Призведений в євреї
Рядити Лермонтова в одяг юдофоба, милого серцям націонал-патріотів, так само безглуздо, як висвячувати в іудеї православного Мартинова
Петро Заболотський. Лермонтов у ментику лейб-гвардії Гусарського полку (1837). Третьяковська галерея. Фото: Wikipedia / Суспільне надбання (фрагмент)
Лев БЕРДНІКОВ
Коли одного разу імператор Олександр I запитав легендарного О.П. Єрмолова про те, яку нагороду той би побажав, генерал незворушно відповів:
“Призведіть мене в німці, государю!”
Єрмолов знав, про що говорив, бо цей самодержець (так само як і інші російські царі) буквально оточив себе німцями, яких звів на найвищі посади. Подібний настрій дуже точно висловив князь П.А. В’яземський у вірші “Російський Б-г”: “Б-г бродяжных иноземцев, К нам зашедших за порог, Б-г в особенности немцев, Вот он, вот он, русский Б-г”. Та що там заїжджі іноземці, коли й про самого російського вінценосця ходили частушки: Царь наш немец прусский, Носит мундир узкий…
А тому можна сказати без натяків: бути німцем у Росії при “істинних арійцях” – імператорах завжди було почесно. Показово, що і в програмних документах одіозного “Союза русского народа” особливо підкреслювали позитивну роль німців у російській історії.
А ось бути євреєм на Русі модним і почесним ніколи не було. Це прекрасно розуміють нинішні націонал-патріоти: вони не втомлюються повторювати, що скасування графи “національність” у російських паспортах було вигідне тільки євреям, які нібито приховують своє етнічне походження, бо соромляться його. І, тим не менш, ці ж самі псевдопатріоти за своїм бажанням оголошують євреєм будь-кого, кого їм заманеться (зокрема і своїх одноплемінників-русаків). Справа сягнула таких масштабів, що навіть “сталінський сокіл” В. Бушин з газети “Завтра” змушений був вступити з такими, як він їх атестує, “ультрапатріотами” та “екстрарусофілами” в палку полеміку і назвати такі їхні потуги “фактом тяжкого і небезпечного розумового розладу”. Втім, Бушин обурюється, коли в євреї призводять людей поважних і гідних; якщо ж до них зараховують різних там нікчем, мерзотників і пройдисвітів, його, треба думати, це цілком влаштовує. Та це й зрозуміло: на його думку, для боротьби з єврейським засиллям у Росії всі засоби годні!
Агресивний пошук “історичного компромату” на єврейський етнос особливо завзято і наполегливо ведуть у сфері літератури, а саме в царині російської поезії. Нам намагаються навіяти думку, що в смерті великих поетів О.С. Пушкіна, М.Ю. Лермонтова, С.О. Єсеніна винні саме євреї, які нібито пов’язані віковічною таємною змовою проти Росії та її самобутньої культури.
Тут йтиметься про трактування “патріотами” причини загибелі М.Ю. Лермонтова. І відправною точкою наших роздумів стане гучний свого часу фільм Миколи Бурляєва “Лермонтов”. Відразу ж після виходу цієї картини на кіноекрани в Москві спостерігалися виступи дюжих бородатих молодиків на захист убієнного поета, супроводжувані погрозами на адресу сіоністів. Та й зараз, після більш ніж двох десятків років, на інтернет-порталах і сайтах раз у раз з’являються обурені послання громадян про те, що, мовляв, “нашого Лермонтова лиходійськи застрелив єврей Мартинов” і взагалі треба б усіх цих жидомасонів якнайшвидше притягнути до відповідальності.
Здавалося б, який стосунок має до євреїв людина на прізвище Мартинов? Пам’ятається, як 1987 року на одній читацькій конференції, що проходила в Бібліотеці ім. Леніна, це пояснив письменник Василь Бєлов. “Убивцю Лермонтова названо нарешті повним ім’ям, – сказав він і, зробивши багатозначну паузу, переможно оголосив: – Микола Соломонович!”
І ось на екрані виникає вражаюча сцена: дуло пістолета Мартинова спрямоване на сповненого спокійної величі російського поета. Здається, ще секунда – і пролунає постріл, і геній, за яким стоять уся Росія та її багатовікова культура, впаде від зрадницької кулі підлих інородців…
Тим часом гранично ясно: майор Микола Соломонович Мартинов (так само, як і його батько, Соломон Михайлович, який дослужився до чину полковника) був людиною православною і дворянином. Незайве при цьому знати: рід Мартинових походив від вихідця з Польщі, який прибув до Московії 1460 року. У “Загальному гербовнику дворянських родів Всеросійської імперії” можна прочитати, що “з роду Мартинових багато хто Російського Престолу служив стольниками, воєводами і в інших чинах, і їх було жалувано від Государів у 1631 та інших роках маєтками”, і до іудеїв вони жодного стосунку не мали. Серед пращурів Миколи – Савлук Федорович Мартинов, учасник військових дій проти поляків під Смоленськом 1634 року, який отримав вотчину в Рязанському повіті; Петро Іванович, воєвода в Кадомі 1704 року; Федір Михайлович, прокурор Пензенського верхнього суду, який вийшов 1777 року у відставку в чині секунд-майора. І рідний дядько Миколи, тобто рідний брат Соломона Мартинова, Дмитро Михайлович, був Кірсановським (Тамбовської губернії) предводителем дворянства.
Однак творців фільму все це, мабуть, анітрохи не переконує. Досвідчені в боротьбі з сіоністами, вони, як за рятівну соломинку, хапаються за характерне по-батькові Соломонович і на цій підставі виставляють Мартинова євреєм з усіма наслідками, що випливають звідси. До наслідків ми ще повернемося, поки ж відзначимо вперте небажання “патріотів” обтяжувати себе знанням історичних реалій своєї Вітчизни, дбайливцями якої вони себе об’являють.
Адже єврейський слід у загибелі Лермонтова (на чому, по суті, будується вся “концепція” фільму) зник би відразу, якби сценарист поставив собі резонне запитання, яким чином і з яких причин православні християни, й Мартинови зокрема, могли дати новонародженому біблійне ім’я Соломон.
Річ у тім, що в Православній церкві існує Тиждень святих праотців, і відзначається він наприкінці грудня. Народженим у цей час немовлятам іноді давали давньоіудейські імена, як чоловічі: Соломон, Давид, Самуїл, Товій, Ісаак, Іуда, Іов, Іона, так і жіночі: Сарра, Лія, Рахіль, Рут та ін. У наш час такими іменами нарікають дітей, як правило, батьки-сектанти. А перегорнувши сторінки історії трохи назад, ми знайдемо і родичку О.С. Пушкіна Сарру Юріївну Ржевську та іншу Сарру, доньку Федора Толстого (Американця). Ось, наприклад, ім’я Рафаїл було дуже популярним серед російського дворянства аж до початку XX століття. Про поширеність же таких імен, як Соломон, Самуїл, Яків, Ізраїль, Іона серед православних священнослужителів і ченців наших днів говорити зайве.
На щастя, з XVIII століття до нас дійшли “Спогади про Пугачова”, підписані ініціалами О.З. (вони зберігаються в одному з архівів США), де якраз розповідається про те, як отримав Соломон Мартинов своє не зовсім звичайне для сучасних росіян ім’я. Тут повідомляється, що від розправи пугачовців його, немовля-барчука, врятувала годувальниця, видавши за свого сина. Тоді-то мамка вирішила охрестити дитину і пішла до церкви. “А як назвати його?” – запитує священик. “А Б-г вість! – відповідає годувальниця, – вже й не знаю”. – “За святим назвемо, – вирішив священик. – На цей день святий буде Соломон-цар – так і назвемо!” Так і назвали! І примітно, що після кривавого результату дуелі з великим поетом “єврей” Мартинов піддався церковному покаянню і протягом кількох років відбував сувору епітимію в Києві. За словами сучасника, він “до кінця свого життя мучився і страждав від того, що був винуватцем смерті Лермонтова”.
У фільмі Микола Соломонович постає ходульним вульгарником, боягузом і нездарою з відсутністю будь-якого поняття про моральні принципи і любов до Вітчизни. Його стихія – заштатний провінційний трактир. Дуже привільно Мартинову з келихом вина в руці в товаристві грішних жінок, чого так бридливо цурається Лермонтов (незрозуміло тільки, якщо поручик такий пісник і непитущий, як він узагалі опинився в цьому згубному місці?). І, реанімуючи застарілий антисемітський міф, творці фільму змушують поета кинути Соломоновичу гнівні докори: “Напоїли Росію!.. Твій батько винними відкупами промишляє…” І тут, як за помахом руки, виростає постать трактирника з м’ясистою єврейською фізіономією. Він лукаво мружиться і розливає в келихи зловреде пійло – опіум для російського народу.
Але, навіюється далі, Соломонович – сошка дрібна, за ним стоять важливіші птахи, які й нацькували його на смертовбивство. І ось якісь конспіратори-підбурювачі неслов’янської зовнішності щось змовницьки нашіптують йому перед дуеллю. І стає зрозуміло: недалекий Мартинов лише виконавець чийогось лиходійського плану, остання, видима ланка в ланцюзі таємної змови проти Росії. Хто ж за ним стоїть? Відповідь на питання дає все той же екранний Лермонтов. “Бідна Росія, коли головні в ній люди з роду Нессельроде”, – елегійно вимовляє він. Почувши звучне німецьке прізвище, ви можете подумати, що поет тут мітить в іноземців, які набрали силу при дворі. Але ж ні, читачу, у цієї інвективи є інше, цілком певне національне підґрунтя. Йдеться саме про рід (тобто про походження) державного канцлера Карла Васильовича Нессельроде: його мати, баронеса Луїза Гонтар, була етнічною єврейкою протестантського віросповідання. Нині ці відомості можна отримати в будь-якому біографічному словнику чи довіднику. Не те в миколаївську епоху! Треба мати на увазі, що російський цар, який не відчував, утім, до євреїв ані найменшої симпатії, був антисемітом релігійним, але аж ніяк не расовим. Тому йому було рішуче байдуже до роду-племені матері його найближчого сановника (який, до речі, обіймав посаду міністра закордонних справ 40 років!).
І цілком зрозуміло, що єврейське коріння російського канцлера ніким тоді не афішувалося, будь-які просторікування з цього приводу мали присікатися насамперед самим імператором, і вельми сумнівно, що Лермонтов узагалі знав про них. Говорити ж про всемогутність Нессельроде, який нібито очолював Росію, теж явне пересмикування, бо відомо, що цей міністр був покірним і навіть рептильним виконавцем волі авторитарного Миколи I, яким був повністю знеособлений.
І хоча у фільмі “Лермонтов” показується ворожість до поета шефа жандармів О. Х. Бенкендорфа і самого царя (адже ж саме Микола, коли дізнався про його загибель, сказав у серцях: “Собаці собача смерть!”), усе ж таки акцент робиться саме на підступному Нессельроде. Відбувається сцена воістину фантасмагорична: дружина канцлера Марія Дмитрівна підлещується до опального поета, той же відповідає їй різко, запально, з неприхованим презирством. Далі канцлер Нессельроде вимовляє сакраментальну фразу: “Якщо не можеш купити, убий!” Не цілком, щоправда, зрозуміло, яку вигоду шукав у поручику Лермонтові дійсний таємний радник 1-го класу, чому він його так боявся і надавав такого величезного значення його поезії. Але у глядачів сумнівів з цього приводу виникнути не повинно: Лермонтов нібито поставив собі за мету докопатися до того, “як користь по Русі розтікалася, корінь зла відкрити”. Нессельроде ж, якого картали за політичну короткозорість, безініціативність (звідси іронічне прізвисько Кисельвроде), крайню реакційність, але тільки не за хабарництво, за логікою сценариста, з користолюбців – головний! Чи не тому, що єврей? (Правильніше було б сказати “напівєврей”, але, як сказав герой фільму М. Михалкова “12”, “євреїв наполовину не буває”).
І одразу все стає на свої місця: єврей Нессельроде через своїх таємних агентів-євреїв настропалив єврея ж Мартинова на вбивство російського генія, і, головне, Лермонтов усе це прекрасно розуміє і впродовж усього фільму кидає своїм супостатам – “ворогам Росії” з єврейського роду колючі уїдливі філіппіки. Подібна поведінка Лермонтова у фільмі мала б базуватися на якихось фактах або принаймні ґрунтуватися на його реальній несприйнятливості до іудейського племені. Однак насправді нічого схожого не було.
З ранньої юності Михайло Лермонтов виявляв до долі єврейського народу живий і непідробний інтерес. Безсумнівний вплив справила на нього так звана Велізька справа за оближним звинуваченням євреїв у ритуальному вбивстві, сприйнята ним з гіркотою і болем. Причому відомості про цю справу він отримував із перших рук – від адмірала М.С. Мордвинова, з яким бабуся Лермонтова була в найближчому родинному зв’язку (її брат, обер-прокурор сенату А.А. Столипін був одружений з донькою адмірала) і якого сам маленький Мішель кликав “дідусем Мордвиновим”. Саме Мордвинов подав 1827 року записку Миколі I, в якій наполягав на цілковитій невинності євреїв і прагнув увести цей тенденційний процес у рамки законності. Лише коли 1834 року справа надійшла до Державної ради (а Мордвинов був головою одного з її департаментів), йому вдалося довести, що “євреї впали жертвою змови, жертвою затьмарених упередженням і запеклих фанатизмом слідчих”. Врешті-решт Державна рада винесла вирок: “Євреїв-підсудних від суду і слідства звільнити”. Як зазначав літературознавець Л.П. Гросман, Велізька справа виглядала в очах юного поета не просто кримінальним злочином: він уперше зіткнувся тут зі звинуваченням цілого народу в бузувірстві й нелюдськості. У ньому прокинулося почуття вищої справедливості й протест, і це одушевляє його першу трагедію “Іспанці” (1830).
У центрі трагедії – доля Фернандо. Нещасний знайда, він болісно відчуває свою самотність:
…совсем, совсем забытый сирота!..
В великом Б-жьем мире ни одной
Ты не найдешь души себе родной!..
Однак коли герой знаходить сім’ю, його становище стає ще більш болісним: адже батьки у Фернандо – євреї. І важливо те, що Лермонтов виявляє тут симпатію до єврейського народу, зображуючи його морально чистим і душевно піднесеним, незважаючи на жорстокі приниження, яких він зазнавав. Розв’язка трагедії пов’язана з темою людського безправ’я: засудженням Фернандо до страти і нещастями, що обрушилися на його батька. Пафос передано у вставленій у п’єсу “єврейській мелодії”:
Плачь, Израиль! о плачь! —
твой Солим* опустел!…
Начуже в раздольи печально житье;
Но сыны твои взяты
не в пышный предел:
В пустынях рассеяно племя твое.
Головний суспільний висновок “Іспанців” – християни не мають жодного права ненавидіти і зневажати євреїв, і прірва, створена між людьми відмінністю віри, є не більше ніж забобон. На жаль, він – невід’ємна частина людської природи, злої і такої, що ухилилася від велінь Б-жества. Показово, що за трагедією Лермонтова “Іспанці” режисером Московського єврейського театру С. Міхоелсом був поставлений спектакль, декорації до якого зробив Р. Фальк.
Дослідники відзначають, зокрема, безпосередній вплив на юдофільську позицію Лермонтова драми Г.Е. Лессінга “Натан Мудрий” (1779). Можна вказати на ще одне джерело: 1830 року друг і однокашник поета по Московському університету М.Є. Шеншин переклав уривок із книжки графа Л.-Ф. Сегюра “Histoire de Juifs”, що завершувався словами: “Народ, розсіяний від часів Адріана по обличчю землі, із твердістю зберігав своє ім’я, свої звичаї, обряди, закони; і навіть у країнах, де живе пригноблений, ще не втратив надії на чудесне визволення”. Безсумнівно, Лермонтов був знайомий із цим перекладом.
А якою потужною художньою силою сповнені “єврейські мелодії” поета, навіяні творами Дж. Байрона, – “Я видал иногда, как ночная звезда…” (1830) і “Душа моя похмура…” (1836)! Між іншим, Лермонтов, з його загостреним інтересом до творця “Корсара” і “Чайльд Гарольда”, не міг не знати, що Байрон у своїй знаменитій промові в палаті лордів 1812 року виступив ревним захисником єврейства і у своїй творчості незмінно наголошував на стійкості іудеїв у їхніх тяжких нещастях. Як і в “гнаного світом мандрівника” Байрона, у Лермонтова з його “русскою душою” крізь поетичний захист стародавнього, приреченого на поневіряння народу лунають співчуття і тривога за його сучасну долю.
Сказаному анітрохи не суперечать замальовки євреїв в інших творах поета. Залишивши осторонь легковажну красуню напівєврейку Тирзу в поемі “Сашка”, подану досить блідо, не можна не згадати про світського позикодавця Шприха з драми Лермонтова “Маскарад” (1834-1835). Але, безумовно, має рацію історик В. Водовозов, який зазначив, що “цю характеристику вкладено у вуста абсолютно негативного героя Каразіна, і, звісно, вона абсолютно не характеризує ставлення Лермонтова до євреїв”. До речі, про негативних персонажів. Цікаво, що в “Герої нашого часу” Грушницький (а його прототипом був, як відомо, Микола Мартинов) звертається до Печоріна з такими словами:
“Скажи-но, добре на мені сидить мундир?.. Ох, проклятий жид!.. як під пахвами ріже!”.
Усе це повинно зміцнити нас у думці, що Мартинов з євреями і поруч не стояв, Лермонтов же до кінця свого короткого життя залишався вірним тим поглядам на іудеїв, які висловив у своїх “Іспанцях”. Тож рядити його в одяг юдофоба, милого серцям націонал-патріотів, так само безглуздо, як виряджати в євреї православного Мартинова.
І подумалося, кому можуть бути цікаві ці вправи на тему всесвітньої змови проти російської культури, де в хід ідуть явні фальсифікації, підтасовки, притягування за вуха? Адже подібний обвинувальний ухил, замішаний виключно на національній нетерпимості, спрямований на розпалювання ворожнечі між двома народами – російським і єврейським. І, крім того, це справді схоже на важкий і небезпечний розумовий розлад. Воістину племінна ворожнеча, так само як і людська дурість, кордонів не має!
* Солім – одна з назв Єрусалима (так він іменується в псалмі 136).
