Фаріон хоче в окопи?
Михайло ФРЕНКЕЛЬ
Уже багато років поспіль, коли я чую висловлені на межі істерики “мисліщі” українських націонал-радикалів, у вухах починає лунати задушевна пісня про миті, які свистять, “как пулі у віска”.
Так, колишніх чекістів дійсно не буває. Зокрема й тих, хто довгі роки провів “під прикриттям”, зображуючи із себе різного роду екстремістів.
В Україні знову спалахнув мовний скандал. У центрі його, як уже не раз бувало, опинилася Ірина Фаріон. Однак у нинішнього скандалу – особливий присмак. Якщо раніше пані філологиня накидалася на маленьких дітей, які мали “нахабство” називати себе Катіньками, а не Катрусями, а також обзивати біомасою гордість українського спорту за якісь фрази російською мовою, то тепер Фаріон образила російськомовних воїнів ЗСУ. Причому вибрала для цього найбільш “підходящий” момент, коли становище на фронті дуже і дуже складне. Згідно з її логікою, якщо ці бійці через щоденні бої ще не встигли вивчити українську, то вони ніякі не українці, а носії “русского міра”. Той факт, що ці герої, на відміну від самої Фаріон, проливають свою кров, захищаючи Україну від рашистської навали, її анітрохи не хвилює. Для Фаріон справжній українець – не той, хто стоїть на бойовому посту в промерзлому окопі, водночас не дуже добре знаючи українську, а той, хто, сидячи з нею в теплій телестудії, жваво щебече українською.
Пані Фаріон нібито не розуміє, що якщо раптом російськомовні бійці покинуть фронт для того, щоб підучити мову, то вже незабаром їй доведеться розмовляти “па-маскофскі”, пританцьовуючи калінку-малінку. А втім, їй це не вперше. У радянські часи вона, згідно з характеристиками, завзято вивчала і викладала російську філологію.
Тут слід зауважити: з особливим ентузіазмом Фаріон цього разу накинулася на бійців “Азову”, що вже став легендарним. Чому? А ось, гадаю, з якої причини. У характеристиці тоді ще “товаріща Фаріон”на момент її вступу до струнких лав кпсс окремо зазначалося, що вона успішно навчала російської мови іноземців. І тут звернемо особливу увагу не на те, що навчала російської, а не української. Тут головне криється у згадці про іноземців. Річ у тім, що сьогодні добре відомо: такі контакти тоді доручали тільки тим, хто штатно чи позаштатно співпрацював із КДБ.
Нині, коли на фронті склалася важка обстановка, нападки на “Азов”, який вважається на Московії символом українського “нацизму”, – це те, що кремлівській верхівці і треба. Ось і віддаються суворі накази тим, хто призабув, що колишніх чекістів не буває, навіть якщо виконання цих наказів загрожує для виконавців серйозними репутаційними втратами і навіть передбаченою законом відповідальністю.
Розслідуванням висловлювань Ірини Фаріон зайнялося СБУ. Подивимося, чим воно завершиться.
Багато хто в Україні обурився поведінкою пані Фаріон. Але не всі. Наприклад, артист Богдан Бенюк, раніше відомий висловлюваннями з антисемітським душком, заявив, що Фаріон має рацію. Те ж саме можна почути і в деяких телепрограмах. При цьому ті, хто захищає Фаріон, відверто відморожуються. Вони ніби дивуються: хіба в Україні не повинні говорити українською? Звичайно, повинні. Ця істина давно вже не обговорюється. Це, панове лицеміри, і без вказівок пані Фаріон зрозуміло. Справа зовсім в іншому. Чи ви пропонуєте відправити бійців “Азову” з фронту підучити мову, а самі готові стати на їхнє місце на передовій? Іншого варіанту просто немає. Хтось же повинен битися з ворогом. Але ні, ніякого ентузіазму взяти зброю в руки у захисників Фаріон ми не спостерігаємо. Звісно, з теплих телестудій віщати зручніше і приємніше.
Ще одне запитання виникає, коли в телеефірі чи на ютьюб-каналі трапляється дикий скандал. І питання це: навіщо? Навіщо ви запрошуєте в студію персону, про яку знаєте, що вона здатна на будь-яку провокацію? Тому що скандал піднімає рейтинг? Знаменитий саркастичний вислів “будь-яка інформація в пресі, крім некролога, працює на тебе” у нас уже давно сприйняли всерйоз. І дотримується його не так уже й мало журналістів із наполегливістю, гідною кращого застосування. Ось і ведуча програми, в якій Фаріон облила брудом воїнів ЗСУ, Яніна Соколова нині лає пані філологиню. А що, вона, досвідчена журналістка, не знала, кого запрошує до студії? Чи сподівалася на такий собі маленький скандальчик, у якому Фаріон знову вилає або діточок, або якусь чемпіонку? А тут грянув такий скандалище! Такі ось справи…
Однак є в цій мерзенній історії й один світлий момент. Це реакція молоді на витівку Фаріон. Сотні студентів львівської політехніки, де працює Фаріон, вийшли на демонстрацію, вимагаючи прибрати її з вишу. Але що цікаво, “комусь” рішучість молоді припала не до вподоби. І стали розпускатися чутки, нібито молодіжні протести були кимось проплачені. Кому?
Пригадую, як за рік до розвалу Союзу в Києві почалася студентська акція з голодуванням. Молодь домагалася відставки тодішнього прем’єр-міністра УРСР. Я на той час працював у дуже популярній газеті “Комсомольское знамя” завідувачем відділу науки і медицини. І якось приходить до мене “товаріщ”, чия виправка і чіпкий погляд нагадали мені відомий анекдот про те, як “вчора до Парижа прибула міністр культури СРСР Катерина Фурцева і група мистецтвознавців у цивільному”. Щоправда, мій гість виявився не “мистецтвознавцем”, а “вченим”. Він запропонував мені надрукувати статтю про уринотерапію. Чому про цей екзотичний метод лікування? Та тому, що, як зазначалося в матеріалі, студенти-протестувальники нібито насправді у своїх наметах не голодують, а займаються уринотерапією, яка укріплює організм, і на додачу п’ють горілку та трахають дівчат.
Я переглянув опус, і між нами відбувся діалог:
– Ми не зможемо опублікувати вашу статтю, – сказав я.
– Це чому ж? – напористо запитав він.
– Не наша тема. Публікація не наукова, а політична. Зверніться до відділу пропаганди.
– Так тут же про уринотерапію.
– Та ні, у статті йдеться про студентів і протест. А уринотерапія пришита збоку білими нитками.
– Так ви друкувати не будете?
– Ні, не буду.
– Ну гаразд, – уривчасто сказав гість і подивився на мене недобрим поглядом.
Хвилин за п’ятнадцять, проходячи повз редакторський кабінет, я у прочинені двері помітив мого гостя, який сидів навпроти шефа.
А за годину редактор викликав мене до себе і повідомив, що “товариш із контори” пропонував негайно звільнити мене, бо я не розумію поточного політичного моменту, а отже, не маю права працювати в комсомольській газеті.
Але часи, повторюю, вже були не ті, що раніше. Вплив ГБ пішов на спад.
– То що, підеш назустріч товаришу? – іронічно запитав я.
– Іди працюй, – махнув рукою шеф…
Минули роки, а “мистецтвознавцям з Луб’янки”, як і раніше, не до вподоби студенти в Україні. Але нічого, українська молодь їх переживе.
Що ж щодо пані Фаріон, то, як бачимо, “русскій мір” за нагоди намагається мімікрувати під “злобного бендеровца”. Але ні, цього разу номер не пройде.
