Олена ПЛЕТИНСЬКА: Зрада, яку неможливо пробачити
Кібуц Беері. Тут жила єврейська сім’я, що радо приймала арабських сусідів. Які в «чорну суботу» показали, що таке вдячність по-газаватськи. Фото: IsraGeo.com
Кібуцники Пригазья пригощали сусідів, допомагали їм з працевлаштуванням, пробивали дозволи і відвозили в ізраїльські лікарні, запрошували до своїх будинків на обіди та вечері. А потім ці самі сусіди вели за знайомими адресами бойовиків, а часто і самі брали участь у знущаннях і вбивствах тих, хто щиро намагався з ними дружити…
Я не політик. Я не аналітик. Я людина, яка бачила, як руйнується віра в добро. Бачила, як ті, кому ми допомагали, кому довіряли, кому простягали руку, обернулися проти нас з ножем у спину, автоматами в голови, вибухівкою в будинки.
Ми, ізраїльтяни, вірили в можливість миру. Ми лікували їхніх дітей у наших лікарнях. Давали роботу, ділилися хлібом, будували мости. Наші кібуцники не просто сподівалися — вони жили цією надією. Вони вірили, що доброта сильніша за ненависть.
А потім настав чорний день 7 жовтня.
І ті, кого ми вважали сусідами, стали навідниками. Ті, хто їв наш хліб, показали, де живуть наші сім’ї. Де сплять наші діти. Де легше вбивати. І коли наших людей — понівечених, зґвалтованих, зламаних — везли до Гази, на вулицях роздавали цукерки. Люди раділи. Жінки, старі, діти — всі раділи болю, раділи смерті.
Це не просто трагедія. Це — зрада. Це — моральна катастрофа.
І коли за кожного заручника, який пройшов через пекло, ми змушені віддавати десятки і сотні терористів з кров’ю на руках — це не гуманізм. Це підлість. Це плювок в обличчя жертвам. Це сигнал ворогу: «Захоплюйте ще, ми все одно заплатимо».
А що в Газі? Там немає мирного населення в звичному розумінні. Тому що, коли дитина з малих років вчиться ненавидіти, коли радість від вбивства стає нормою, коли мовчання — це співучасть, — тоді суспільство перестає бути громадянським. Воно стає зброєю.
Так, хтось скаже:
«Не всі там такі».
Можливо. Але поки більшість мовчить, поки не виросте хоча б одне покоління, не заражене отрутою ненависті, — говорити про мир зарано. Ми не зобов’язані закривати очі на реальність заради політкоректності. Ми зобов’язані захищати своїх.
І ми будемо.
