«Бабин Яр» вплинув на моє життя», – Матвій Вайсберг, ілюстратор українського видання роману Анатолія Кузнєцова
Є книги, які вплинули на моє життя. Одна з них — «Бабин Яр».
Мені було років десять, коли я прочитав у журналі «Юність» роман Анатолія Кузнєцова. Навіть порізаний цензурою варіант (про що ми тоді не знали), справив на мене, хлопчика, неабияке враження. Правда про Бабин Яр, яку приховували, як кров з ран крізь тканину слів, проступала червоними плямами назовні.
У списках розстріляних у Бабиному Ярі є моя двоюрідна бабуся Гримбарг Соня Йосифівна, хоча я пам’ятаю з розмов батька і бабусі, що з нашої родини вона там не єдина. Та спитати вже нема в кого.
Мої батьки ніколи не приховували від мене правди про так зване «єврейське питання», або просто кажучи, антисемітизм в радянському союзі. А він був шалений. До прикладу, батько мій вступав до вишів сім разів. Вищої освіти він так і не здобув. Моя мама вступила до художнього інституту завдяки втручанню Миколи Бажана, який знав до війни її батька, мого діда, єврейського поета Матвія Гарцмана, що загинув у 1943-му, як тоді казали, «смертю хоробрих». Якби дід не загинув, він був би репресований разом з Єврейським антифашистським комітетом, де були розстріляні його друзі і знайомі — Соломон Міхоелс, Лейб Квітко, Давид Гофштейн, Іцик Фефер, Перец Маркіш.
Відігралася радянська влада на його вдові, моїй бабусі Ніні Янкелівні Басис-Гарцман. Її засудили на 10 років таборів з конфіскацією майна. Коли вертухаї прийшли за майном, конфісковувати насправді не було чого: якісь табуретки і старі спідниці.
Мама згадувала, що вертухаям було соромно дивитися в очі малим дівчаткам – моїй мамі та її сестрі. На суд мій прадід Янкель Басис привів міньян – 10 євреїв, що молилися за його невіруючу доньку. Бабі дали по року за кожного єврея.
За своє життя я багато разів перечитував «Бабин яр» Анатолія Кузнєцова. Як любив казати мій батько: «Правда не тьмяніє від повторень». Так вийшло, що доля пов’язала мене з цим місцем навіть географічно: моя художня школа знаходиться поруч з Бабиним Яром, і я, школяр, багато часу провів серед дивних пам’ятників-мацев єврейського кладовища, яке згодом було забудовано телецентром.
Я був на відкритті дивного радянського пам’ятника, де присутні питали один одного: «А хто в цьому пам’ятнику єврей?»
Багато років потому, вже за часів повномасштабного вторгнення, Роза Тапанова, директорка Національного історико-меморіального заповідника «Бабин Яр» запропонувала мені зробити мурали-розписи на території заповідника. Це була велика честь для мене.
Менора і тризуб переплелися, захищаючи Україну, тепер вже від «остаточного вирішення українського питання». «Янгол ЗСУ» з розпису веде вояків під українським прапором в бій проти нової страшної навали.
Доля вчергове пов’язала мене з цим місцем. Брати участь як художнику у виданні українського перекладу великого епохального роману Анатолія Кузнєцова – честь для мене. Писати щось на кшталт передмови — узагалі диво-дивне. Якби про це розповіли тому десятирічному хлопчику, який читав журнальний варіант «Бабиного Яру», він би в це ніколи не повірив.
Але доля і люди вибрали мене, і я вдячний.
Так переможемо!
Слава ЗСУ!
Слава Україні!
