Біробіджан на Алясці
Там, де живе народ обраний, але відморожений
Фото з Єврейського музею Аляски — автора
Олександр СМОЛЯНСЬКИЙ
Аляска продовжує мене дивувати.
Я навіть не про запаморочливу красу. А хоча б про те, що навіть тут мене всюди переслідує дух піонерів: то натикаюся в Анкориджі на «Будинок піонерів» (Pioneers House), то виявляю, що нас поселили в «Піонерську кімнату» — саме так називається наш номер. І не треба говорити, що «це не те». Все одно осад залишається.
Позавчора написав про аляскинське місто, що вмістилося в одному великому будинку, вчора в музеї Анкориджа виявив виставку, присвячену холодній війні в космосі. Найкращим експонатом були маски радянських вождів під червоним «перехідним прапором за високі показники в соціалістичному змаганні» (так і хочеться додати — одного з одним), а сьогодні півдня провів ще в одному музеї, але в якому!
В Єврейському музеї Аляски!
У найсміливіших фантазіях я б не міг повірити в його існування.
Але, як з’ясувалося, євреї були присутні на Алясці ще до її купівлі у Росії — торговці хутром, що працювали на Російсько-Американську компанію.
Після тієї вдалої «угоди» саме єврейський солдат Бенджамін Леві спустив російський прапор і підняв американський.
І першим мером Анкориджа в 1920-х обрали єврея Леопольда Давида.
У 1948 році мером став уродженець Покрова Дж. Луссак, який приїхав у 1900 році до Нью-Йорка без копійки в кишені.
Третім єврейським мером Анкориджа в 2015 році обрали Ітана Берковіца.
Мабуть, у народів півночі любов до євреїв у крові, інакше не призначили б губернатором Чукотки Романа Абрамовича.
Євреїв на Алясці шість тисяч, половина з них живе в Анкориджі. Підтримка єврейських традицій вимагає зусиль: кошерна їжа часто доставляється літаком, а визначити час початку і закінчення шабату під силу не кожному: через білі ночі не видно ні першої зірки, ні останньої.
Але євреї виживають. Їх навіть жартома називають Frozen Chosen (у вільному перекладі «Народ обраний, але відморожений»).
Навіть під час Золотої лихоманки в її епіцентрі, місті Доусон, жило 200 євреїв.
Один з них зробив щось для мене абсолютно неймовірне.
Коли золото в районі Доусона почало вичерпуватися, поповзли чутки, що в містечку Ном дорогоцінний метал валяється буквально на березі річки.
Почалася Номська золота лихоманка. І тисячі старателів помчали з Доусона в Ном, до якого було 2000 кілометрів снігів і торосів.
Пляжні розсипи не можна було застовпити — треба було просто приїхати, купити лопату і почати промивати пісок. Головне — встигнути раніше за інших. І ось дев’ятнадцятирічний єврейський хлопець Макс Гіршберг вирішує обігнати конкурентів на велосипеді.
Коли я це прочитав, то подумав, що тут якась помилка або я на місцевому холоді остаточно забув англійську.
Виявилося, все вірно — кмітливий хлопчина поїхав не «по тундрі в заметіль», а по утрамбованим зимовим поштовим і собачим трасам, по замерзлій річці Юкон. Це дозволяло тримати темп і навіть користуватися попутним вітром на льоду, де велосипед їхав швидше за упряжки.
Коли одного разу у Гіршберга порвався ланцюг, він начепив якусь ганчірку на палицю, встромив палицю за комір і, як вітрильник, продовжував свій шлях до Ельдорадо, радіючи, що велосипед, на відміну від собак, навіть годувати не треба.
Але ця історія блідне перед двома іншими, про які я дізнався в Єврейському музеї Аляски.
Перша — про те, як Аляска мало не стала Біробіджаном.
Виявляється, відразу після «Кришталевої ночі» 1938 року заступник американського міністра внутрішніх справ Гаррі Слаттері запропонував врятувати німецьких і австрійських євреїв, переселивши їх на Аляску в спеціально виділені для цього місця. Справа благородна і до того ж сприятиме розвитку американської крайньої півночі.
Замість того, щоб відправити євреїв у тепло, на південь, їх весь час норовлять послати на північ: Сталін на північний схід, американці — на північний захід.
Винахідливість Слаттері полягала в тому, що, розселивши євреїв на Алясці, він міг обійти американські обмеження на імміграцію, адже Аляска на той час формально була не штатом, а інкорпорованою територією.
Розселяти збиралися в чотирьох регіонах. Назви двох з них особливо відгукнулися в моєму серці. Перший — це Baranof Island. Другий — місто Petersburg, хоч і не має відношення до міста, де я народився, але все одно розташоване на Mitkof Island.
Хоч і був перший острів названий на честь Олександра Баранова, голови Російсько-Американської компанії, а другий — на честь російського адмірала, але погодьтеся, заганяти євреїв на острів Баранов і на острів Мітьков — це вже перебір.
До того ж Рузвельт погоджувався тільки на 100 000 іммігрантів, і євреям серед них відводилася квота в 10%.
Президент Американського єврейського конгресу попереджав, що сміливий план Слаттері створить «помилкове і шкідливе враження, ніби євреї захоплюють частину країни для поселення».
Антиімміграційне лобі лякало п’ятою колоною, троянськими конями й агентами під виглядом біженців.
Окрема інтрига — позиція губернатора Території Аляска, Ернеста Грюнінга, теж єврея. Він був проти через напружені стосунки з начальником Слаттері, міністром внутрішніх справ.
У підсумку затія провалилася.
Пізніше, щоправда, вона втілилася в романі Майкла Чебона The Yiddish Policemen’s Union, де розповідається про світ, в якому Конгрес все-таки дав хід плану Слаттері і на Алясці виник-таки великий єврейський анклав.
Друга історія, почута в єврейському музеї, вразила мене не менше за першу.
Зрозуміло, я знав про знамениту операцію з евакуації єменських євреїв до Ізраїлю в 1949-1950 роках. Але виявилося, що одним з головних її учасників була компанія Alaska Airlines.
Авіакомпанія з Аляски була в ті роки зовсім невеликою, але саме їй Джойнт доручив здійснити цю операцію. Причина була проста: щойно завершилася радянська повітряна блокада Західного Берліна, і одним з головних учасників американського повітряного мосту, який врятував два мільйони людей, була компанія Alaska Airlines. Тож пілоти цієї компанії мали унікальний досвід.
Безперервний повітряний міст — саме це було потрібно для термінової евакуації єменських євреїв після того, як в Адені в грудні 1947 року стався великий погром з десятками убитих і зруйнованими єврейськими кварталами. На тлі арабо-ізраїльської війни 1948 року це стало сигналом до того, що рятувати євреїв треба негайно.
Джойнт профінансував і спланував перевезення; британська влада дозволила створити транзитний табір; авіакомпанії (в значній мірі саме Alaska Airlines) організували сотні рейсів Аден — Ізраїль.
Правда, дозвіл на евакуацію з боку імама супроводжувався жорсткими умовами: вимогою терміново розпродати все майно, включаючи землю і худобу, тому більшість виїжджала майже без грошей.
Всю громаду, близько 50 000 євреїв, евакуювали тоді за півтора року. Подивіться на фото цих людей.
Я вийшов з музею, думаючи про те, що сталося б з цими єменськими євреями сьогодні, при хуситах та інших радощах, якби Ізраїль не врятував їх тоді. І про те, як наполегливо не бажають рятувати «страждаючих жителів Гази» їхні одновірці з 57 країн – членів Організації ісламського співробітництва.
І тут на мене чекало останнє відкриття цього дивного дня — навпроти маленького єврейського музею височіла величезна будівля Любавичського центру.
Ми, зрозуміло, зайшли. І я негайно опинився в обіймах американського рабина.
На мене тут же наклали тфілін. І це стало остаточним підтвердженням того, що день прожитий не дарма!
