«Все в цій книзі — правда», – Роза Тапанова про роман Анатолія Кузнєцова “Бабин Яр”, що вийшов українською
Роза ТАПАНОВА
директорка Національного
історико-меморіального заповідника
«Бабин Яр»
«Все в цій книзі — правда». З цієї фрази почав писати свій роман Анатолій Кузнєцов, будучи хлопчиком чотирнадцяти років. У Києві. В окупації. У товстому зошиті. І саме ця книга стала одним із найточніших свідчень про те, що тут відбулося.
Анатолію було дванадцять, коли восени 1941-го він стояв біля огорожі і слухав. Він чув постріли. Чув, як замовкає місто. Чув тишу, ту особливу тишу, яка буває лише тоді, коли тільки-но сталося щось непоправне.
За деякий час він дістав зошита і почав писати. «Поняття не мав, навіщо це роблю, але мені здавалося, що так треба. Щоб нічого не забути», — пояснить він пізніше, у передмові до повного видання своєї книги.
Тепер ми знаємо точно. Записати означає зберегти. Зберегти означає не дати зникнути.
Те, що трапилось у Бабиному Яру 29–30 вересня 1941 року, — злочин нацистського режиму. Протягом двох днів було розстріляно понад тридцять три тисячі євреїв Києва. Потім яр не закрили — він працював як місце масових страт до останнього дня окупації. Близько ста тисяч жертв: євреї, роми, радянські військовополонені, українські націоналісти, пацієнти психіатричних лікарень. Нацистська машина знищення діяла тут методично, відкрито, серед міста — і місто чуло. І мовчало. У порівнянні з тими одиницями, які рятували, ховали, записували.
Але є другий злочин. І Кузнєцов пізніше описує його з не меншою докладністю, ніж перший.
Радянська влада, яка прийшла опісля, не визнала єврейського імені загиблих. Жертв перейменували на «мирних радянських громадян» — і в цьому перейменуванні було скоєно злочин проти пам’яті.
Коли в 1965 році Кузнєцов здав рукопис до видавництва, цензура вирізала все, що не вписувалось у міф про єдиний героїчний народ, що встав як один проти загарбника.
Коли у 2011 році паризьке видавництво «Robert Laffont» вирішило перевидати роман французькою мовою, то доручило цю роботу дослідниці Анні Епельбоен. Вона зробила більше, ніж просто підготувала нове видання. Вона заново переглянула і виправила переклад, повернула до тексту всі фрагменти, вирізані радянською цензурою, і написала ґрунтовну передмову. У ній вона показує, видання 1965 року було не просто відредаговане. Це була ідеологічна операція — систематичне знищення єврейської специфіки трагедії, слідів Голодомору і будь-якої критики радянської системи.
Французька дослідниця Фредерік Ляйхтер-Флак, яка написала наукову рецензію на це видання, знайшла для цього механізму точне визначення — «політичний палімпсест», тобто текст, написаний поверх знищеного оригіналу.
Таким чином радянська система залишила доказ проти себе. І ми побачили, що злочин скоїли двічі. Спочатку в Яру, потім у типографії.
А ми, українці, самі виростали всередині цього палімпсесту. Ми вчились у школах, де Бабин Яр був трагедією «радянських громадян». Ми виростали без цієї книги рідною мовою. І цензурований текст, який усе ж таки вийшов у 1966 році тиражем два мільйони примірників, — теж став свідченням. Свідченням того, як система вбиває двічі. Спочатку людей. Потім пам’ять про них.
Кузнєцов вивіз повний рукопис із СРСР у 1969 році. Повна версія вийшла наступного року в Лондоні. Лише тоді світ прочитав те, що він написав насправді.
Кузнєцов — киянин. Він писав про Київ, про наші вулиці, про людей, яких знав особисто. На Заході цю книгу ставлять поряд зі щоденником Анни Франк і «Ніччю» Елі Візеля. Але для нас ця книга є більшим. Це свідчення трагедії, але і свідчення голосу, який заглушили і який ми тепер повертаємо.
Перше українське видання вийшло лише 2009 року. Понад шістдесят років книга про Київ не існувала для Києва рідною мовою. Це запізнення — не технічна деталь. Це ще одна сторінка тієї самої історії про стирання, яку описує роман.
Нове видання, яке ви тримаєте в руках, — це не перевидання. Це повернення. Повернення голосу тому, хто мав право говорити першим. Повернення книги місту, про яке вона написана.
Є запитання, яке не дає спокою. Якщо ця книга існувала. Якщо вона була перекладена у сорока країнах. Якщо навіть цензурована версія вийшла двомільйонним тиражем — то чому механізм, який Кузнєцов описав із такою точністю, не зупинився?
Відповідь у тому, що зло, яке не було покаране, не зникає. Радянський Союз розпався, але не був засуджений. Не було Нюрнберга для ГУЛАГу. Не було трибуналу для Голодомору. Імперія змінила назву, але не природу. І Росія, яка виросла з цього непокараного спадку, 24 лютого 2022 року знову прийшла з повномасштабною війною на українську землю. Знову методичне знищення. Знову заперечення цього знищення. Знову спроба стерти і перейменувати.
Кузнєцов описав цей механізм вісімдесят років тому. Світ не має права робити вигляд, що не читав.
Україна сьогодні бореться — і в цьому опорі є щось більше за військовий спротив. Це відмова бути стертими. Відмова дати перейменувати своїх загиблих. Відмова мовчати. Так само, як колись відмовився мовчати один підліток із київського передмістя.
Кузнєцов починав цей зошит у чотирнадцять років. І саме ця деталь — ключ для нас.
Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр» веде роботу над включенням цього роману до шкільної програми і над розширенням кількості годин для вивчення теми Голокосту і Бабиного Яру в українських школах. Не тому що так заведено. А тому що ми переконані: підліток, який прочитає цю книгу сьогодні, зустрінеться з голосом свого однолітка — хлопчика, який стояв за кілька кілометрів звідси, чув те, чого не міг не чути, і вирішив не мовчати.
Наші діти здатні витримати правду — більше, ніж ми часто думаємо. Вони заслуговують на зустріч не з датами і цифрами, а з живим голосом. З людиною, яка каже: «Все в цій книзі — правда». І цьому хлопчику можна вірити саме тому, що він був там.
Ключ до «ніколи знову» не в монументах. Не в офіційних церемоніях. Він тут, у чотирнадцятирічному читачеві, який відкриває цю книгу вперше. І в тому, який він вибір зробить, коли прочитає.
Ми в заповіднику щодня працюємо з цим місцем. З його ґрунтом, з його тишею, з його відсутністю. Тут немає могил, які можна показати. Тут немає меж, які можна окреслити з точністю. Бабин Яр — це простір без дна, який продовжує вимагати від нас роботи пам’яті. Щодня. Без вихідних.
Роман Кузнєцова — частина цієї роботи. Можливо, найважливіша її частина. Бо написана не дослідником, не прокурором, не істориком із дистанцією десятиліть. А хлопчиком, який жив поряд, чув, запам’ятав і не побоявся сказати: це правда. Я бачив. Я свідчу.
Ця книга повертається до нас як доказ у справі, котру досі не закрито.
Читайте її.
«Бажаю вам миру. І свободи».
Ці слова — останні в книзі. Кузнєцов написав їх для читача, якого ніколи не бачив і не міг знати. Для вас. Для нас. Для дітей, які прочитають цю книгу вперше і яким ми зобов’язані передати не лише факти, а й розуміння того, що сталося, і відповідальність за те, що буде.
Він зробив свою частину роботи. Записав. Зберіг. Передав.
Тепер — наша черга.
