Голос із яру, який не має стихнути
Борис Ложкін
Президент Єврейської конфедерації України
85 років тому київський яр став горнилом пекла. Але ми досі не знаємо, що було страшнішим — перший залп у натовп чи тривала тиша, якою людство відповіло на цей злочин.
29 вересня 1941 року Київ прокинувся з іншого боку історії. Два дні — і 33 724 імені, згідно з розсекреченими документами, перетворилися на порох. Насправді — понад сто тисяч. Це не просто статистика. Це більш як сто тисяч вирваних сторінок із книги життя єврейської громади, яку нацисти вирішили спалити навіть не в крематорії, а просто обірвавши кулями над урвищем.
Бабин Яр — це місце, де земля не загоюється. Кожен дощ там вимиває кістки. Але фізичні рештки — це лише частина болю. Інша — у нашій свідомості. Ми звикли говорити про Голокост як про минуле. Однак минуле має отруйну властивість повертатися, коли ми втомлюємося бути людьми.
Сьогодні, у 85-ті роковини, я дивлюся на те, що відбувається навколо, і розумію: уроки Бабиного Яру досі не вивчені. Там, у тому яру, вбивали за національність. Нині — вбивають за територію, за мову, за право бути собою. Змінюються девізи, але механізм ненависті лишається незмінним: спочатку тебе позначають ярликом, потім виключають зі спільноти, а далі — виводять на край прірви.
Для мене як Президента Єврейської конфедерації України Бабин Яр — це не лише памʼять. Це постійний допінг для совісті. Це місце, яке забороняє нам мовчати, коли хтось намагається переписати історію. Ми чуємо заяви про «порятунок євреїв» і «непорозуміння» — і згадуємо, як радянські роки десятиліттями замовчували правду, щоб не засмучувати «дружбу народів». А правда була проста: там стріляли просто за те, що людина народилася євреєм.
Ми, нащадки тих, хто вижив, і ті, хто прийшов на цю землю пізніше, маємо одну місію — зробити пам’ять активною. Не ритуальною, а дієвою. Кожен камінь у меморіалі, кожне слово в архіві, кожен урок в школі — це наш постріл у відповідь тій темряві.
Сьогодні, коли війна знову гуляє Україною, Бабин Яр набуває третього виміру. Це нагадування про те, що ціна байдужості — життя. Про те, що межа між цивілізацією та варварством проходить просто через нашу готовність захищати ближнього.
85 років — це довгий строк для юридичного терміну, але мить для вічності. Ми не маємо права дати цій миті зникнути. Доки ми пам’ятаємо — кулі не стріляють двічі в одну душу.
Вічна пам’ять жертвам. Вічна правда — тим, хто вижив, і тим, хто передає цю правду далі.
