85-ті роковини трагедії Бабиного Яру

Натан Щаранський: «Бабин Яр допомагає зрозуміти та усвідомити не лише трагедію, а й силу єврейського народу»

| Номер: 09/392 September 2026

Натан Щаранський, дисидент і відомий політичний лідер, сьогодні чимало часу та сил присвячує роботі у Києві. Навіть під час війни він приїжджає до столиці України. Тому знайомі, друзі, а іноді й просто випадкові люди часто питають його: навіщо йому, єврею, це потрібне?

Натан має свою відповідь.

Насамперед, він ніколи не приховував і не приховує свого особливого ставлення до країни, де народився і виріс, і де сьогодні працює Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр», головою Наглядової ради якого він є вже десять років.

Але річ не лише в особистому зв’язку з Україною. Київ та Бабин Яр для нього нерозривно пов’язані з історією єврейського народу. І, на переконання Натана, цю історію важливо не просто зберігати – треба робити все, щоб про неї знали та пам’ятали.

Саме для цього, зокрема, десять років тому створювався Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр».

Про це та багато іншого Натан розповів у спеціальному інтерв’ю для «Єврейського оглядача», яке ми записали у Києві, в офісі-музеї Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр», напередодні 85-ї річниці трагедії.

«Місце, особливе для єврейської історії»

— Натане, що, на вашу думку, дає нам історія Бабиного Яру та Голокосту сьогодні? Наскільки вона потрібна саме зараз?

— Бабин Яр – особливе місце для мене. Щоразу, коли я приїжджаю сюди, то думаю про тисячі євреїв, убитих нацистами тут. І при цьому не можу не помітити людей, які гуляють, сприймаючи Яр не як місце трагедії, а парк для прогулянок. Життя продовжується, і це правильно. Однак і ті мами, які гуляють із дітьми, і підлітки, і закохані пари, та інші люди не повинні забувати про те, що сталося тут.

Адже Бабин Яр – це одна із найтрагічніших сторінок не лише єврейської, а й світової історії. Вона показала, наскільки світ може виявитися безпорадним перед злом і наскільки антисемітизм здатний паралізувати суспільство. І це важливо пам’ятати сьогодні, коли ми знову бачимо спроби знищити цілі народи. Подивіться на війну, яка вже п’ятий рік триває в Україні, згадайте протистояння Ізраїлю терористичним організаціям.

Тому нам дуже важливо дивитися у минуле. Воно допомагає нам зрозуміти, як правильно ставитися до того, що відбувається сьогодні, і що ми можемо зробити, щоб такі трагедії не повторювалися.

Крім того, мені здається, що Бабин Яр допомагає зрозуміти та усвідомити не лише трагедію, а й силу єврейського народу.

Навіщо потрібний Меморіальний центр?

— Ви десять років очолюєте Наглядову раду Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр» (https://babynyar.org/), яка працює в Україні. Всі ці роки ви були безпосередньо залучені до його роботи, активно підтримуєте проекти. Навіщо це вам треба?

— Меморіальний центр Голокосту «Бабин Яр» – це організація, створення якої свого часу стало відповіддю одразу на дві речі. З одного боку, на спроби знищити навіть пам’ять про цю трагедію. А з іншого – на розуміння, що для збереження пам’яті недостатньо просто поставити, наприклад, пам’ятник.

Потрібно було зробити набагато більше – показати, нагадати, зміцнити відчуття особливого значення цього місця.

Тоді, десять років тому, ми багато думали над тим, як перетворити Бабин Яр на місце, яке могло б стати не просто нагадуванням про трагедію, а й центром навчання того, як розуміти природу ненависті та як з нею боротися. У наших планах було створення великого комплексу в Бабиному Яру – музеїв, дослідницьких центрів, де ми могли б не лише розповідати про трагедію, а й вивчати її причини.

Ще до початку повномасштабного вторгнення ми розпочали цей процес – створили в Бабиному Яру унікальні об’єкти: Дзеркальне поле, на якому стоять колони з отворами від куль того ж калібру, якими були вбиті жертви нацистів, «Кристалічний Плач», а також серію інсталяцій.

Збудували Символічну синагогу у вигляді книги. Вона здобула багато міжнародних нагород. Але для нас навіть це не було головним. Для нас важливіше за все те, що в ній можна проводити єврейські церемонії, молитися за вбитих і одночасно нагадувати про те, що коли нас, десять євреїв, збирається разом, – це вже велика сила (йдеться про мін’ян – десять дорослих євреїв, які необхідні для проведення богослужіння та читання основних молитов – Прим.).

Повномасштабне вторгнення, що почалося 2022 року, перервало наші плани. Будівництво комплексу було припинено.

– Однак війна не зупинила роботу Меморіального центру?

– Ні, звичайно. Війна змінила умови нашої роботи, поставила нові завдання та змусила по-новому подивитися на те, чим ми займаємось. І я радий, що тоді – у 2022–2023 роках – ми змогли змінити напрями роботи та проектів, але при цьому зберегти найголовніше – не дали трагедії та пам’яті про її жертви зникнути.

Повернути загиблим імена

— І одним із напрямків, у якому ви почали активно працювати, стало відновлення імен жертв Бабиного Яру?

• За два дні – 29 та 30 вересня 1941 року – у Бабиному Яру було розстріляно 33 771 єврей. Для нас це не просто цифра. За кожною цифрою – людина, за кожним ім’ям – трагедія. І після десятиліть забуття ми намагаємось відновити ім’я кожного. Причому унікальність проекту «Імена» (https://babynyar.org/names/ ), в рамках якого ми відновлюємо імена загиблих, у тому, що ми не пішли класичним шляхом – просто скласти список загиблих. Ми вирішили зробити набагато масштабнішу роботу: відновити пам’ять про кожну людину, зрозуміти, ким вона була, де жила, чим займалася.

Це дуже складний процес. Нашим дослідникам доводиться буквально по крихтах збирати інформацію. Адже за роки радянської влади багато документів було знищено.

Один із останніх випадків, який вразив мене, був пов’язаний з ім’ям Соні Шейніною. В одному з архівів, де працювала наша команда, увагу дослідників привернула звичайна, на перший погляд, заява на отримання квартири. У ньому було зазначено, що до війни у ​​квартирі жила дружина Єгошуа Шейніна, яка загинула у Бабиному Яру.

Ми почали з’ясовувати: ким був Шейнін? Із кого складалася його родина? Чи мали його діти? Як звали його дружину? Ким вона була?

Крок за кроком, факт за фактом ми встановили, що Єгошуа Шейнін був відомим художнім керівником єврейської музично-хорової капели «Евоканс».

Ця капела гриміла у 1930-х роках: артисти гастролювали, а коли вони виконували народні пісні на ідиші, глядачі плакали та аплодували стоячи. Ми почали шукати інформацію про його дружину у відкритих джерелах: мемуарах, матеріалах в інтернеті. І за деякий час внесли ім’я Соні Віленської-Шейніної до нашої бази «Імена». То була ще одна маленька, але така важлива перемога для нас.

Загалом у нашій базі вже понад 29 тисяч імен жертв. І робота не припиняється навіть зараз, коли в країні триває війна.

Робота в архівах

– А над чим ще ви працюєте?

– Ми продовжили свою роботу в архівах. І тут у нас два основні напрямки: оцифрування документів та відновлення імен жертв, які загинули у Бабиному Яру.

З одного боку, наша команда активно працює в архівах України, оцифровуючи документи, пов’язані з історією єврейських громад та єврейського народу.

Нам удалося оцифрувати майже 10 мільйонів документів. Це і документи, і фотографії, і різні, на перший погляд незначні записи. Але все разом це є жива тканина історії.

Ми поповнюємо цими документами власний онлайн-архів (https://babynyar.org/archive), який доступний для дослідників, істориків та людей, які шукають історії своїх сімей. А також передаємо цифрові копії до фондів Національної бібліотеки Ізраїлю, з якою ми тісно співпрацюємо, у тому числі й у реалізації різних проектів, пов’язаних із темою колективної пам’яті.

Ми отримуємо чимало відгуків від людей, які за допомогою нашого архіву змогли знайти своїх рідних та відновити власне генеалогічне дерево.

Нещодавно своєю історією пошуку поділився Симон Зелман із Сан-Франциско. Він шукав відомості про свою прабабуся зі Славути, в архівах Національної бібліотеки Ізраїлю, а знайшов відповідь у нашому архіві. І таке буває.

А особливо вразила мене історія киянки Вікторії. У нашому архіві вона знайшла документи про рідних, які колись мешкали в одному будинку, а через покоління поріднилися. Вона розповідала, як зворушливо було бачити в архівних документах записи про родичів, уявляти, як вони жили в одному будинку, піднімалися однією сходами, навіть не підозрюючи, що колись їхні онуки стануть однією родиною!

До речі, тут є ще один дуже важливий момент: цією роботою в архівах ми не лише відкриваємо документи для всіх, хто цікавиться ними, а й рятуємо від знищення.

Війна, яка йде в Україні, – це війна, в якій неможливо передбачити, куди прилетить ракета чи де впаде реактивний безпілотник. Особливо якщо йдеться про Київ та такі прифронтові міста, як Миколаїв, Харків, Дніпро, Суми, які майже постійно перебувають під обстрілами.

А ми тут працюємо. Наші співробітники сидять у холодних архівах, де немає опалення, продовжують сканувати документи, коли перебої з електрикою. Звісно, ​​ми намагаємось максимально їх підтримувати – привозимо обігрівачі, забезпечуємо альтернативними джерелами енергії. Але всі чудово розуміють, наскільки непросто їм працювати і морально, і фізично.

Я був у Бібліотеці Вернадського, де працює один із членів нашої команди, і бачив, як все це організовано – а через тиждень після мого візиту поряд із цим місцем, у центрі міста, впав БПЛА, були великі руйнування.

Бабин Яр: від пам’яті про трагедію – до пам’яті про життя

— А яким із київських проектів ви пишаєтеся найбільше?

— Ну, знаєте, це як спитати, хто з ваших дітей вам більше до вподоби. Я люблю всі проекти, якими ми займалися та займаємося. Але один із останніх – розпис Будинка рабина за нашою синагогою – мене особливо вразив.

Його розписали нейровідмінні діти з Харкова, який живуть у стані постійних повітряних тривог та загрози обстрілу. Ми розповіли їм історію Бабиного Яру, про трагедію розійшлася тут. А вони через свої емоції передали цю історію у своїх розписах. І це щось неймовірне!

Коли я вперше увійшов у будиночок, то був просто приголомшений: які яскраві фарби, скільки радості та надії вони привнесли до цього важкого місця скорботи.

І ось це залучення дітей, їх бажання зробити так, щоб місце скорботи одночасно стало і місцем надії, – це дуже вражає.

«Зрозуміти причини нинішньої війни через минулу війну…»

— Ми поговорили про архіви, відновлення імен. А якими проектами ще сьогодні займається команда у Києві?

— Оцифрування документів в архівах та відновлення імен – це, звісно, ​​лише частина нашої роботи.

Ми активно співпрацюємо з європейськими та американськими колегами, які займаються збереженням пам’яті про Голокост, беремо участь у створенні виставок та експозицій.

Також організуємо міжнародні вебінари та воркшопи, реалізуємо волонтерські ініціативи. Зараз, наприклад, у нас працюють дві команди волонтерів, які допомагають розшифровувати рукописні документи нашого онлайн-архіву. Одна група працює з документами, написаними кирилицею, а друга – з документами на івриті та ідиші.

До того ж у другій групі зібралися євреї, які живуть в Україні, Ізраїлі, Німеччині, США, Греції… І це люди віком від 30 до 50 років. Кожен з них має свою роботу, сім’ю, але вони відгукнулися на наш заклик попрацювати з архівними документами, зберегти їх для історії. Кожен із них відчуває зв’язок з історією, зі своїм власним життям. І це викликає гордість та повагу!

Разом із видавництвом De Gruyter ми видаємо науковий журнал Eastern European Holocaust Studies, присвячений дослідженню історії Голокосту.

Крім того, ми зараз оцифровуємо фотоколекцію, яку збирали майже сім років. У ній понад 32 тисячі унікальних фотографій, які розповідають про історію єврейського життя, про війну.

І, звичайно ж, ми продовжуємо підтримувати робочий стан об’єктів, які були збудовані до війни у ​​Бабиному Яру: стежимо за їхнім технічним станом, організовуємо безкоштовні екскурсії.

І знаєте, лише за цей рік, незважаючи на війну та обстріли, понад 130 тисяч людей прийшли до Бабиного Яру на екскурсії – за пам’яттю. Багато хто не приховує, що намагається зрозуміти причини нинішньої війни через минулу війну.

І для мене, для всієї нашої команди, це ще одне підтвердження того, що ми рухаємось у правильному напрямку. І що роботу, яку ми розпочали десять років тому, треба продовжувати. Хоча б для того, щоб шукати відповіді на ці питання та робити все можливе, щоб не допустити нових воєн та насильства.

Київ, вересень 2026 року