Євреї в Кореї. І в Японії
І в цих країнах живуть нечисленні, але дуже шановані представники жорстоковитого народу
Раббі Шмуель Вішедскі з родиною
Михайло НУДЕЛЬМАН
КІМЧІ ПРОТИ МАЦИ
Опитування, проведене в більш ніж ста країнах світу, несподівано виявило надзвичайно високий (53%) рівень антисемітизму в Південній Кореї. Як і в інших країнах, учасникам опитування пропонували 11 речень, кожне з яких ілюструвало один із негативних стереотипів, що стосуються євреїв. Якщо респондент погоджувався більш ніж із шістьма тезами, вважалося, що він заражений юдофобією. Методика дещо примітивна, але успішно використовується вже багато років під час досліджень у США та Європі.
Більшість опитаних південнокорейців, наприклад, погодилися з твердженням, що у євреїв занадто великий вплив у світі бізнесу. Крім того, у Південній Кореї вважають, що євреї контролюють світові фінансові ринки, а також загалом світові справи. Південнокорейські учасники опитування також упевнені, що євреї мають надто багато важелів контролю над глобальними ЗМІ і, крім того, що “євреї думають, що вони кращі, ніж інші народи”. У Південній Кореї також дуже поширені уявлення про те, що євреї – люди багаті, розумні, впливові, а також дуже патріотичні.
Але не поспішайте сварити й ненавидіти південнокорейців: усі ці риси не викликають у них негативних асоціацій, а навіть симпатичні їм, що показало більш поглиблене вивчення причин цього феномена “зашкалюючого антисемітизму”: те, за що євреїв критикують по всьому світу, у південнокорейців викликає щире захоплення. Тому, погоджуючись, наприклад, із твердженням про те, що у євреїв занадто великий вплив у світі, громадяни Південної Кореї не мали на увазі нічого поганого.
І, як стверджує один експерт, який багато років прожив у Сеулі, позитивні відповіді (“так, у них багато влади”, “так, вони рулять на Уолл-стріт”) можна було б, знаючи корейців, інтерпретувати інакше. Він пояснює: “Ці відповіді не несуть у собі чогось негативного стосовно єврейської нації. У них, скоріше, криється заздрість, чи що. Стикаючись із запитаннями анкети, кореєць ставить собі запитання: “Хотів би я, щоб ми, корейці, були найкращими, були господарями на світовому ринку?””.
Національні стереотипи та забобони – окрема тема досліджень у психології та соціології. Однак ми вирішили не заглиблюватися в детальне вивчення цього питання і провести лише перевірку деяких тверджень на побутовому рівні.
У Південній Кореї є кілька синагог, які обслуговують наявні в країні невеликі єврейські громади. Однією з відомих є Сеульська синагога в столиці Південної Кореї. Тут проводяться релігійні служби, культурні та освітні заходи для майже 1000 євреїв, офіційно зареєстрованих у Кореї.
Виходячи з досвіду минулих поїздок, ми попередньо зв’язалися електронною поштою з рабином Ошером Літцманом, щоб домовитися про зустріч. Разом із благословенням і привітанням до Песаха отримали у відповідь запрошення.
І ось ми, нарешті, дісталися до хабадної синагоги, що розташована неподалік центру Сеула. Як уже не вперше в Азії, в очі одразу ж впала повна відсутність будь-яких систем охорони, укріплених парканів та тому подібного, звичного нам у Європі. Звичайний житловий будинок, на воротах якого прикріплена ханукія і напис, що вказує, що саме тут знаходиться.
Сам раббі Ошер, як він просив себе називати, – відносно молодий чоловік, трохи старший за 40 років. У нього 10 дітей, молодшому 10 місяців, а його дуже тиха, спокійна дружина вагітна 11-ю дитиною. Сам він народився в Ізраїлі, але його батьки – литваки, тож мовою нашого спілкування був суржик із російської, англійської та ідишу.
Євреїв, які постійно проживають у Сеулі, всього близько 100 осіб. На Шаббат збираються до 50. А в останній Песах було близько 150 гостей, включно з, мабуть, туристами на кшталт нас. Тут також розташований невеликий кошерний ресторанчик на п’ять столиків, куди нас після прочитання молитви запросили на ланч. Тут же є невеликий магазинчик із продуктами з Ізраїлю та Америки. Загалом, звичайний невеликий, для сім’ї з 12 осіб будинок, який гостинно відчиняє свої двері всім, хто “зайшов на вогник”.
Раббі розповів нам і про свої нещодавні відвідини Німеччини. Кілька років тому, під час ковідних обмежень, йому потрібно було робити синові обрізання. Моеля ближче, ніж у Ганновері, чомусь не знайшлося, і тому довелося всією сім’єю вирушити в неблизьку подорож. За словами рабина, встигли трохи подивитися і Бонн, і Ульм, а заодно й особисто поспілкувався з колегами та познайомився з життям євреїв Німеччини.
Рабин докладно розпитував про наше життя, розповів, що йому до відомих подій довелося побувати і в Україні: у Дніпрі, Житомирі. Наступні кілька годин ми провели нібито в давніх добрих знайомих, з якими давно не бачилися: спілкувалися з дітьми, потоваришували з 11-річним Йосеєм, який на прощання подарував мені кіпу з символікою корейського Хабаду. І після традиційної Цдаки з приємним “післясмаком” від спілкування вирушаємо далі.
ЯК У Б-ГА ЗА ПАЗУХОЮ
Єврейська діаспора, що мешкає в Японії, сконцентрована переважно в містах Токіо і Кобе (раніше також і в Нагасакі). З утворенням Держави Ізраїль більшість єврейського населення покинула Японію, але єврейська діаспора країни завжди була стабільно невеликою. Євреї є одним із найменш чисельних народів Японії, нині їх налічується не більше 1850 осіб, тобто 0,0016% населення країни. Хоча люди, які сповідували іудаїзм, з’явилися в Японії ще в XVI ст., основна частина євреїв прибули в країну після закінчення т. зв. сакоку (самоізоляції Японії) перед Другою світовою війною.
Перша синагога в Японії була побудована в Йокогамі групою з п’ятдесяти єврейських сімей, які оселилися там. Після землетрусу в Канто в 1923 р. ця громада переїхала в Кобе, де існує й донині. У першій половині XX ст. єврейська громада Кобе продовжувала зростати завдяки припливу іммігрантів із Центральної Європи, Росії, Іраку та Сирії.
Хоча під час Другої світової війни Японія входила до складу держав Осі, вона була відносно безпечним місцем для євреїв, які рятувалися від Голокосту. Постанова японського уряду від 1938 р. забороняла висилку євреїв з Японії. Чіуне Сугіхара, японський консул у Литві, видавав візи євреям, які рятувалися від Голокосту, і відправляв їх до Японії та голландської Вест-Індії, яка перебувала під її контролем. Японія протистояла тиску Німеччини, яка вимагала від своєї союзниці проведення антисемітської політики.
Під час Другої світової війни синагогу в Кобе було зруйновано бомбардуваннями, тому як місце для молитов використовували будівлю складу. Наприкінці 1960-х рр. громада почала збирати кошти на знесення складу і будівництво справжньої синагоги. У 1970 р. було закладено наріжний камінь будівлі синагоги Ohel Shelomo. Синагога, яка досі регулярно використовується, обслуговує єврейське населення прилеглих міст Осака і Кіото.
Попри попередню домовленість, через термінові справи рабі Шмуель Вишедскі, на жаль, не зміг зустріти нас особисто в хабадській синагозі міста Кобе, куди ми з деякими пригодами добиралися з Осаки.
Велика світла будівля, абсолютна відсутність будь-якої охорони, парканів або огорож.
Увійшли всередину, не зустрівши жодної людини. Протягом хвилин десяти оглядали внутрішній зміст: безліч книжок, зокрема й російською мовою, їдальню приблизно на 120-140 місць, кошерний магазин. Встигли провести фотосесію скрізь, де було можливо, і тільки тоді з’явилася “домогосподарка” всього цього господарства – Дані, як вона представилася. Вона люб’язно розповіла нам усю історію місцевого центру єврейської релігії та культури. Сама Дані, галахічна єврейка, але з японським татом, довірена особа рабина та його родини. Вона залишається “на господарстві” під час відсутності рабина, слідкує за дітьми, синагогою і уособлює собою приклад гармонійного злиття японки та юдейки.
Кожен Шаббат тут збирається до 50 осіб, тому з міньяном проблем немає. У свята, зокрема на нещодавній Песах, за словами нашої візаві, було близько 250 осіб. Як запевняє Дані, у цьому регіоні (Осака, Кобе, Кіото) проживає досить велика кількість євреїв, але багато хто з них, як і в більшості місць у світі, де практично немає антисемітизму, асимілюються в місцеве середовище через змішані шлюби і відходять від суворих канонів іудаїзму.
Досить велика молитовна зала. Вочевидь постійно й інтенсивно використовується. Дані із захопленням розповіла нам про Шмула – так по-домашньому звуть рабина, у якого п’ятеро дітей. Вони навчаються в ізраїльській єшиві через Інтернет. До місцевої школи не ходять, але контакти іноді підтримують. Молодші діти відвідують японський дитячий садок, де спілкуються з однолітками, але основною мовою спілкування між собою є іврит.
Наше загальне враження від відвідування синагоги в Кобе цілком збігається з думкою Тамар Енгель – журналістки, яка супроводжувала тодішнього ізраїльського прем’єр-міністра Іцхака Рабина, котрий відвідав цю синагогу в 1994 р.: “Євреї в Японії живуть як у Б-га за пазухою”. Велика стаття з такою назвою (англійською мовою) гордо висить на одній із книжкових полиць. А її переклад російською мовою ми знайшли в Інтернеті, вже повернувшись додому. Хочеться щиро побажати японським – і не тільки їм – євреям так само гармонійно жити в мирі з навколишньою дійсністю.
У хабадну синагогу Токіо ми приїхали теж після попереднього листування з рабином Бенжаміном Едері. Але, судячи з усього, у японських рабинів саме в ці дні була спільна зустріч в Ізраїлі, тож самого раббі ми не застали. Але “спілкування з паствою”, якою, мабуть, одразу ж порахували і нас, з великим задоволенням взяла на себе господиня всього цього єврейського мікрокварталу – миловидна і балакуча Ефрат, дружина рабина. Насамперед вона повідомила нам, що в Токіо живе близько 3000 євреїв. На кожен Шаббат збирається до 50-60 осіб, тому з міньяном проблем не буває. У подружжя Едері велика сім’я – теж 10 дітей. Ефрат трохи розмовляє російською, бо колись у дитинстві була в школі в Житомирі, і вельми пристойно діалектом їдишу, тож наша комунікація була теж деяким суржиком. Дочка вельми процвітаючого американського лікаря ще в дитинстві глибоко перейнялася ідеями сіонізму, переїхала до Ізраїлю, вийшла заміж за учня єшиви, який подавав надії, народила йому 10 дітей і продовжує бути для нього основою, надією й опорою в усіх справах і починаннях.
Спочатку Ефрат злегка поскаржилася на асиміляцію, коли галахічні євреї одружуються з японками, але зазначила, що вони хоча б попри це залишаються в громаді, тим самим “асимілюючи” своїх японських дружин і напів японських дітей в іудаїзм.
Потім нам влаштували екскурсію цим комплексом. Звичайний, не дуже великий для сім’ї з 12 осіб, будинок. Поруч невеликий же, буквально на десяток номерів, готель, кошерна крамничка та ресторан. Заклад не просто має сертифікат кошерності, але раббі навіть має право самостійно видавати такі сертифікати. З гордістю нам показали і нещодавно відбудовану мікву, де єврейські жінки раз на місяць проходять ритуальне очищення. Невеликий городик, де господарі будинку самі вирощують багато чого, включно з ритуальним етрогом. Тут же акваріум, де плавають не зовсім декоративні, але цілком їстівні рибки. Потім нас, звісно ж, запрошують розділити трапезу з сім’єю, попередньо настійно порекомендувавши взяти участь у молитві.
Як уже неодноразово бувало, спілкуючись із хабадниками, буквально за кілька хвилин починаєш почуватися так, ніби потрапив у домашню обстановку. Будучи років на 15 старшим за гостинну ребецн, уже за короткий час я пригадав своє далеке вже дитинство, коли відвідував власну тітоньку: така сама доброзичливість, що б’є через край, бажання нагодувати, чимось почастувати та начебто прикрити від усіх негараздів великого й не завжди безпечного світу.
Гідний послідовник свого батька, молодий джентльмен Аарон, який готується до бар-міцви, незважаючи на моє скептичне ставлення, яке я не надто приховував, до цієї ритуальної процедури, вмовив мене й допоміг мені вдягнути тфілін, прочитав молитву “Шма” та вручив мені в подарунок стос із символікою Токійського центру “Хабаду”.
Тепло попрощавшись із цими доброзичливими людьми, ми завершуємо наше відвідування “японської єврейської діаспори” в Токіо.
