Той, хто звільнив Освенцим
27 січня відзначається Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту.
Саме цього дня 80 років тому війська Першого Українського фронту звільнили в’язнів нацистського концтабору Освенцим
Шапіро – поширене єврейське прізвище. У Росії воно належало талмудистам і поетам, лікарям та інженерам, ученим і воїнам. Кажуть, що з півмільйона євреїв, які воювали в лавах Червоної армії в роки Другої світової війни, 700 осіб носили прізвище Шапіро.
Анатолій Павлович Шапіро, молодий інженер із Запоріжжя, під час війни став загартованим відважним воїном, який пройшов найважчими фронтовими дорогами. Чого тільки не було на його бойовому шляху: і Курська дуга, і форсування Дніпра, і звільнення Польщі. І більшу частину часу свого військового служіння він залишався комбатом, два роки – у бригаді морської піхоти (німці називали її “чорною смертю”), а потім, після поранення, – у стрілецькій дивізії. На його грудях було 20 бойових орденів і медалей. Але залишився він в історії війни як визволитель Освенцима. Саме його штурмовий батальйон першим увійшов до табору.
Ось як це було, за спогадами комбата: “По мірі просування наших військ до Освенцима німці стали гарячково укріплювати далекі й ближні рубежі та підступи до табору, бажаючи виграти час і замести сліди небачених в історії людства злочинів. Нашому загону, спеціально створеному для штурму сильно укріпленого села Моновиці, поставили завдання оволодіти ним наприкінці дня 24 січня 1945 р. Усі підступи до села було заміновані. З верхніх поверхів костелів – а їх у цьому невеликому селі було два – всю смугу нашого наступу прострілювали кулеметним вогнем. Голову не можна було підняти. Але незважаючи на це, 24 січня ми село від ворога очистили. За селом був невеликий ліс. Фашисти намагалися там закріпитися, але протягом 25 січня ми їх і звідти вибили. 26 січня з боєм увійшли в місто Освенцим і незабаром увірвалися в табір. До цього часу гітлерівці звідти втекли, але замести всі сліди своїх злочинів їм не вдалося, тому що дії наших військ були стрімкі й добре організовані”.
Втративши в цих боях половину своїх солдатів і підійшовши до замінованих воріт табору (на їх розмінування пішло три години), цей 32-річний український єврей виявився першим, кому довелося відкрити ті страшні ворота. І ось що він побачив: “Табір являв собою ціле місто із сотень довгих бараків і двоповерхових блоків. У цій фабриці смерті ми бачили гори тюків із волоссям, багато трупів, живих в’язнів-скелетів, які ледве рухаються, руїни чотирьох підірваних крематоріїв і газових камер, гори попелу. Стояв трупний запах”.
Усе це було так жахливо, що бійці говорили комбату: “Товаришу майоре, ми не можемо це бачити”. Але бачити доводилося. Шапіро отримав наказ подбати про 3000 в’язнів, які вижили.
Після Польщі були бої за визволення Чехословаччини. Війну майор Шапіро закінчив у Празі. Після демобілізації він повернувся до своєї довоєнної інженерної професії, працював на заводах Запоріжжя, на будівництві Куйбишевської ГЕС, у Сибіру і Калінінграді. Ну, а доживати життя довелося в Нью-Йорку, куди він виїхав 1992-го слідом за дітьми. Тут комбат брав активну участь у роботі ветеранських організацій, спілкувався з жертвами Голокосту, які вижили, зустрічався з молоддю, публікував статті та книги про війну…
Тим часом гірка правда полягає в тому, що Рузвельт, якому ще 1944 року пропонували розбомбити залізничні колії в Освенцим, не визнав за необхідне таку операцію санкціонувати. Анітрохи не перейнявся цим і Сталін. Та й узагалі, ні американцям, ні радянському керівництву не було діла до в’язнів нацистських концтаборів.
Ось що пише про це історик Павло Полян:
“Звільнення Аушвіца (Освенцима) військами Червоної армії було лише невеликою частиною Вісло-Одерської операції, проведеної з 12 січня до 3 лютого 1945 р. Як точно й не без гіркоти зазначав один зі визволителів табору Василь Петренко, командир 107-ї стрілецької дивізії, спеціальне завдання визволяти саме концтабір перед Першим Українським фронтом ніхто не ставив. Це завдання було вирішене лівим крилом фронту, зокрема 60-ю армією під командуванням генерала П. А. Курочкіна, попутно, під час охоплення Верхньої Сілезії з південного сходу та оволодіння важливими опорними пунктами оборони німців на Віслі – Хшанувом, Нейберуном та Аушвіцем (Освенцимом).
Першими на шляху Червоної армії опинилися східні філії концтабору. Так, 24-25 січня військами 106-го стрілецького корпусу було звільнено одразу дві філії аушвіцького концтабору – Моновіц і Зарац, після чого, власне, комкор і поставив перед 14-ю і 107-ю стрілецькими дивізіями завдання захопити Нейберун і, не зупиняючись, наступати на Аушвіц.
Близько 3 години дня 27 січня 100-та стрілецька дивізія генерала Ф. М. Красавіна визволила Аушвіц і Біркенау (Бжезинку). Одним із перших і в місто, і в табір увірвався штурмовий загін 106-го стрілецького корпусу під командуванням майора Анатолія Шапіро. Це його загін розмінував підступи до табору, після чого майор Шапіро особисто відчинив ворота табору Аушвіц-I і брав участь у придушенні опору СС.
28 січня начальник політуправління 60-ї армії генерал-майор Гришаєв доповідав начальнику політуправління Першого Українського фронту генерал-майору Яшечкіну, що в Освенцимі та його філіях залишилося кілька тисяч в’язнів з усіх країн Європи: “Усі вкрай виснажені, плачуть, дякують Червоній армії. Люди – багатьох національностей, але євреїв не зустрічав. В’язні кажуть, що всі вони були знищені”…
Точні деталі тут перемішалися з неточними, але уявлення про те, чим були Аушвіц-Освенцим і Біркенау-Бжезинка насправді і яку “роль” в усьому цьому відігравали євреї, на рівні політвідділу армії і навіть фронту було абсолютно реалістичним.
Близько 90% головних “виробів” цього конвеєра смерті – людських трупів і попелу – припало на євреїв.
Від Яшечкіна з політуправління 1-го Українського фронту повідомлення про Освенцим пішли ще вище – до ГоловПУРККА, а звідти – до ЦК ВКП(б): 9 лютого 1945 р. заступник начальника Головного політичного управління РСЧА Шикін доповів до ЦК ВКП(б) Г.Ф. Александрову зміст донесень начальника політуправління Першого Українського фронту генерал-майора Яшечкіна про визволення Освенцима.
Цей лист відокремлює від останнього з донесень Гришаєва всього 10 днів, але в міру підйому командною вертикаллю уявлення про Освенцим за цю декаду трансформувалося до невпізнання.
Події, що прямо стосувалися майже виключно євреїв, у донесенні згадуються, а от самі євреї – жодного разу! Цікаво, на якому з поверхів сконструювали цю “заглушку” – на рівні армії чи на рівні ГоловПУРКК?
Так, у висновку держрадника юстиції Д. І. Кудрявцева, експерта і представника Надзвичайної держкомісії (НДК) на процесі над воєнними злочинцями – службовим персоналом концтабору Освенцим 13 грудня 1947 р., слово “єврей” узагалі жодного разу не прозвучало.
Заключним акордом стало повідомлення ЧГК “Про жахливі злочини німецького уряду в Освенцимі”, опубліковане в “Червоній зірці” напередодні Дня Перемоги 8 травня 1945 р. У ньому йдеться про те, що “за час існування Освенцимського табору німецькі кати знищили в ньому не менше 4 млн громадян СРСР, Польщі, Франції, Югославії, Чехословаччини, Румунії, Угорщини, Болгарії, Голландії, Бельгії та інших країн”.
Якщо німецькі нацисти нищили “Циклоном-Б” саме єврейську расу і впивалися саме єврейською кров’ю, то “інтернаціоналісти”-більшовики головпурівським перекисом постаралися витравити саме етнічний компонент жахливого злочину, який чинили в Освенцимі або Бабиному Яру. Подумати тільки – Шоа мирних радянських громадян! Єврейська катастрофа, але без євреїв!..”
У січні 2005 р., коли відзначалося 60-річчя визволення Освенцима, польський уряд нагородив Шапіро орденом Офіцерської честі. А в жовтні того ж року Анатолія Павловича не стало. Звання Героя України присуджено було йому посмертно, і нагороду урочисто вручили його онуці.
