Це було в місті Дамурі
Про інформаційні війни
Різанина в Дамурі
Михайло ФРЕНКЕЛЬ
“Вранці, незважаючи на обстріл, я дістався до сусіднього будинку. Побачене жахнуло мене: уся сім’я Кенан була вбита – четверо дітей, мати, батько і дідусь. Мати все ще обіймала одного з дітей. Вона була вагітна. Очі дітей були виколоті, кінцівки відрубані. Одні тулуби без рук і ніг. Це було нестерпне видовище…”
Ці жахливі спогади очевидця не про 7-е жовтня. Але як схоже!…
Коли я сьогодні чую від високопоставлених ізраїльтян нарікання на тему “ах, ми все ще програємо інформаційну війну”, то не без сарказму думаю: а ви її хіба починали?..
Навесні 1993-го року до Києва прилетів перший представник ізраїльської політичної еліти, міністр закордонних справ Шимон Перес. У перший же день його візиту я брав у нього велике телеінтерв’ю. Під час бесіди я запитав Переса, чому Ізраїль так мляво відповідає на пропагандистські вигадки своїх ворогів. Отримав цікаву відповідь: “Ми, євреї, – люди моральні, ми не можемо дозволити собі брехати, як вони”. Я тоді йому сказав, що не потрібно нічого вигадувати, адже правда на нашому боці, треба просто різкіше висловлювати свою позицію. Міністр знизав плечима і перейшов на іншу тему. Шимон Перес справді був одним із найм’якіших ізраїльських лідерів, які вміють говорити речі, що влаштовують багатьох. Не випадково вже наступного року він був удостоєний Нобелівської премії миру. Тим часом проблема інформаційного протистояння ворогам Ізраїлю залишилася.
У багато наступних років на це моє запитання високі представники Ізраїлю – міністри, посли, депутати Кнесету і навіть два ізраїльські президенти – відповідали так само, як Перес. Згодом до цієї відповіді додалася сентенція “У нас немає таких грошей на пропаганду, як у нафтових шейхів”. Ну так, на контрпропаганду в єврейських мультимільйонерів і мільярдерів коштів не було, а на спонсорування Гарвардського, Колумбійського та інших університетів, де роками сіяли ненависть до Ізраїлю і євреїв, гроші знаходилися. До чого це призвело – ми на власні очі бачимо після 7-го жовтня. Як виявилося, єврейські товстосуми весь цей час фінансували мерзенну брудну інформаційну війну проти власного народу.
А тепер повернемося до опису жахів, з якого я почав статтю. Так, це не Газа. Це ліванське місто Дамур, у якому ісламісти жорстоко знищували арабів-християн.
І тут ми переходимо до основної теми цих заміток – інформаційної війни проти Ізраїлю та єврейського народу. Нагадаємо тільки про один приклад. Але такий, через який багато років не тільки у ЗМІ, а й з оонівських трибун таврували “тель-авівських яструбів”. Пам’ятаю, як тоді, у вісімдесяті роки минулого століття, здавалося, що не було й дня, щоб з того чи іншого приводу не згадували про трагічні події, які сталися в палестинських таборах Сабре і Шатіле в Бейруті. Які тільки прокльони і погрози не лунали в той час на адресу “ізраїльських агресорів”!
Ті, що вижили після різанини в Сабрі та Шатилі
Дамур розташований за 20 кілометрів на південь від Бейрута. У ньому колись проживали 25 тисяч християн, було п’ять церков, три каплиці, сім шкіл і одна лікарня, яка обслуговувала також і мусульман із сусідніх сіл.
9 січня 1976-го. Терористи ОВП блокують і піддають артилерійським обстрілам християнський Дамур. Доставлення води та продуктів харчування в місто перекрито.
За три дні після свята Хрещення міський священик отець Лабекі проводив обряд благословення нової церкви на околиці міста. А місто було оточене силами 16 тисяч палестинських і сирійських арабів і п’ятнадцятьма формуваннями найманців з Ірану, Афганістану, Пакистану та Лівії.
Отець Лабекі зателефонував мусульманському шейху району і попросив його як релігійного лідера допомогти місту. “Я не можу нічого зробити, – відповів той, – це палестинські араби. Я не можу зупинити їх”.
Отець Лабекі зателефонував Кемалю Джамблату, депутату округу. Депутат відповів: “Отче, я не можу нічим допомогти, все залежить від Арафата. Ось його телефонний номер”.
У розмові з Арафатом отець Лабекі сказав: “Палестинці обстрілюють місто. Як релігійний лідер я запевняю вас, ми не хочемо війни”. Арафат відповів: “Отче, не хвилюйтеся. Ми не заподіємо вам шкоди”.
Опівночі було відключено телефони, воду та електрику. Вторгнення почалося о першій годині ночі. Отець Лабекі, почувши крики, вийшов на вулицю. Він побачив жінок у нічних сорочках, які бігли з криками: “Вони вбивають нас!”.
Далі отець Лабекі розповідає: “Вранці, незважаючи на артобстріл, я дістався до сусіднього будинку. Побачене привело мене в жах. Уся сім’я Кенан була вбита – четверо дітей, мати, батько і дідусь. Мати все ще обіймала одного з дітей. Вона була вагітна. Очі дітей були виколоті, кінцівки відрубані. Одні тулуби без рук і ніг. Це було нестерпне видовище. Я виносив трупи у вантажівку. Мені допомагав єдиний брат Самір Кенан, який залишився в живих. Разом зі мною він виніс останки своїх батька, брата, невістки та їхніх дітей. Ми поховали їх на кладовищі, під снарядами ОВП. Поки ми їх ховали, люди приносили трупи, зібрані на вулицях”.
23 січня почався заключний штурм. Отець Лабекі продовжує свою розповідь: “Це було схоже на апокаліпсис. Вони насувалися тисячами, кричачи “Аллах Акбар!”. І вони вбивали всіх на своєму шляху, чоловіків, жінок, дітей…”.
Ось таке чесне слово було у лауреата Нобелівської премії миру Ясіра Арафата.
Сім’ї християн вбивали в їхніх будинках. Багатьох жінок перед смертю ґвалтували. Ґвалтівники робили фотографії, які пізніше пропонували за гроші газетам.
Отець Лабекі знайшов обвуглені тіла свого батька і брата в їхньому домі, і стороння людина не змогла б визначити, чи належали ці тіла чоловікам або жінкам.
У божевіллі грабежу, що перейшов межі мислимого, ісламісти розривали могили, розкидаючи кістки покійних. Захопивши місто, вони розстрілювали і калічили тіла вбитих ними християн, від старих до немовлят.Жінок ґвалтували просто на вулицях
Читаєш про це і кров холоне в жилах І весь цей жах стався майже за 50 років до різанини 7-го жовтня. Як бачимо, звичаї ісламістів анітрохи не змінилися. Криваві звичаї. Їм однаково, кого жорстоко мучити і вбивати: євреїв, християн… – різниці для них немає
Але що тут вкрай важливо зазначити – про криваву різанину в Дамурі та ще в деяких містах із переважно християнським населенням світові ЗМІ практично нічого не повідомляли, і “міжнародна громадськість” жодного обурення тим, що відбувається, не висловлювала. Не затаврували бандитів ні Папа Римський, ні лідери інших християнських церков. Чому? Напевно, про це потрібно було тоді запитати в них.
А тепер про помсту – почуття, так знайоме багатьом і багатьом.
У 1940 році люфтваффе повністю зруйнували англійське місто Ковентрі. Жодного серйозного військового об’єкта в Ковентрі не існувало. Це була акція залякування. Загинуло багато цивільного населення.
А наприкінці війни, коли велика перевага в повітрі була вже в авіації союзників, британські бомбардувальники зрівняли з землею Дрезден. Англійці й не приховували, що це помста за Ковентрі. І того дня теж загинуло багато хто з цивільного населення. Було зруйновано навіть будівлю знаменитої Дрезденської картинної галереї. Великі твори світового живопису, включно зі знаменитою “Сікстинською мадонною” Рафаеля, могли бути знищені, і добре, що німці встигли заховати картини в штольню. Штольню почало заливати водою, але на щастя, шедеври світового живопису все ж вдалося врятувати. Їх знайшла група радянських солдатів під командуванням офіцера на прізвище Рабінович, який, до речі, був киянином.
Утім, я дещо відволікся. Отже, цивілізовані англійці не змогли стримати почуттів і у відповідь на смерть своїх жінок і дітей знищили німецьких. Що вже казати про дикуватих жителів Близького Сходу…
На рубежі 1970-80-х років північ Ізраїлю стала об’єктом безперервних терористичних атак палестинців. Терористи, які проникали з території Лівану, постійно влаштовували в Ізраїлі великомасштабні теракти – захоплення в заручники й убивство школярів у Мааллоті, напад на пасажирів автобуса на шосе Тель-Авів-Хайфа, що призвело до загибелі 38 ізраїльтян. З території Лівану палестинці з отриманих від СРСР реактивних установок вели безперервний обстріл північних районів Ізраїлю.
Вирішальним приводом для початку військових дій проти баз терористів став теракт, здійснений палестинцями в Лондоні 2 червня 1982 року, коли був убитий посол Ізраїлю у Великій Британії Шломо Аргов.
І через чотири дні ЦАХАЛ почав операцію “Шлом а-Галіль” (“Мир Галілеї”). 6 червня 1982 року ізраїльські війська увійшли до Лівану. Уже 13 червня ізраїльські танкові та мотопіхотні дивізії увійшли в столицю Лівану Бейрут і взяли в кільце палестинські та сирійські формування в західній частині міста. Заблоковані райони міста зазнавали безперервних авіаударів і артилерійських обстрілів. Нарешті ватажок палестинських терористів Арафат капітулював, і за угодою про капітуляцію йому з купкою поплічників було гарантовано втечу з Лівану. При цьому маса палестинських терористів розсіялася серед населення мусульманських районів Бейрута.
У ті роки СРСР повністю контролював дії своїх палестинських підопічних. Радянські спецслужби взяли на себе всі питання озброєння, підготовки кадрів і політичного прикриття терористів.
Ізраїльські війська, просуваючись у Лівані, захопили величезні арсенали радянської зброї, поставленої палестинцям. За даними німецького журналу “Шпігель” зброї, отриманої палестинцями від Радянського Союзу, вистачило б на озброєння 500-тисячної армії.
Підготовка палестинських бойовиків проходила в СРСР повсюдно – у 165-му Навчальному центрі з підготовки іноземних військовослужбовців Генштабу в Криму, на Вищих офіцерських курсах “Постріл” у підмосковному Солнєчногорську, у диверсійних школах КДБ і ГРУ під Москвою (Балашиха), Миколаєвом (селище Привільне), Оренбургом (Тоцькі табори), у туркменському місті Мари. Там пройшли навчання тисячі палестинських терористів.
Єдиною країною, яка простягнула руку допомоги ліванським християнам, був Ізраїль.
У грудні 1975 року до ізраїльської влади звернувся майор ліванської армії християнин Саад Хаддад, який просив про надання допомоги християнському населенню півдня Лівану, і в січні 1976-го через ізраїльсько-ліванський кордон хлинув потік ізраїльської військової та гуманітарної допомоги ліванським християнам.
Майор Хаддад і 400 ліванських солдатів-християн склали кістяк Армії Південного Лівану (АПЛ), яка до 1980 року називалася Армією Вільного Лівану.
АЮЛ перебувала під контролем ізраїльських офіцерів, утримання та озброєння цього військового формування ліванських християн здійснювалося Ізраїлем. В АЮЛ, поряд із християнами, служило багато мусульман-шиїтів і друзів. Після смерті Хаддада 1984 року АЮЛ очолив генерал ліванської армії християнин Антуан Лахад. І Хаддада, і Лахада просирійський ліванський уряд оголосив “зрадниками та ізраїльськими агентами”.
Входження ізраїльських військ до Лівану в червні 1982 року фактично врятувало ліванських християн від геноциду. Ізраїльські плани зі створення в Лівані дружньої Ізраїлю християнської держави були близькі до здійснення. 23 серпня в Лівані відбулися вибори президента, на яких переміг лідер християн Башир Жмайель.
Здавалося, такий перебіг подій сприятиме миру в Лівані. Однак 14 вересня 1982 року президент Жмайель і ще 26 осіб загинули від вибуху бомби у штаб-квартирі партії “Катаїб”. Виконавцем вбивства став член соціал-національної партії Лівану Хабіб Шартуні, який був агентом сирійських спецслужб.
Після вбивства Жмайеля події в Лівані набули нового повороту. Наступного дня 15 вересня Ізраїль ввів свої війська в мусульманську частину Бейрута. Метою цієї акції було підтримання миру, придушення можливих заворушень і зачищення території від безлічі палестинських бойовиків, які переховувалися там після втечі Арафата.
Збройні формування християн, відомі під назвою “Ліванські фаланги”, займали східну частину Бейрута, тому ізраїльське командування дозволило “Ліванським фалангам” брати участь у цій операції.
Командир 96-ї мотопіхотної дивізії ізраїльської армії генерал-майор Амос Ярон, у чиїй оперативній зоні перебувала територія палестинських таборів Сабра і Шатіла, проінструктував командирів “Ліванських фаланг” – вони мали здійснити арешти терористів, які ховалися, і придушити можливі вогнища опору, при цьому фалангістам заборонялося завдавати шкоди мирному населенню.
Важливо зазначити, що “Ліванські фаланги”, на відміну від Армії Південного Лівану, жодним чином не контролювалися ізраїльським військовим командуванням, у їхньому керівництві помітну роль відігравала просирійська агентура.
У Сабрі та Шатилі фалангістами командував Елі Хобейка, чиї зв’язки з сирійською розвідкою вважаються доведеними – згодом він став міністром у просирійському уряді Лівану. Як розповів в інтерв’ю газеті “Єдіот Ахронот” Роберт Хатам, колишній на той час начальником контррозвідки “Ліванських фаланг”, для лідера фалангістів Елі Хобейка введення фалангістів до Сабри й Шатіли мало дві мети – помститися за смерть Башира Жмайєля й інших ліванських християн і… підставити ізраїльтян, і насамперед Шарона особисто.
Саме командир “Ліванських фаланг” Елі Хобейка несе повну відповідальність за різанину, вчинену християнськими бойовиками в Сабрі та Шатилі. Через 20 років, у січні 2002 року, смерть знайшла Елі, коли було підірвано його автомобіль.
А тоді 1982-го сталося ось що. 16 вересня о 6-й годині вечора на територію Сабри і Шатіли увійшли до 150 бойовиків з організації “Ліванські фаланги”, очолюваної Елі Хобейка. Християни-фалангісти були озброєні стрілецькою зброєю, ножами і сокирами. Як стверджував Роберт Хатам, розстрілів мирного населення в Сабрі та Шатилі не було – був бій, втрати були і у фалангістів, але вони з моменту входу стріляли в усе, що ворушиться, багато хто з них наковтався наркотиків і діяв “під кайфом”. Крім того, табори складалися здебільшого з бляшаних бараків – кулі й осколки легко пробивали їх наскрізь, вражаючи тих, хто перебував усередині.
У Сабрі та Шатилі християнами-фалангістами було вбито, за різними оцінками, від 500 до 2500 осіб. Точна кількість загиблих досі невідома. Переважна кількість убитих були чоловіками призовного віку і старшими. Серед них – не тільки палестинці, а й алжирці, пакистанці, вихідці з інших країн. За даними ЦРУ в таборах Сабра, Шатіла і Бурж ель-Бурежне перебували 670 бойовиків ОВП. У більшості вбитих і полонених терористів було знайдено посвідчення, видані в радянських навчальних таборах.
Щойно військовій розвідці 96-ї піхотної дивізії стало відомо, що відбувається на території Сабри і Шатіли, туди негайно ввели ізраїльські військові підрозділи, які зупинили бійню і врятували життя тисячам їхніх мешканців.
До цих подій палестинськими бойовиками було влаштовано різанину в Шекке, де загинуло три тисячі людей, різанину в Тель аль-Заатар – від 2 до 3 тисяч загиблих, убивство в бейрутському кварталі Карантіна – понад тисячу вбитих. Сабра і Шатіла стали відповіддю ліванських християн на ці постійні напади.
І тим не менше, як я вже зазначав, провину за помсту ліванських християн палестинцям-мусульманам було покладено на Ізраїль. Це шалене інформаційне цькування єврейської держави щедро фінансувалося не тільки багатими арабськими країнами, а й радянськими спецслужбами, про що вже після розвалу Союзу відверто розповів один із колишніх високопоставлених гебістів.
Уся ця політична свистопляска була ніби доповненням до ухваленої під керівництвом СРСР 1975 року з невеликою перевагою в голосах резолюції Генеральної асамблеї, яка прирівнювала сіонізм до расизму. Ось така в ті роки була політична обстановочка. Але Ізраїль не здригнувся. А вже 1991 року, коли СРСР наказав довго жити, а “соцтабір” розпався, цю, з дозволу сказати, резолюцію скасувала Генасамблея ООН із величезною перевагою в голосах.
У світовій історії було чимало обмовлених людей. Антоніо Сальєрі, як довели вчені, не труїв Моцарта. А французька королева Марія-Антуанетта не говорила на адресу селян легендарну фразу “Якщо в них немає хліба, нехай їдять тістечка” – але революціонерам потрібно було пояснити народу, за що вони хочуть стратити легковажну, але зовсім не злісну жінку.
Але набагато гірше, коли інформаційна війна ведеться проти того чи іншого народу. Євреї відчували на собі це протягом багатьох століть. Але сьогодні так бути не повинно. Потрібно говорити про це на повний голос, не переймаючись тим, що з цього приводу думає ООН та інша “світова громадськість”.
