Все залежить від контексту
Михайло ФРЕНКЕЛЬ
Ах, як все в нашому світі неоднозначно!
Ось, наприклад, мер Лондона Садік Хан відмовився вважати геноцидне гасло «Від річки до моря» однозначно антисемітським. Ця заява викликала критику навіть у однопартійців градоначальника-мусульманина
— Я не вважаю це антисемітизмом, — сказав він, — все залежить від контексту. Деякі гасла можуть бути антисемітськими, але це залежить від ситуації. В одних випадках так, вони антисемітські, в інших — ні.
Ця заява викликала критику в політичних колах Великої Британії. Тіньовий міністр ЖКГ, громад і місцевого самоврядування сер Джеймс Клеверлі через пресу нагадав меру Лондона, що означає цей лозунг:
— «Від річки до моря» — це заклик знищити єдину в світі єврейську державу. Говорити, що він не є антисемітським, абсолютно абсурдно, — заявив Клеверлі. — На тлі регулярних маршів ненависті в Лондоні Садік Хан знову підвів єврейську громаду столиці.
Однопартійці Хана теж висловили обурення. Колишній міністр і депутат від Лейбористської партії Ян Остін сказав, що цей слоган “закликає знищити Ізраїль і вбити мільйони його єврейських громадян”.
Він також висловив особисту тривогу через те, що мер Лондона “став на бік цих расистів і фанатиків”.
Гасло “Від річки до моря Палестина буде вільною” має на увазі створення між Середземним морем і річкою Йордан однієї держави – палестинської. За великим рахунком, це заклик перетворити Ерец Ісраель на юденфрай.
У Баварії та Чехії використання цього гасла визнано злочином. Влада Великої Британії, Австрії та Естонії розглядала можливість ввести аналогічну заборону.
Тут слід згадати, що 13 жовтня 2023 року, на самому початку війни в Газі, що почалася у відповідь на різанину в Пригазьї і ракетні обстріли ізраїльської території, Хан закликав Ізраїль до стриманості, заявивши, що блокада сектора Газа може призвести до «страждань» серед палестинського цивільного населення. Про ту жахливу бійню, що призвела до ізраїльського наступу, він зовсім не згадав.
Зазначимо також, що до учасників пропалестинських демонстрацій Садік Хан ставиться співчутливо. А мітинги під британськими та ізраїльськими прапорами називає расистськими і фашистськими.
Ось така ісламістська любов до гри контекстів у лондонського мера. Та хіба ж він один такий…
Перенесімося в 1994 рік в африканську країну Руанду. Рік, коли в країні сталася страшна різанина. Кількість її жертв за різними оцінками склала від 800 тисяч до одного мільйона осіб. При цьому до 90 відсотків загиблих склали люди племені тутсі, яких вбивали бандити з племені хуту. При цьому кровопролиття тривало всього три з невеликим місяці. Дослідники підрахували, що швидкість вбивств в Руанді в ті страшні дні в п’ять (!) разів перевищувала швидкість вбивств в’язнів у нацистських концтаборах в роки Другої світової війни. Також під час цих жахливих подій було зґвалтовано 250 тисяч жінок і маленьких дівчаток. Була зґвалтована і вбита навіть прем’єр-міністр країни Агата Увілінгійімана. Загинув і її чоловік, лише дітей дивом вдалося врятувати співробітнику ООН.
Страшна доля спіткала бельгійських солдатів ООН, які здалися. Керівництво бойовиків хуту вважало за необхідне нейтралізувати миротворчий контингент і вирішило розправитися з його солдатами. Бойовики племені хуту з загону «інтерахамве» підозрювали бельгійський контингент сил ООН у «симпатіях» до тутсі. За свідченнями очевидців, озвірілі нелюди спочатку кастрували всіх бельгійців, потім запхали відрізані статеві органи їм у рот і після жорстоких тортур і знущань застрелили.
Учасники ополчення — «інтерахамве» і «імпузамугамбі» — під час різанини використовували різну зброю, в тому числі вогнепальну, яку їм роздавали солдати армії. Але в основному в якості знарядь вбивства і тортур використовувалися мачете, сокири, палиці й залізні прути. Іноді вбивці спочатку відрізали своїм жертвам пальці, кисті, стопи, руки, ноги, і тільки після цього відрубували голову або розбивали череп. Свідки розповідали, що часто жертви просили своїх катів і пропонували їм гроші за те, щоб їх застрелили, а не зарубали мачете. Найчастіше і після вбивств над тілами жертв вчиняли знущання: їх розрубували на шматки і т.д. У разі труднощів на допомогу ополченцям приходили солдати армії, які мали більш важке озброєння: вони підривали зачинені двері, закидали приміщення гранатами. Нападники випалювали вогнем місця, де могли сховатися їхні жертви: будинки з важкодоступними приміщеннями, церкви, ліси і переліски…
Словом, кривавий кошмар в Газі і Руанді можна порівняти за рівнем звірства. Жах тих днів ми згадуємо сьогодні в першу чергу як продовження розповіді про те, наскільки страшні наслідки може принести розбещена пропаганда насильства і ненависті.
Руанду поетично називають землею тисячі пагорбів. Так само красиво називалася відома руандійська радіостанція – «Вільне радіо і телебачення тисячі пагорбів». Це було приватне медіа, яке, однак, отримувало фінансування від державної станції «Радіо Руанди». Всі її співробітники були хуту. І мовлення «Радіо пагорбів» відрізнялося не просто жахливою пропагандою проти тутсі, а відвертими закликами до вбивств, причому з переліком і вказівкою адрес людей, яких слід було знищити.
До того ж робилося це вкрай цинічно. Іноді в своїй пропаганді розпалювачі ненависті нібито використовували евфемізми. Так, вони, наприклад, закликали «винищувати тарганів» (а в країні всі прекрасно знали, що «тарганами» зневажливо називали тутсі). Найбільш відповідальні та розуміючі люди, включаючи посла Бельгії та співробітників низки громадських організацій, зверталися до ООН з проханням закрити цю станцію. Однак деякі впливові західні дипломати вважали, що це буде… порушенням свободи слова.
Мовляв, контекст може бути різним. А раптом вони дійсно закликають до знищення шкідливих комах?
Справедливість у Руанді певною мірою перемогла. Багато з тих, хто закликав до вбивств, понесли покарання. Правда, їм пощастило набагато більше, ніж жертвам їхньої пропаганди. У гуманних міжнародних судах найважче покарання – довічне ув’язнення. Його і отримали головні «пропагандисти смерті». Але якби могли встати з могил жертви різанини, вони напевно зажадали б для них покарання страшнішого…
Усі ці «розуміння» контекстів з боку ООН і групи західних дипломатів сприяли тому, що нелюди з племені хуту були зупинені з великим запізненням і, як результат, це призвело до сотень тисяч безневинних жертв, яких могло не бути.
Чи вчить пропагандистів ненависті чомусь історія? Ні, не вчить. Кожен з таких думає про себе: «Це не про мене. Я ж розумніший, хитріший. Я виберуся сухим з води». Але вибратися виходить далеко не у всіх.
… А втім, звичайно, в рамках свободи слова можуть бути найрізноманітніші трактування контекстів гасел і образних виразів.
Наприклад, якщо хтось скаже: «Ей, Садік Хан, пішов на х…», – то це може не обов’язково бути щось образливе, а лише побажання насиченого інтимного життя.
Чи не так?
