ще на інших кінозаходах – із Софі Лорен, Катрін Деньов, навіть зі Стівеном Спілбергом. Така приємна специфіка роботи.
– Є великий масив фільмів на єврейські теми в широкому діапазоні – від драм Голокосту до побутових комедій. Які з них, на ваш погляд, мають високу художню цінність і становлять найбільший інтерес?
– Мені в принципі цікаві фільми єврейської тематики. Якщо говорити про Голокост, найбільше враження свого часу на мене справили “Список Шиндлера” Стівена Спілберга і “Син Саула” угорського режисера Ласло Немеша. З фільмів іншої тематики – класичний мюзикл “Скрипаль на даху” Нормана Джуїсона і “Чужа серед нас” Сіднея Поллака. Але загалом хороших картин з єврейською темою чимало.
– На скільки поколінь углиб часів ви знаєте історію своєї родини? Наскільки ця тема була вам цікава?
– Єврейська тема мені цікава не тільки в контексті кіно. Моя дочка Соня навчалася в єврейській школі №299 на Оболоні – спасибі за ініціативу її неєврейської матері. Потім вони поїхали до США, де Соня пройшла гіюр, сьогодні вона одружена з хлопцем, який навчається на консервативного рабина, у них двоє доньок – мої онуки Майя-Естер і Роза-Хая, вони живуть у передмісті Вашингтона Сілвер Спрінгс.
Історію своєї родини я знаю на три покоління вглиб. Навіть на чотири – рахуючи прадіда-кантоніста. З усіх боків у моєму роду кияни: з боку мами – з верхнього Києва, Ярославового Валу, а з боку тата – з нижнього міста, вулиці Хорива на Подолі. Дід по татові, Арон Шпилюк, працював гравером, дід по мамі, Соломон Гозман, був скрипалем. Війну вони пережили в евакуації, але кілька їхніх братів і сестер, рідних і двоюрідних, загинули в Бабиному Яру…
– Чи бували ви в Ізраїлі?
– Так, бував неодноразово. Був у журі на Єрусалимському фестивалі. У мене є родичі в Ізраїлі – як у всякого єврея. Це не моя країна, але дуже приємна для мене. І я дуже люблю ізраїльське кіно.
– Якою ви бачите перспективу розвитку кіноіндустрії в Україні – і в плані виробництва картин, і в плані прокату? Як можуть позначитись нові технології на цих процесах?
– Говорити сьогодні в Україні, що воює, про будь-які перспективи досить проблематично. Можу точно сказати, що у зв’язку з відсутністю державного фінансування української кінематографії на цей рік, у найближчі пару років у нас буде великий спад. А що буде далі – хто може це знати? Що ж до технологій, то штучний інтелект уже сьогодні творить справжні технічні дива – але мені складно сприймати ці дива як благо для розвитку кіно як мистецтва.
Розмовляв Йосип ТУРОВСЬКИЙ
