Давид ШАРП: Іранський синдром
Фото: Wikipedia / Мохаммед Садег Хейдарі
Джерела в армії та політичному керівництві постійно інформують про те, що Іран усіма силами намагається відновити свій військовий потенціал, і йому багато що вдається. Зокрема, відновлено масштабне виробництво (правда, параметри не повідомляються) балістичних ракет. Крім того, надходили суперечливі повідомлення про навчання КСІРа, зокрема про запуски ракет, а також про виходи за межі звичайного пересування збройних сил всередині Ірану.
Поряд з натяками на те, що, можливо, наближається час для чергового ізраїльського удару, багато говорилося ще про одну ймовірність — що іранці зіграють на випередження. Своєрідною «вишенькою на торті» стали публікації, згідно з якими в рамках майбутнього візиту Біньяміна Нетаньягу до США прем’єр буде обговорювати з Дональдом Трампом різні варіанти атаки проти Ірану. Звичайно, найважливішими темами переговорів стануть, крім іранської проблеми, ситуація в Лівані і навколо Гази.
Спробуємо проаналізувати причини можливої ізраїльської атаки проти Ірану. Почнемо з найпростішого: що краще — відповідні дії чи превентивний удар, покликаний попередити негайну загрозу. Немає сумніву, що режим аятол палає жагою помсти за важку і принизливу поразку, яку Іран зазнав у 12-денній війні. Однак атака на Ізраїль просто заради помсти була б для Тегерана самогубством. Адже без того, щоб повністю відновити довоєнний потенціал і, найголовніше, провести повноцінну роботу над помилками, справи у нього будуть погані. І робота ця — не тільки виробництво і якісне поліпшення ракет, але також і здатність протистояти ізраїльській розвідці і, що особливо важливо, відновити майже з нуля ефективну систему ППО. Згадаймо і про важкий стан іранської економіки, яку, що називається, тільки підштовхни… Зрозуміло, в Тегерані не можуть не враховувати і того, що в разі іранського удару Ізраїль напевно отримає істотну підтримку від США. Таким чином, реалістичнішим є такий сценарій: в Ірані вважатимуть, що атака Ізраїлю неминуча, і щоб послабити її ефект, зважаться на атаку. Виключати цього не можна, але я вважаю за краще зосередитися на можливості удару з ізраїльської ініціативи.
Ізраїль, безсумнівно, готується до атаки. Умовним тимчасовим вікном є майбутні три роки каденції Трампа, оскільки очевидно, що від нинішнього президента США з великою ймовірністю можна отримати «зелене» або хоча б «жовте» світло на атаку. Однак дуже може виявитися, що подібний сценарій стане актуальним раніше або навіть набагато раніше.
На відміну від рутинних атак проти ХАМАСу і “Хізбалли”, удар по Ірану — це практично напевно війна, яка буде супроводжуватися масштабними обстрілами Ізраїлю ракетами і БПЛА. Тобто ціна, військова і економічна, в будь-якому випадку буде високою, тому, як мені бачиться, розмінюватися на дрібниці наші не стануть.
Однією з вагомих причин превентивної атаки з боку Ізраїлю може бути істотний прогрес у ядерній програмі Ірану або виявлення дуже важливого ядерного об’єкта, про який раніше не знали і який треба терміново нейтралізувати. Якщо судити з відкритих джерел, то на даний момент, після того як основні ядерні об’єкти Ірану виведені з ладу, а значна частина провідних вчених ліквідована, ніяких істотних практичних зрушень не відбулося. Ба більше, іранці прекрасно знають, що спроба відновлення об’єктів — причина для Ізраїлю атакувати майже зі 100% ймовірністю. І у Трампа це зустріне не тільки розуміння, але і, можливо, готовність взяти участь. Саме тому іранці вибрали стратегію затягування часу. На тлі млявих і мляво-тупикових переговорів із США вони, з одного боку, висловлюють категоричну неготовність відмовитися від продовження збагачення урану, але на даний момент робити це не намагаються.
Таким чином, найреалістичнішою причиною для ізраїльського рішення атакувати може виявитися відновлення програми далекобійного озброєння, в першу чергу, балістичних ракет, ймовірно, також крилатих і БПЛА. До цього іранці, на відміну від ядерної програми, докладають найреальніші практичні зусилля, анітрохи не приховуючи цього. Згідно з відкритою інформацією, в Ірані щосили працюють над підвищенням захищеності своїх підземних ракетних баз, виживаності пускових установок і запасів ракет. Судячи з усього, йде робота і над підвищенням їх точності, адже саме з цим аспектом були істотні проблеми.
І, звичайно ж, налагоджується масове виробництво ракет. Вибиті потужності з виробництва твердого палива для них, судячи з повідомлень, компенсуються двома способами. Перший — це закупівля в Китаї готових інгредієнтів, другий — масштабування виробництва ракет на рідкому паливі. Головна проблема таких ракет у тому, що їх підготовка до старту вимагає набагато більше часу. І якщо це не відбувається в тунелі на підземній базі, то помітно підвищуються шанси на те, що підготовку помітять. Отже, висока ймовірність попереджувального удару. Наявність у Ірану великої кількості балістичних ракет і пускових установок (ПУ) Ізраїль сприймає як екзистенційну загрозу. Нагадаю, що за опублікованими в ЗМІ оцінками ЦАХАЛу, після війни у Ірану, швидше за все, залишалося дві сотні з гаком справних ПУ приблизно на 1200-1500 ракет.
Звичайно, якщо наносити удар з метою підриву ракетного потенціалу, то треба володіти реальними способами знищення значної частини ракетного арсеналу, ПУ і відновлених (нових) виробничих потужностей. Основні проблеми тут — отримання інформації про місцезнаходження цілей і власне їх вразливість. Тому що якщо такі знаходяться глибоко в товщі гір, то об’єктивні складнощі очевидні. Таким чином, атака стає доцільною, якщо є впевненість, що ракетній програмі Ірану можна завдати істотної шкоди. І дуже бажано, щоб для цього були найсприятливіші умови, і чи не в першу чергу — слабка система ППО. Якщо противнику вдасться її відновити і, тим більше, посилити в порівнянні з передвоєнним рівнем, то ризики значно підвищуються. На даний момент іранці навряд чи сильно досягли успіху в тому, щоб відтворити ППО кількісно і посилити якісно.
І, нарешті, для удару по Ірану може бути ще одна причина. Ні для кого не секрет, що економіка країни перебуває в найважчому стані. Це стосується і суто фінансових показників, і найглибших інфраструктурних проблем, що, серед іншого, виявляються в дефіциті електроенергії та прісної води. При цьому на тлі жорстких санкцій іранська влада продовжує витрачатися на відновлення військового потенціалу, а також на утримання своїх союзників, зокрема «Хізбалли», яка отримує дуже значні суми. Ідея завдати іранцям такого удару, який різко поглибить їхні економічні проблеми, може здатися привабливою. Найважчі збитки критичної інфраструктури можуть поставити іранську економіку на межу краху і призвести до того, що дефіцит коштів у влади досягне колосальних масштабів. Подібна ситуація змусить аятол зробити вибір: військова (ядерна) програма чи турбота про забезпечення мінімально прийнятного рівня життя населення. Якщо вони зроблять вибір на користь першої, то рівень невдоволення владою може різко зрости, і, як наслідок, саме існування режиму опиниться під загрозою.
Втім, важливо розуміти: ні руйнування істотної частини інфраструктури, ні навіть гіпотетична ліквідація верховного лідера Ірану Алі Хаменеї не гарантують падіння режиму. Згадаймо Саддама Хусейна: поразка в першій війні, санкції, безперервні удари авіації і навіть той факт, що більшість населення країни були однозначно проти режиму, не привели до його повалення до тих пір, поки американські війська не увійшли в Багдад…
Загалом, коли починаєш серйозну і масштабну операцію, необхідно поставити певні завдання-мінімум, які можна гарантовано виконати. Якщо наслідок того вартий, значить, дії доцільні, а додаткові успіхи стануть бонусом.
Сценарій удару по економічній інфраструктурі не був реалізований у 12-денній війні з цілої низки причин. Вважалося, що в цьому випадку Ірану не буде чого втрачати, і він відмовиться припиняти вогонь, виснажуючи Ізраїль тривалими обстрілами. При цьому аргумент, що навіть у разі втрати величезної кількості коштів Іран все одно залишить у пріоритеті ядерну програму і збройні сили на шкоду економіці, присутній. Нарешті, напередодні і під час війни Ізраїлю була дуже важлива підтримка США. Особливо в усьому, що стосується удару по найважкодоступніших ядерних об’єктах. Тоді в червні американці не хотіли переходу до великої війни. Якщо ж удари по іранській інфраструктурі відбулися б, то через те, що «втрачати нічого», режим аятол міг заблокувати Ормузьку протоку, а також завдати удару по американських об’єктах і арабських союзниках США в регіоні. А в цьому адміністрація Трампа була абсолютно не зацікавлена.
Підводячи підсумки, можна констатувати, що ймовірність нової війни залежить від зібраної інформації щодо конкретних цілей, від того, наскільки далеко простягаються іранські плани, і від позиції США. І якщо все або майже все сходиться, рішення може бути прийнято досить швидко.
