Ще раз про страшний Тегеран
У грудні 2009 року в Берліні відбулася “історична” зустріч Володимира Месамеда з тодішнім іранським президентом Махмудом Ахмадінеджадом, який навіть скуштував нехаляльного, хоча й кошерного вина. Щоправда, не справжнім: у ролі перського лідера – московський історик Павло Полян. Фото Володимира Плетинського
Петро ЛЮКІМСОН
Іран і його ядерна загроза ось уже два десятиліття перебуває в центрі уваги ізраїльського суспільства, а у зв’язку з останніми подіями стала однією з головних. Якою є ситуація в цій країні і наскільки обґрунтованими є припущення про те, що фундаменталістський режим перебуває на межі краху, ми поговорили з одним із провідних ізраїльських фахівців із цієї країни, д-ром Володимиром МЕСАМЕДОМ із Єврейського університету в Єрусалимі…
– Пане Месамед, останнім часом ми все частіше чуємо про арешт іранських агентів, які виконували досить дивні завдання. Які основні цілі, на ваш погляд, переслідують іранські спецслужби в Ізраїлі?
– Те, що ми зараз спостерігаємо, – це боротьба двох розвідок, іранської та ізраїльської. І сказати, що вона почалася або якось особливо активізувалася саме зараз, я не можу. Не варто забувати, що ізраїльська розвідка досягла чималих успіхів на території Ірану. Іранські силові структури зізнаються, що країна буквально наповнена агентами “Моссада”, які проводять вельми успішні операції, яких за останні два десятиліття було чимало. Головне завдання в Ірані “Моссад” вбачає в ослабленні ядерної програми і на цьому терені домігся вражаючих успіхів. Зовнішній розвідці Ізраїлю вдалося ліквідувати значну частину наукової еліти, яка займалася зазначеною програмою, включно із вбитим чотири роки тому “батьком” іранської атомної бомби Мохсеном Фахрізаде, а слідом за ним і генералом КСІРу Худайарі, на якого довго полювали, – той відповідав за виробництво безпілотників, які, як відомо, відіграють величезну роль у сучасних війнах. А як не згадати, що “Моссад” зумів вивезти з Ірану весь архів ядерної програми, отримавши воістину океан секретної інформації. Усе це лише мала частина роботи, яку проробляють ізраїльські спецслужби на території нашого найлютішого ворога. Дуже багато робиться і для технічного ослаблення іранської ядерної програми. Наприклад, кілька разів знищували підприємство зі збагачення урану в Натанзі, завдавали ударів і по інших об’єктах. Хоча програма ця, звісно, жива, ба більше, останнім часом знову активно розвивається. Тому діяльність іранців на нашій території – це, скоріше, відповідь на дії Ізраїлю; спроба довести, що і їхні спецслужби дещо можуть.
Зараз Іран намагається працювати з широкими колами ізраїльського населення, тим більше що в епоху соціальних мереж це зовсім не важко. Вони вербують громадян, які належать до найрізноманітніших верств суспільства, включно, зрозуміло, з вихідцями з Ірану, але були серед них, як відомо, і репатріанти з колишнього СРСР. Частина завдань, які отримують такі агенти, полягає у створенні враження, що в Ізраїлі є чимало людей, які протестують проти політики нинішнього уряду. Сказати, що вони досягли на цьому шляху якихось вражаючих успіхів, не можна. У боротьбі розвідок Ізраїль явно перемагає з великим відривом. Хоча й ігнорувати діяльність іранців в Ізраїлі не варто, тому що будь-якої миті вона може набути нових і більш небезпечних форм. Але, гадаю, наші спецслужби готові і до такого повороту подій.
– Чи справді останній ізраїльський удар по Ірану виявився настільки ефективним, як це описували ізраїльські ЗМІ? Наскільки сильно в Тегерані побоюються нового удару, і якою може бути відповідь на нього?
– Ну, іранський удар по Ізраїлю був чимось схожим на укус слона мухою. Жодної серйозної шкоди іранці не завдали, нехай і стверджують зворотне. Однак і наша відповідь теж була не дуже серйозною, хоча ізраїльські джерела кажуть, що ми вивели з ладу радарні установки і виявили слабкі місця Ірану. Словом, наша відповідь була вельми обмеженою і явно не охоплювала цілі, які ми ставили. Але в Тегерані завжди розуміли, що Ізраїль рано чи пізно вдарить, і чекали такого удару ще десять років тому. Тим більше, що офіційний Єрусалим ніколи не приховував, що покінчити з ядерною програмою можна тільки військовим шляхом, тобто розбомбивши ядерні об’єкти. Водночас у Єрусалимі чудово розуміють, що це завдання зовсім іншого рівня, ніж знищення реактора в Іраку 1981 року або ядерного об’єкта, що будувався іранцями в Сирії 2007-го. Як мені здається, у нас досі немає точних даних, скільки саме об’єктів програми є в Ірані, але зрозуміло, що вони розкидані по всій країні, часто приховані на великій глибині та добре замасковані. На сьогодні нам відомо про 22-24 таких об’єкти. Так, ми дуже давно готуємося до нанесення ударів по цих цілях, але що з цього вийде, абсолютно незрозуміло. Більшість аналітиків сходяться на думці, що ліквідація іранських ядерних об’єктів аж ніяк не означатиме відмови Ірану від ідеї володіння ядерною зброєю. Іранці накопичили величезні знання і досвід з її створення, про що свідчить хоча б той факт, що іранські вчені лідирують на Близькому Сході за кількістю публікацій на цю тему в наукових журналах. Навіть якщо ми завдамо удару, для них він буде дуже болючим, але не означатиме розв’язання питання, лише відтермінування в часі: іранці зможуть дуже швидко відновити завдані втрати. Водночас не слід забувати, що в нас накопичена величезна інформація не лише про ядерні, а й про інші значущі об’єкти на території Ірану. У Тегерані чудово розуміють, що якщо Ізраїль, заявивши, що відповість, уже просто не може дозволити собі відступити. І оскільки досі на ізраїльські дії вони ефективно відреагувати не змогли, то особливо ретельно до них готуються.
– А чи не станеться, що у відповідь на удар Іран обрушить на Ізраїль усю свою ракетну міць, використає новітні розробки, і його погрози перетворити наші міста на руїни виявляться аж ніяк не порожнім звуком?
– Вони вже використовували ці напрацювання в процесі двох попередніх ударів, і результат відомий. Не варто забувати, що в цьому випадку для відбиття іранської атаки майже напевно буде знову задіяна міжнародна коаліція з її силами ППО. Для Тегерана це стало чималим сюрпризом. Приміром, там зовсім не очікували, що до коаліції долучиться й Йорданія. Зрозуміло, що готуватися треба до будь-якого сценарію, але реальність така, що зараз Іран дуже ослаблений – і в плані логістики, і в запасах озброєнь, особливо після знищення складів зброї в Сирії, тож перебуває не в найвигіднішій позиції. Інша річ, що американці поки що утримують нас від удару по Ірану, побоюючись, що це призведе до великої війни, яка, втім, давно триває.
– Згідно з недавніми публікаціями, Іран переживає важку енергетичну кризу. Яка там загальноекономічна ситуація? Чи можна говорити про те, що країна на межі економічної катастрофи?
– Енергетична криза – дійсно одна з найсерйозніших, але далеко не єдина. Парадокс у тому, що Іран, будучи одним зі світових лідерів за запасами і видобутком нафти і газу, сьогодні не може забезпечити себе достатньою мірою навіть автомобільним паливом. До ісламської революції 1979 року в країні було створено розвинену нафтопереробну промисловість, однак відтоді її розвиток різко загальмувався. Протягом десятиліть в Ірані не було побудовано жодного нового нафтопереробного заводу. Нині ситуація змінилася, нові потужності створено, але й вони не в змозі забезпечити потреби країни. Усе це накладається на важку економічну кризу, пов’язану з втратою доходів від продажу нафти, на яких ґрунтувалася майже вся економіка. Після ослаблення санкцій у 2015 році Іран піднісся духом, йому здалося, що все ось-ось повернеться до колишнього рівня, але вийшло зовсім не так. До введення санкцій ця країна експортувала до 5 млн барелів нафти на день, з ними цей показник впав до 0.5 млн, навіть був період, коли він опустився на позначку в 0,25 млн барелів на день.
Наразі іранці втішають себе тим, що в них є достатньо джерел для мобілізації грошових ресурсів. Це правда: у країні діє безліч ісламських фондів, які можуть компенсувати втрати від продажу нафти. У 2016 році, коли керівництво країни з тривогою очікувало наслідків перемоги Дональда Трампа в президентських перегонах, іранські економісти говорили, що епоху Трампа треба просто перечекати, а необхідні для цього 100 млрд доларів можна добути через ісламські фонди, яких там видимо-невидимо. Але перечекати не вдалося, почався обвал економіки і триває досі. Інфляція в Ірані сягає 40% на рік, йде справжній обвал національної валюти: сьогодні 1 долар коштує 55.000 туманів. Зрозуміло, все це боляче вдарило по населенню: згідно зі статистикою, всього за рік 11% жителів Ірану, які раніше належали до середнього класу, сьогодні опинилися за межею бідності. Іранські ЗМІ сповнені історій про те, як багато сімей відмовляються від базових продуктів харчування. Так, нещодавно було вміщено інтерв’ю з робітником металургійного заводу – як вважається, трудівники цієї галузі отримують непогані зарплати, – він розповів, що його сім’я їсть рибу раз на рік, а курку не частіше одного-двох разів на місяць. Для іранців, які звикли до ситної кухні, до достатку продуктів харчування, це звучить просто страшно.
Крім того, останніми роками спостерігалося маловоддя, що призвело до різкого скорочення врожаю і необхідності імпортувати сільськогосподарську продукцію, хоча раніше Іран забезпечував себе усім необхідним і навіть з міркувань шиїтської солідарності допомагав Іраку. Нарешті, не варто забувати, що значна частина населення Ірану потерпає від релігійних обмежень. Протести з цього приводу наростають, можна сказати, що в Ірані зараз відбувається або навіть уже відбулася тиха революція. На вулицях багатьох міст з’явилися жінки без хіджабу, і це дуже серйозний удар по ідеології ісламської революції. Щоправда, останнім часом там почали реалізовувати так званий “Закон про хіджаб і цнотливість”, що передбачає більш жорстокі, воістину драконівські заходи з придушення жіночого протесту проти ісламської моралі. Але якщо, скажімо, 2022 року після смерті, а де-факто вбивства Махси Аміні в країні здійнялася хвиля протестів, то аналогічна історія в березні 2023-го таких запеклих демонстрацій і сутичок із владою вже не викликала. Репресивні заходи спрацювали, і активність мас пішла на спад.
– На вашу думку, в осяжному майбутньому нової хвилі масових протестів і, тим більше, повалення фундаменталістського режиму чекати не доводиться?
– Скажімо так: протести існують, але серйозної динаміки не набувають. Це пов’язано з багатьма чинниками. Насамперед із тим, що пригнічувальний механізм зберігає свою силу, про що свідчить хоча б кількість смертних страт і різке зростання кількості арештів противників режиму. Протести в буквальному сенсі топлять у крові. Водночас опитування показують, що частка людей, які усвідомлено приймають і зберігають прихильність ідеям ісламської революції, не перевищує 30%. Тих, хто активно виступає проти цих ідей або готовий узяти участь в акціях протесту, приблизно стільки ж. Частина населення, що залишилася, ставиться до режиму індиферентно, тобто не поділяє його цінності, але й не готова з ним боротися. Таким чином, склалася рівновага, і в країні немає реальної сили, яка могла б очолити протестний рух.
– А як же іранська опозиція, яка так часто нагадує про себе в міжнародних ЗМІ?
– В Ірані існує безліч партій, деякі з них називають себе опозиційними, але йдеться здебільшого про опозицію всередині режиму, яка ніяк йому не загрожує. Представники ж реальної опозиції живуть у Європі, США та Канаді. Найсильнішим її крилом є монархічне, але хоча в Ізраїлі намагаються представити його як нібито дуже впливову силу, насправді великої підтримки в народу монархісти не мають. Чимала частина населення Ірану ще пам’ятає шахський режим, який, на думку багатьох, був нехай і більш ліберальним, але настільки ж деспотичним і беззаконним, як і нинішній. Крім того, існує організація “Моджахедіне халк” (“Народні борці”), завдяки якій свого часу світ дізнався про іранську ядерну програму. Свого часу вона базувалася на території Іраку, зараз її штаб-квартира розташована в Парижі. Але, як і будь-яка емігрантська організація, великим впливом і популярністю на батьківщині вона теж не користується. Тож, повторюю, сили, здатної очолити і повести за собою дієвий рух протесту, сьогодні в Ірані немає – як, утім, і в інших країнах подібного штибу. А без цього будь-який соціальний вибух, навіть якщо станеться, буде придушений. Хоча історія, як показують останні події в регіоні, штука непередбачувана, і можливі найнесподіваніші повороти.
– А чи не може зіграти роль свого роду детонатора революційного перевороту проблема нацменшин? Наприклад, того ж Південного Азербайджану…
– Що ж, ця проблема справді існує, оскільки Іран – мабуть, одна з небагатьох сучасних країн, у якій титульна нація не є однозначною більшістю. Але річ у тім, що більшість представників нацменшин Ірану ідентифікують себе насамперед як іранці, а вже потім як члени тієї чи іншої етнічної групи. Таким чином, сепаратистські тенденції в країні не дуже виражені, і робити на них ставку, думаю, не варто. Хоча нацменшини в Ірані зазнають страшних принижень. Наприклад, азербайджанці, кількість яких в Ірані становить близько 22-24 млн осіб, зробили величезний внесок у сучасну літературу та інші сфери культури й історії країни. При цьому у них немає національних шкіл, їм навіть не дозволяють давати дітям споконвічні азербайджанські імена. Для того щоб назвати дитину ім’ям предків, треба звернутися до суду по спеціальний дозвіл. І все ж усвідомленого загальнонаціонального руху азербайджанців в Ірані немає, тож вважати їх тією вибуховою силою, що обрушить режим, немає жодних підстав. Те саме можна сказати і з приводу інших, менш великих нацменшин – курдів, белуджів, туркменів, арабів. Курди, щоправда, ведуть боротьбу, у них досі є осередки збройного опору, але це не набуває достатнього розмаху. Іранських арабів не підтримують навіть арабські країни. Утім, і тут нічого не можна з упевненістю прогнозувати. Можливо, відбудуться якісь події, які доведуть цей котел народів до точки кипіння, і тоді все відразу зміниться.
– Чи може прихід до влади Дональда Трампа зіграти роль каталізатора такого підігріву?
– Іранці дуже побоюються Трампа. Вони панічно боялися ще його першого приходу, дуже бояться і зараз. Але американці ніколи не розглядали внутрішні проблеми Ірану як якийсь бікфордів шнур, який можна підпалити. Водночас Трамп може дуже серйозно взятися за ядерну та ракетну програми, порушити питання про дотримання прав людини тощо. Словом, надії Ірану на скасування нафтових санкцій після його перемоги стають зовсім примарними. Трамп також може ввести нові санкції у зв’язку з антиізраїльською та антизахідною політикою Тегерана. Тож і народ, і влада там готуються до найгіршого. І ось це вже дійсно може призвести до серйозного соціального вибуху. Однак, повторю, особливих надій плекати не варто. Найімовірніше, вибух буде потоплено в крові, як не раз було раніше. Але може дати і зворотний ефект: прискорити роботу над створенням атомної бомби, а також скасувати фетву аятоли Алі Хаменеї про заборону застосування ядерної зброї – сьогодні за цією фетвою її можна тільки зберігати і виробляти. Що, своєю чергою, лише ще більше посилить іранську загрозу. Особливо з урахуванням того, що санкції проти створення Іраном ракет, здатних нести ядерні боєголовки, було 2023 року скасовано.
– Наскільки міцно сьогодні Іран зав’язаний на Росію і як цей зв’язок може вплинути на подальший розвиток подій у регіоні?
– Відносини дуже дружні, проглядається тенденція на їх зміцнення. База для такої співпраці є. Насамперед тому, що обидві країни взяли курс на відкрите протистояння Заходу. І те, що Росія, будучи, попри все, все ж таки європейською країною, вирішила йти в одному фарватері з державою, яка загрузла в середньовіччі, оптимізму не додає. Водночас повної довіри до іншої сторони ні в лідерів Ірану, ні в російського керівництва немає. В історичній пам’яті іранського народу накопичилося багато негативного по відношенню до Росії, починаючи з Туркменчайського і Гулістанського договорів і до спроб СРСР відхопити під час Другої світової війни значну частину Ірану і створити на його території маріонеткові прорадянські держави, і багато, багато чого іншого, включно з відсутністю довіри до підписаних Росією договорів.
Союз Ірану і Росії може мати негативний вплив на світову політику, включно з подіями в нашому регіоні загалом і в Ізраїлі зокрема. А отже, з вирішенням іранської проблеми Єрусалиму варто поспішити.
