Діаспора

Євреї Франції: загибель, виживання, опір

| Номер: 10/388 October 2025

Олександр КУМБАРГ

Чуєш слово «Франція» – і хочеться думати про щось світле, красиве, романтичне… Але не все так просто. Демократична республіка, країна епохи Просвітництва, ідеалів рівності і братерства, Декларації прав людини і громадянина не стала в 1940-х притулком для десятків тисяч мирних французьких і зарубіжних євреїв

Довоєнна Франція

На початку ХХ століття життя єврейської громади Франції було досить стерпним. Позаду залишилася «справа Дрейфуса», великого розгулу антисемітизму не спостерігалося. Навпаки, в країну прибували нові євреї, в основному зі Східної Європи, які прагнули уникнути погромів у своїх країнах. Особливо покращилася ситуація у Франції після Першої світової війни, в якій багато євреїв воювали у французьких військах і їх складніше було звинувачувати в непатріотизмі та інших «гріхах» по відношенню до Франції. В умовах нестачі кадрів у 1920-ті роки продовжувалася єврейська еміграція до країни. Євреї були помітні в економіці та культурі, представлені і в політичній сфері. А соціаліст Леон Блюм в 1930-х навіть двічі був французьким прем’єр-міністром.

Однак у 1930-х, як і в інших країнах Європи, почалося посилення антисемітизму. Вплинули на демократичну державу і злодіяння німецьких нацистів, і викликали роздратування ті, що «понаїхали» в обстановці економічної кризи, безробіття єврейські біженці з Німеччини та окупованих нею держав, і єврейське походження того ж Блюма, і розмови перед Другою світовою, що євреї ведуть Францію до війни проти Німеччини. У 1938–1939-х рр. у Французькій Республіці фіксувався досить високий рівень юдофобії. У 1938 р. прийняли жорсткі закони, що обмежували імміграцію. Перед війною у Франції проживало за різними статистичними даними близько 320–350 тис. євреїв. Після початку війни євреїв з Німеччини як німецьких підданих інтернували (позбавили свободи пересування) у спецтабори з жахливою антисанітарією, відсутністю необхідних речей.

«Жовті зірки»

У вересні 1939 р., після нападу на її союзника Польщу, Франція формально оголосила війну Німеччині, але не була готова до цієї війни. У травні 1940 р. німецькі війська пішли в наступ на Францію і розгромили військові формування Франції та Британії. Країну поділили на дві частини: Північну Францію з Парижем окупували німецькі війська, Південною Францією керував французький уряд на чолі з маршалом, героєм Першої світової війни Філіпом Петенем – Вішистська Франція (за містом Віші, що стало її столицею), яка тісно співпрацювала з гітлерівцями.

Відразу після окупації почали вводитися антиєврейські правила, які з часом ставали все жорсткішими: заборона на державну службу і ряд професій, на підприємництво, на перебування в громадських місцях, на зміну місця проживання, конфіскація («арізація») підприємств та іншої власності, комендантська година для євреїв, обов’язок носити розпізнавальні «жовті зірки», накладення штрафів на єврейське населення тощо.

У 1942 р. почалися масові облави на євреїв. Найбільша «акція» відбулася в липні в Парижі та його передмістях. Французькі поліцейські заарештували близько 13 тис. євреїв, більше третини з яких – діти. Близько 7000 осіб тримали кілька днів на стадіоні без води та їжі. А потім спійманих відправили до концтаборів. Депортації тривали аж до визволення Франції англо-американськими військами в червні-серпні 1944 р.

Добровільний антисемітизм

Після війни в судах головні колабораціоністи режиму Віші намагались викруччуватись, стверджуючи, що під маскою співпраці з нацистами допомагали євреям і завдяки їм більшість єврейського населення Франції не загинула. Насправді уряд Віші теж активно відзначився на антиєврейському терені, намагаючись не відставати від гітлерівців, а десь і бігти попереду паровоза. Позбавлення громадянських прав, джерел існування, тисячі євреїв (в основному емігрантів), відправлених до таборів для інтернованих, де процвітали голод і антисанітарія…

Американський і канадський історики Роберт Пакстон і Майкл Маррус показали у своїй книзі «Вішістська Франція і євреї» (1981), що програма антисемітських дій була ініціативою французької влади, а не вказівкою нацистів, які в початковий період окупації Франції не диктували вішістам, як їм поводитися з євреями. Влада сама намагалася сподобатися нацистам (а заодно і французьким антисемітам), вважаючи, що війна скоро закінчиться їхньою перемогою.

Черговим підтвердженням цього висновку став знайдений у Франції вже в нинішньому столітті оригінал прийнятого режимом Віші дискримінаційного «Єврейського статуту» 1940 р., який різко обмежував права євреїв. А на ньому рукописні позначки Петена, що показують його прагнення посилити документ. Французький дослідник Голокосту Арно Карсфельд зазначає, що «Статут» був специфічно французьким добровільним заходом. Німці не вимагали від вішістської Франції його прийняття, а маршал ще й розширив список дискримінаційних заходів і наполіг, щоб дискримінації підлягали всі французькі євреї (початковий проект передбачав винятки).

Але німецькі нацисти тиснули на уряд Віші для ще жахливішої антисемітської політики. Ключові посади в Південній Франції стали займати ще більш пронацистськи налаштовані французи (прем’єр-міністр П’єр Лаваль та ін.). У 1942-му масові арешти євреїв почалися і в цій колабораціоністській «вільній зоні». У серпні вішістська влада видала нацистам тисячі іноземних євреїв . У листопаді 1942 р. німецькі та італійські війська окупували і зону Віші. Почалася активна депортація до таборів смерті і власне французьких євреїв. Це викликало невелике протестне бурчання французів (навіть прем’єр Лаваль у 1943-му висловився проти), але не більше того.

У 2009 р. вища судова інстанція Франції – Державна рада – визнала відповідальність режиму Віші за депортацію десятків тисяч євреїв до концтаборів.

А ось Італія, під контролем якої опинилася невелика територія, проявила себе гуманно. Потрапити туди для багатьох євреїв стало за щастя в ситуації, що склалася, оскільки італійці непогано ставилися до євреїв, не виконували юдофобські закони і депортацій там не було. Так тривало до вересня 1943 року, коли Італія сама була де-факто захоплена нацистами. Відповідно прийшли німці і в італійську зону Франції, і відразу почали облави на євреїв.

У 2022 р. у Франції вийшов документальний фільм «Ми євреї і діти Франції» про листи, які жертви нацизму писали Петену. Їх у комісаріат з єврейських питань, що працював у Віші, надійшли тисячі. Родичі позбавлених роботи, відправлених до таборів – дорослі і діти, а також їхні сусіди, колеги, шкільні вчителі, священики, військові – намагалися переконати владу в тому, що «сталася помилка», що карають гідних людей, які не вели політичної діяльності, «єврейської пропаганди», не зробили Франції нічого поганого, а зробили багато хорошого (воювали за неї в Першу світову війну і мають нагороди, успішно працювали на її благо тощо). «Ми – євреї, але ми любимо Францію» – звучало рефреном у багатьох посланнях. Більшість французьких євреїв вважали себе, по-перше, громадянами Франції, а вже по-друге – євреями. Але уряд колабораціоністів відповідав відмовами.

Як вдалося вижити

У роки війни з Франції депортували близько 76–80 тис. євреїв: Майданек, Аушвіц, Собібор… Лише приблизно 2–2,5 тис. з них повернулися живими. Частина євреїв загинула на території Франції. Кількість загиблих «довоєнних» євреїв, за різними даними, – від 75 до 120 тис. осіб. Не можна сказати, що це переважно були євреї-мігранти. Ні, дослідження показують, що і іноземців, і французьких євреїв вбивали приблизно однаково. Але приблизно 75% єврейського населення Франції вижило.

Історики виділяють тут кілька пояснювальних факторів.

Велика територія Франції дозволяла євреям розсіятися по численних населених пунктах, де їх ніхто не знав, а в деяких глухих провінційних місцях взагалі про євреїв мало що чули, тому що там євреї ніколи не проживали.

У Франції Німеччині не вистачало поліцейських ресурсів для проведення широкомасштабних облав по всій країні.

Велику роль у порятунку євреїв зіграли американський «Джойнт» і учасники руху Опору (і французи, і євреї), Протестантська церква Франції (в районах, де більшість населення становили протестанти, у євреїв було більше можливостей вціліти), деякі високопоставлені особи Католицької церкви Франції (хтось публічно засудив переслідування євреїв, хтось ховав євреїв у монастирях).

Частина французького суспільства допомагала переховуватися євреям, особливо коли стали зрозумілими наміри нацистів щодо знищення єврейського населення. І особливо тоді, коли стало ясно, що поразка Німеччини у війні не за горами. При цьому в ряді місць за підтримку євреїв могли і розстріляти або повісити. Понад 4250 французів отримали звання Праведників народів світу від ізраїльського інституту «Яд ва-Шем».

У колабораціоністській «вільній зоні» Віші при всьому потуранню влади гітлерівцям євреям врятуватися було простіше, і рятувати було простіше. Особливо це стосувалося євреїв з французьким паспортом.

Прикордонні з Францією Іспанія та Швейцарія не були окуповані німцями, і частині євреїв вдалося перетнути кордони. Так, близько 30 тис. осіб покинули країну відразу після падіння Франції, ще влітку 1940 р.

Тисячі євреїв – французьких громадян – були військовополоненими в німецьких таборах, і стосовно них Німеччина змушена була дотримуватися Женевської конвенції про захист полонених. Вони користувалися і підтримкою своїх товаришів інших національностей.

Були випадки допомоги дипломатів. Так, турецький дипломат Недждет Кент як віце-генеральний консул нейтральної Туреччини в Марселі в 1941–1944 рр. врятував кілька десятків євреїв з турецьким громадянством і нібито з турецьким, оскільки він видавав турецькі паспорти євреям у Франції, щоб врятувати їх від таборів смерті.

Найбільше під час Голокосту у Франції постраждали євреї зі Східної Європи, які вели традиційний спосіб життя, погано володіли французькою мовою, не були вкорінені у французькому суспільстві. Зрозуміло, що таким було набагато важче сховатися від переслідувачів.

Село праведників

У 1940–1944 рр. жителі протестантської комуни Шамбон-сюр-Ліньон на півдні Франції врятували близько 5000 осіб, більшість з яких були євреями. Надихали їх на благородні вчинки пастор Андре Трокме, священик Едуард Тейї та директор громадської школи для хлопчиків Рожер Дарсізак. Людей сподвигали морально-релігійні переконання. Дорослих і дітей переховували в будинках села, в школах, в розташованих в окрузі чоловічих і жіночих католицьких монастирях (у протестантів немає монастирів). Деяких – в інших прилеглих населених пунктах. Надавали євреям фальшиві посвідчення особи, допомагали переправляти біженців до Швейцарії.

Музей Голокосту в США зазначає, що в 1943 р. за підтримку євреїв лідерів громади заарештували і заслали в табір. Через місяць ув’язненим запропонували вийти на свободу. Однак спочатку вони повинні були присягнути на вірність Петену і обіцяти підкорятися наказам влади. Дарсізак вирішив підписати відповідний документ, і його звільнили. Трокме і Тейї відмовилися, але наступного дня і їх відпустили. Ймовірно, вішістська влада побоювалася сильно загострювати відносини з французьким населенням. Тим більше, коли надворі вже був 1943 рік. Всі троє продовжували допомагати євреям. Жителі села стали Праведниками народів світу.

У наші дні один із врятованих, австрійський єврей Ерік Швам, заповів селу, яке врятувало його, 2 млн євро. Його родина втекла від нацизму з Австрії до Франції, але і тут потрапила в халепу. Однак, завдяки Шамбон-сюр-Ліньон, який сховав їх у сільській школі, вони вижили. Кошти підуть на стипендії, освітні та молодіжні проекти.

«Євреї – частина роду людського»

Британська телерадіомовна корпорація BBC розповіла про відважну французьку черницю, яка врятувала від нацистів близько 100 єврейських дітей. Католицький архієпископ Тулузький Жюль-Жеро Сальєж обурювався терором проти євреїв, заявляв про свою думку владі Віші. Це рідкісний випадок для французьких католицьких єпископів. У 1942 р. він направив лист католицьким парафіяльним священикам. Вони зачитали його пастві. У посланні говорилося: «У нашій єпархії відбуваються обурливі речі. З дітьми, жінками і чоловіками, батьками і матерями поводяться, як з тваринами… Євреї… частина роду людського, як і всі інші. Християнин не має права забувати про це».

Це звернення знайшло глибокий відгук у сестри Денізи Бергон – настоятельки монастиря під Тулузою. Вона почала шукати єврейських дітей, які ховалися від облав у горах і лісистих долинах французького півдня. В результаті в обителі сховалося від зовнішнього пронацистського світу майже сто дітей. «Вони стали нашими дітьми, і ми дали собі слово винести все, що завгодно, але повернути їх батькам цілими і неушкодженими», – згадувала після війни героїчна черниця.

«Милуватися світлом і водою дозволять не всім»

«Буде все те ж саме: сонце, вода… Але милуватися світлом і водою вони дозволять не всім», – фрази єврейки Елен Берр, яку називають «французькою Анною Франк». Вона теж вела щоденник. В окупованому Парижі. Зараз він виданий у десятках країн світу. Опис страшних подій, а поруч з ними намагається йти і людське життя: закоханість, друзі, культурні інтереси…

Елен вивчала англійську та російську літературу в Сорбонні, грала на скрипці і рятувала єврейських дітей. Померла у віці 23 років у таборі Берген-Бельзен в самому кінці війни — у квітні 1945 року. Загинула в період Голокосту і частина її родичів.

Марієтта Жоб, племінниця Берр, в інтерв’ю французькій радіостанції RFI так відповіла на питання, чому Елен і її батьки не виїхали з Парижа: «Сім’я Берр належала до того типу французьких сімей єврейського походження, які жили у Франції, починаючи з середньовіччя, і брали участь у розвитку французького суспільства. Тому для них було немислимо виїхати. Вони не могли змиритися з думкою, що їх відкидає їхня ж країна… мій дідусь міг виїхати з Франції ще в 1940 р. Але він цього не зробив, тому що для нього залишатися у Франції було актом опору. Він не хотів залишати країну, яка опинилася в біді…» Починаючи з 1943 р. Елен брала участь у порятунку дітей, чиї батьки були депортовані.

Сама Елен Берр писала в щоденнику, що не може залишити врятованих дітей і тих, хто залишився в таборах, та інших нещасних людей, не хоче жертвувати радістю боротьби і набуттям друзів, братів по опору.

У підпільній організації, до якої входила Елен, були і євреї, і протестанти, і католики. Організація врятувала близько 500 дітей. Вони жили в селах і їх не видали.

Ордени Визволення

У багатьох євреїв були ілюзії – вони сподівалися, що герой Франції Ф. Петен не дасть їх скривдити, що антиєврейські переслідування торкнуться тільки євреїв-біженців, але не громадян Франції. Ті ж, хто чітко усвідомлював загрозу німецької окупації, намагалися десь переховуватися, виїхати з країни або йшли в патріотичний французький рух Опору. Генерал Шарль де Голль у Великій Британії створив французький уряд у вигнанні, ставши лідером тієї частини французького народу, яка не змирилася з поразкою у війні і хотіла визволення Франції.

Євреї дуже активно брали участь в Опорі – і в загальнофранцузьких організаціях, і в єврейських. Вони приносили інтернованим єврейським біженцям продукти в табори, допомагали євреям ховатися від депортацій «на схід», підробляли їм документи, переправляли євреїв за кордон у нейтральні Швейцарію та Іспанію, вбивали офіцерів гестапо, військових і чиновників німецької адміністрації, агентів гестапо. Після того, як на французьку землю в 1944 р. вступили англо-американські війська, проводили диверсії на залізниці, підривали мости, влаштовували вибухи на військових заводах. У лісах боролися загони єврейських партизанів. Деякі євреї дісталися до Палестини і вступили до британської армії, в тому числі до її єврейських частин.

Серед засновників, керівників організацій руху Опору, командирів партизанських загонів були євреї Жан-П’єр Леві, Жозеф Епштейн, відомий історик, капітан французької армії Марк Блок, Довід Кнут, Авраам Полонський, З. Готесман та інші. У Національному комітеті, вищому органі руху Опору, було 16 осіб, троє з яких – євреї.

Єврей Жак Бінген – французький інженер і видатний діяч французького Опору. У 1943-му де Голль направив його до Франції, де він займався організацією боротьби з нацистами на півночі країни. У 1944-му німці заарештували його, і тоді він покінчив життя самогубством, нікого і нічого не виказавши. Де Голль посмертно нагородив його високим орденом Визволення, спеціально заснованим для героїв руху Опору. Прийняті в орден іменуються «соратниками Визволення».

Згадуємо Володимира Висоцького, його пісню «Вона була в Парижі»: «Але що їй до мене! Вона була в Парижі, їй сам Марсель Марсо щось говорив». Фільм «Опір» венесуельського режисера, єврея Джонатана Якубовича розповідає про культового французького актора-міма, єврея Марселя Марсо, який в юності входив до єврейського французького Опору і рятував єврейських дітей, підробляючи їм документи і направляючи до Швейцарії. Допомагав і підліткам-французам не потрапити з 18-річного віку на примусові роботи до Німеччини.

Воював з нацистами в лавах руху Опору і єврей Жан-П’єр Мельвіль, який у майбутньому став відомим французьким кінорежисером і зняв фільм про Голокост «Леон Морен, священик» (1961), що нагадував про ті трагічні події.

У лавах французької армії, яка протистояла нацистам у 1940-му, і в частинах руху Опору воювали десятки тисяч євреїв. Зокрема, був і полк, де майже всі були євреями з Польщі. В армії було чимало генералів-євреїв: генеральний інспектор артилерії генерал Андре Боріс, бригадний генерал Альберт Бауман, генерал Р. Ларок… Даріус Поль Дассо командував армійським корпусом, був генералом, головнокомандувачем ППО, приєднався до Опору. Став першим військовим губернатором Парижа після визволення французької столиці.

Луї-Лазар Кан – перший французький адмірал-єврей. Після поразки Франції він дістався через Іспанію до Великої Британії, до центру антинацистської боротьби, що формувався під керівництвом де Голля. Потім в Алжирі займався відродженням французького військово-морського флоту. Близько 700 євреїв отримали французькі нагороди. Серед 1036 кавалерів ордена Визволення близько 60 євреїв. Багато євреїв загинули в битвах за визволення Франції.

Можна констатувати, що євреї відіграли дуже велику роль у французькому русі Опору (деякі дослідження підкреслюють, що вони становили приблизно 15–20% його учасників), у боях за незалежну Францію. Розповідають, що де Голль, говорячи про участь євреїв в Опорі, виголосив: «Синагога дала більше солдатів, ніж церква». Сказав він так чи ні, але зрозуміло, що єврейську роль цінував, тому є безліч підтверджень.

Сьогодні ти не єврей, але завтра…

Щорічно у Франції відзначають перемогу над гітлерівською Німеччиною. А ось про своїх колабораціоністів, про тих, хто комфортно почувався в окупації, багато хто згадувати не хоче. Так, це жорстокий удар по національній самосвідомості, по історії країни. Жанна д’Арк би не підтримала.

Більшість французів не сприяли, але й не перешкоджали геноциду євреїв. Період окупації показав «справжнє обличчя» багатьох французів, які цілком добровільно видавали євреїв нацистам і вішістам, наживалися на грабуваннях, використовуючи присутність гітлерівців у країні.

Теми моралі, відповідальності одних французів за сприяння геноциду євреїв, інших – за байдужість до співгромадян, третіх – за цинічне використання ситуації для власної вигоди піднімає відомий франко-італійський фільм «Месьє Кляйн» (1976) Джозефа Лоузі. Ален Делон грає в ньому головну роль торговця творами мистецтва Роберта Кляйна, який за копійки скуповує у євреїв шедеври живопису, користуючись їхнім становищем. Ми бачимо французьку поліцію, яка проводить облаву, кабаре з антисемітською постановкою, лікаря, який «діагностує» після принизливого медогляду семітське походження жінки з направленням медичного висновку в поліцію. І ще одна тема картини – необхідність неєврею доводити, що ти не єврей, в страху за своє життя. Сьогодні ти не єврей, але завтра можеш опинитися в статусі єврея.