“Пам’ять”: роман і суспільство
Могила В. А. Чивіліхіна на Кунцевському кладовищі. Фото: Wikipedia / Bogdanov-62
Василь ІВАНОВ
Стали ми вже призабувати про антисемітську шваль серед радянських письменників, які писали, звісно, за згодою кураторів і з ЦК КПРС, і з КДБ свої мерзенні, іноді ледь замасковані, що ще гірше, “творіння”…
Це була так звана “російська партія” в літературі. Наведу, щоб освіжити пам’ять, тільки зовсім небагато імен. На чолі Сергій Михалков і Леонід Леонов – старі загартовані партійні бійці та функціонери.
А потім треба згадати Анатолія Софронова, Михайла Алексєєва, Юрія Бондарєва, Сергія Вікулова, Анатолія Іванова, Петра Проскуріна, Єгора Ісаєва, Олександра Прокоф’єва, Всеволода Кочетова, Миколу Грибачова, Володимира Фірсова, Юрія Селезньова, Вадима Кожинова, Анатолія Передрєєва, Петра Палієвського, Сергія Семанова, Анатолія Ланщикова, Михайла Лобанова, Василя Бєлова, Валентина Распутіна, Юрія Кузнєцова, Тетяну Глушкову, Сергія Козлова (який входив до “Пам’яті”), Анатолія Буйлова та ще багатьох-багатьох, хто продовжує творити і хто прийшов їм на зміну.
Серед цієї кодли виділяється така персона, як Володимир Чивіліхін. Теж старий перевірений боєць, який підписав у липні 1969 року “лист одинадцяти” в журналі “Огонек” під заголовком “Проти чого виступає “Новый мир”?
Вершиною його діяльності (творчістю це назвати важко) став роман “Пам’ять”, суміш антиісторичних нісенітниць про те, що слов’яни – нащадки аріїв. Тут він нападає навіть на теорію Льва Гумільова, який посмів говорити про симбіоз Великоросії із Золотою Ордою. Отож тільки слов’яни, і росіяни – вперед. Але популярний був страшенно.
Такий популярний, що головне антисемітське співтовариство того часу, як вони заявляли, було названо “Пам’ять” через те, що ідеї та думки цих антисемітів повністю збігалися з ідеями та думками роману.
Ось так література впливає на маси і спонукає їх до дії.
А мені у зв’язку з цим згадався інший персонаж, дружок Чивіліхіна – мерзотник із мерзотників поет Станіслав Куняєв, який ще живий і надихає сучасних своїх послідовників, якого цінують не тільки старі й нові дружки на кшталт Проханова і Прилєпіна, а й патріарх Кирило, який надсилає йому привітання на дні народження, і навіть чомусь великий любитель поезії Олександр Лукашенко.
Думаю й інші офіційні особи теж вітали його, просто я цього не побачив.
Він заперечує Голокост, писав доноси на “Метрополь”, стверджував, що Висоцького поховали, знісши могилу героя-льотчика.
Як відомо, антисемітизму “на державному рівні” в Росії нібито немає. Але ось що пише член ради державних діячів Росії Олександр Проханов:
“Станіслав Куняєв усе життя боровся з тією могутньою і страшною силою, яка напала на Росію на початку століття і прагнула перетворити її на червону Іудею… Коли в дев’яносто першому червона Іудея повстала в усій своїй страшній руйнівній силі та перекинула державу”, він “бився серед уламків імперії, бився за кожну вулицю, кожен дім, не поступаючись ворогові цими дорогоцінними руїнами”.
Але дамо слово і самому Куняєву. До речі, на початку своєї кар’єри він був разом із “шістдесятниками”, щоправда недовго.
Згадуючи, як він кропав донос у ЦК на альманах “Метрополь”, Куняєв зізнається:
“Виступаючи проти єврейського засилля в культурі та ідеології, я не міг говорити прямо: “єврейська воля до влади”, “єврейське засилля”, “агенти впливу”, а тому мені доводилося використовувати обкатані штампи, в яких основним терміном було слово “сіонізм”. Але розумні люди, звісно ж, розуміли, що зміст мого листа набагато глибший і набагато небезпечніший, ніж той, що полягав у цьому на той час уже пошарпаному кліше… Звісно ж (до чого лукавити!), мені не було діла до того, що друкують у “Метрополі” Белла Ахмадуліна або Інна Лисянська, Арканов або Розовський, а тим паче Попов з Єрофєєвим… Мій лист був великим актом боротьби за позиції в російсько-єврейській боротьбі”.
Кумедно навіть.
Але підемо далі. Про те, як надсилали лист:
“У ці дні раптом до мене, секретаря московської письменницької організації, зайшов наш куратор із Комітету держбезпеки, він і раніше заглядав до організації, частіше до першого її секретаря Фелікса Кузнєцова або до Юрія Верченка, іноді заходив і до нас, робітничих секретарів, для того, щоб з’ясувати настрої, дізнатися, хто що накоїв, хто збирається виїжджати. За багатьма ознаками можна було зрозуміти, що це людина російська, державник, не чужа патріотичних думок і почуттів… У цю нашу зустріч перед своїм остаточним рішенням щодо передачі листа до ЦК я прямо запитав його – чи правильно я роблю.
– Скільки примірників ви вже роздали? – запитав він.
– П’ять, – відповів я.
– Запам’ятайте: не можна, щоб було більше восьми. Це ніби для службового користування”.
Із цього одкровення стає абсолютно зрозуміло, що антисемітська пропаганда велася радянськими письменниками не тільки з відома, а й зі схвалення партії та КДБ, під прямим контролем Луб’янки.
“Судячи з читацьких відгуків, сьогодні в Ізраїлі є громадяни, які дивуються – чому раптом Росія стала підтримувати ХАМАС? Але це сталося не раптом і не сьогодні. Росія давно постачає на Близький Схід зброю. Зокрема – ідеологічну. З давніх, ще радянських часів члени Спілки письменників СРСР (тепер – СП Росії) підтримують антиізраїльські настрої серед “палестинців”. За цими офіційно визнаними письменниками завжди стояла Луб’янка і високопоставлені діячі зі Старої площі (з ЦК КПРС, де зараз розташована Адміністрація Президента РФ).”, – пише Вікторія Веббер у ЖЖ.
І далі вона пише:
“Я вже розповідала про російські письменницькі десанти, які розносили антисемітські ідеї арабо-ісламським світом. У закордонних поїздках проти сіонізму виступали Чаковський, Кожевніков, Юліан Семенов… Зрозуміло, це були аж ніяк не приватні відрядження. Це була державна політика СРСР. Антисемітизм на державному рівні”.
“Мене після моїх “ідеологічних скандалів” – дискусія “Класика і ми”, листи до ЦК про “Метрополь” і про сіонізм – якщо й посилали від Спілки письменників за кордон, то найчастіше на арабський Схід – у Сирію, Ірак, Йорданію. Мовляв, говори там, що хочеш… – згадував Куняєв. – А я й радий був: в утробі великих стародавніх цивілізацій у сімдесяті-вісімдесяті роки кипіла жива, кровоточива, справжня людська історія. Не те що у вульгарній і напівживій Європі, де зустрічаєшся з якимись славістами, дрібними дисидентами, газетними папараці. Близькосхідне життя, навпаки, було трагічним, потужним, простонародним. У Дамаску і Багдаді, у священній для мусульман Кербалі й на берегах Йордану – великого струмочка людства, який подекуди перестрибнути не коштувало труднощів, – я зустрічав людей, які вміють жертвувати собою в ім’я свого народу і з ім’ям Бога на вустах” (С. Куняєв. Поезія. Доля. Росія. “Наш современник”, №10, 2002).
І нічого не соромиться. Усе як є. І тоді, і зараз.
“Майже з побожним трепетом “російський Мойсей” розповідає у своїй книзі про те, як познайомився з арабом, що розстріляв команду ізраїльських спортсменів на Мюнхенській Олімпіаді 1972 року. Він докладно описує вбивцю, руку якого потискав під час знайомства, згадує палестинських письменників, які поспішали також доторкнутися до “священної”, обвішаної золотими перснями, руки “героя”, а про загиблих ізраїльтян згадує лише мимохідь, побіжно, глузливо називаючи їх суперменами. До них у Куняєва не знаходиться ні краплі співчуття.”, – пише Веббер.
А ось і сам Куняєв про книгу “Жерці і Жертви Голокосту” заявляє:
“Чому б не випустити горілку під такою ж назвою? Адже є в Польщі горілка з етикеткою “Жидівська”. Давно пора і Великому театру після “Дітей Розенталя” поставити щось “голокостне”. Шкода, що помер Шнітке. Він би точно написав музику на лібрето Марка Розовського… А скільки в наше безрадісне життя вніс Голокост нових щорічних свят світового масштабу! День визволення Освенцима 27 січня, День в’язнів фашистських таборів 11 квітня, ювілей Нюрнберзьких законів, ювілей Ванзейської конференції, присвяченої “остаточному розв’язанню питання”, квітневе святкування Пурима, ювілей Кришталевої ночі, щорічне торжество на честь створення держави Ізраїль, не менш важливе свято – прийом Ізраїлю в ООН, червоний день календаря – скасування резолюції ООН про сіонізм як про форму расизму, щорічні вересневі дні імені Бабиного Яру, також щорічне святкування на честь повстання у Варшавському гетто, а тут ще дні Анни Франк, сторіччя від дня народження мисливця за нацистами Візенталя, на носі ювілей Януша Корчака… А як всенародно відзначила Росія і Європа 70-річчя незабутньої Кришталевої ночі!.. Одним словом, Голокост, якщо згадати гемінґвеївську формулу, це свято, яке завжди з тобою”.
Російського мерзотника, явного фашиста, який посмів з відверто людожерським глузуванням написати про велику трагедію людства, вітає сам глава російської православної церкви! Патріарх Кирил вдячний С.Куняєву за підтримку церкви, за “прагнення зберігати вірність євангельській правді, утверджувати у свідомості численних читачів високі християнські ідеали”.
І жодних кримінальних справ не порушується. Все нормально.
Але ж саме це і є державний антисемітизм.
І його гідна зміна:
“Про Куняєва в деяких колах говорити з симпатією не є комільфо, але плювати ми хотіли на це, – пише один із його послідовників Захар Прилєпін. – Можливо, Куняєв не знає про це – але він один із небагатьох людей, які виховали мене – словом і ділом”.
… Мій текст написаний для того, щоб згадали і пам’ятали.
Як співав Володимир Висоцький:
“Но надо, надо сыпать соль на раны, чтоб лучше помнить, пусть они болят!”
