«Жодного рядка неправди…»

| Номер: January 2023

25 січня 2023 року Володимирові Висоцькому могло б виповнитись 85 років

Фрагмент поштової марки 1999 року. Фото: Wikipedia / Andrei Sdobnikov

Геннадій ЄВГРАФОВ

«ДІМ НА ПЕРШІЙ МІЩАНСЬКІЙ – В КІНЦІ»

Все так і було, як він заспівав у «Баладі про дитинство»: коридорна система, «на тридцять вісім кімнаток лише одна вбиральня», і сонце, що било в «три промені, гардинами просіяне, на Євдоким Кирилича та Гісю Мойсеївну». І часи, коли «терміни величезні» вели в «етапи довгі». І полонені німці, яких гнали по всій Москві, і трофеї – «кофточки з драконами та зміями», «суцільна валізанія». І друзі – «діти колишніх старшин та майорів», які «до льодових вершин дісталися».

А йому пощастило: батько, бойовий офіцер Семен Висоцький, 1947 р. забрав сина до Німеччини, у старовинне містечко Еберсвальде, де продовжив службу після війни. Через два роки Володя повернувся до Москви з другою дружиною батька Євгенією Ліхалатовою, що ставилася до нього як до рідного сина, яку він називав “мама Женя” і з якою кілька років прожив у будинку на Великому Каретному провулку. Пам’ятаєте:

Где твои семнадцать лет?

На Большом Каретном.

Где твои семнадцать бед?

На Большом Каретном…

1953-го остаточно і безповоротно вирішив для себе питання «ким бути?»: забрав документи з будівельного та вступив до Школи-студії МХАТ.

«ТІЛЬКІ НЕ ПОРВІТЬ СРІБЛЯНІ СТРУНИ»

Гітару йому подарувала мати на 17-річчя. Друг, Ігор Кохановський, навчив найпростішим акордам. Він закохався у неї, як у дівчину. І якщо дівчата іноді зраджували його, то гітара – ніколи.

Спочатку награвав чужі пісні, а потім почав складати свої. Він писав багато і добре. Писав про все у світі. Вийшла своєрідна енциклопедія радянського життя 1960–1970-х років. Поступово склалася невимовна манера виконання: хрипкий голос, віртуозне володіння гітарою, самі пісні – серйозні, жартівливі – впливали на слухача.

В кожній епосі є культура «низу» та культура «верху». Культура майданна, народна та культура духу, заповіту та ковчега, як писав Давид Самойлов (який разом із Борисом Слуцьким та Олександром Межировим намагався допомогти Висоцькому з публікацією віршів): «під небом балаган», але «над балаганом небо…», а «мистецтво – суміш, небес та балагану».

Висоцький жив посеред балагану, але тягнувся до неба.

А в газеті «Советская Россия» в липні 1968 р. його дорікали в «вульгарності», «аморальності» та «обивательстві». Висоцький, писали автори статті – викладач Саратовського державного інституту культури Г. Мушита і кореспондент газети О. Бондарюк – «співає від імені та в ім’я алкоголіків, штрафників, злочинців, людей порочних і неповноцінних. Це розперезані хулігани, які похваляються своєю безкарністю». І, природно, як було прийнято в тодішніх «проробочних» статтях, викладач та кореспондент запитували себе: «В ім’я чого співає Висоцький?»

Відповідь самого Висоцького – «заради справедливості й тільки» – радянських «держиморд» не влаштувала: «…насправді виявляється, що ця „справедливість“ – наклеп на нашу дійсність».

А propos: у нього були не тільки відверті супротивники, як Мушита та Бондарюк, а й вороги та заздрісники, такі як антисеміт С. Куняєв, що у липневому номері відверто юдофобського журналу «Наш современник» за 1984 р. (Висоцький вже чотири роки лежав у могилі, Юрій Любимов залишився в Англії і був позбавлений радянського громадянства) опублікував статтю «Що тобі співають?», в якій стверджував, начебто Висоцький незабаром буде забутий. Але найголовніше було не це: Куняєв писав, що шанувальники поета розтоптали могилу майора Петрова, що знаходилася поруч, померлого у 1940 р. Він, звичайно, брехав – вся історія була висмоктана з пальця. Коли обурений друг Висоцького Валерій Золотухін почав оббивати пороги інстанцій, бажаючи спростувати наклеп, до нього дійшло невдоволення цих найвищих інстанцій: а чого цей Золотухін воду каламутить проти «Нашего современника»? Він же російська людина… Коментарі, як то кажуть, зайві.

МІСЦЕ ЗУСТРІЧІ

Зустріч Висоцького з кіно відбулася 1959 р. на «Мосфільмі», де Василь Ординський знімав пересічну радянську мильну мелодраму «Ровесниці», в якій Володимир зіграв епізодичну роль студента Петі і навіть не потрапив до титрів.

Про актора Висоцького країна дізналася після картини про альпіністів «Вертикаль» Станіслава Говорухіна та Бориса Дурова, що вийшла на екран у 1967 р., де він виконав роль мужнього Володі-радиста та для якої написав пісні «Тут вам не равнина, тут климат другой…» , “Если друг оказался вдруг…”, “Мерцал закат, как блеск клинка …”, “В суету городов и в потоки машин…”.

Перші пісні в кіно – «Братские могилы» та «Мне этот бой не забыть нипочем…» – він заспівав 1963-го у фільмі режисера Віктора Турова «Я родом з дитинства», де зіграв роль танкіста Володі. Проте тільки після «Вертикалі» інші режисери, коли зрозуміли, яке враження на глядача справляє артист, що співає свої пісні, які вибиваються із звичайної радянської «клюкви», стали запрошувати Висоцького зніматися у своїх картинах і часто просили написати пісні до них: Володимир Назаров – до фільму «Господар тайги», Йосиф Хейфіц – до кінострічки «Єдина», Михайло Швейцер – до фільму «Втеча містера Мак-Кінлі».

Знайомство з режисером “Вертикалі” переросте у дружбу. Через 20 років Говорухін запросить свого друга знятися в картині «Місце зустрічі змінити не можна», в основу якої ліг роман братів Вайнерів «Ера милосердя». Роль капітана Жеглова стала «зоряною годиною» Висоцького в кінематографі, – хоч за його спиною були такі ролі, як геолог Максим у «Коротких зустрічах» Кіри Муратової, підпільник Бродський в «Інтервенції» Геннадія Полоки, білогвардійський поручик Брусенцов у «Служили два товариші» Євгенія Карелова, зоолог фон Корен у картині «Погана хороша людина» Йосифа Хейфіца та арап Ібрагім Ганнібал у «Оповіді про те, як цар Петро арапа одружив» Олександра Мітти. Оцініть діапазон: від підпільника Бродського до арапа Ганнібала. Висоцькому були підвладні всі жанри: від буфонадної комедії до високої трагедії.

1980-го він знявся в ролі Дон Гуана у фільмі Михайла Швейцера «Маленькі трагедії». Це була його остання роль у кіно.

Чудову роботу Висоцького в «Поганій добрій людині» Хейфеца вдома не оцінили, зате оцінили за кордоном: 1974 р. в Італії на Міжнародному кінофестивалі в Таорміні йому було вручено приз «За кращу чоловічу роль».

«І КІНЕЦЬ ШЛЯХУ НЕВІДВОРОТНИЙ…»

1974-го хтось із журналістів його запитав: «Дехто схильний вважати, що без Висоцького не було б Театру на Таганці». Він відповів переконано та пристрасно: «Це Висоцького не було б без Таганки». Дійсно так: зустріч із Любимовим зробила з нього справжнього артиста. До його театру Висоцький прийшов випадково. У Театрі ім. Пушкіна не склалося – виходив у масовці, іноді грав у епізодах. На Таганку прийшов у вересні 1964-го. Театр тільки-но починався, у квітні Любимова призначили головним режисером у колектив, що не привертав увагу глядачів.

Алла Демидова згадувала: «Прийшов нікому не відомий молодий актор, у сірому букльованому піджаку „під твід“, потертому на ліктях, з ще не оформленим, трохи припухлим обличчям…» Прочитав Маяковського – Любимова не пройняло. Попросив заспівати – Любимов забув про всі справи, слухав, не відриваючись, майже годину. І сказав: «Приходьте, працюватимемо». А потім почав дізнаватися – хто та що. Йому радили не брати. Але він узяв і не помилився. Висоцький прослужив у театрі 25 років. І став одним з найулюбленіших артистів усього Радянського Союзу.

На сцену він вийшов уперше у вересні 1964-го у виставі «Добра людина з Сезуана» у ролі Другого Бога. А потім були «Десять днів, які потрясли світ» за книгою Джона Ріда (грав кілька ролей, у тому числі й Керенського, співав пісні «Войны и голодухи натерпелися мы всласть…» та «В куски разлетелась корона…»); «Антисвіти» (крім читання віршів співав під гітару «Оду сплетникам»), виставу за віршами військових поетів «Загиблі і живі», яку управління культури Москви хотіло заборонити («занадто багато єврейських прізвищ»), але не вийшло (співав пісні на слова Юрія Левітанського та Олександра Вертинського, в 1972 р. був призначений на роль Семена Гудзенка, віршами якого «Нас не нужно жалеть…» закінчувалася вистава).

У спектаклі «Життя Галілея» за Брехтом (1966) зіграв свою першу головну роль – Галілея. У «Послухайте!» за Маяковським (1967) був одним із п’яти Маяковських, гримів на весь голос: «Мой стих дойдет через хребты веков и через головы поэтов и правительств…». У «Пугачові» (1967) надривався у ролі Хлопуші: «Проведите меня к нему, я хочу видеть этого человека!». А потім був “Гамлет” (1971):

Я один, все тонет в фарисействе.

Жизнь прожить – не поле перейти.

А ще він зіграє у «Вишневому саду» (1975, у постановці А. Ефроса) та в «Злочині та покаранні» (1979, роль Свидригайлова), але головною виставою для нього залишався «Гамлет», в якому (на цьому сходилося багато критиків і затятих театралів) він грав самого себе – радянського Гамлета безпросвітної брежнєвської епохи. Глядачі входили до зали, а Гамлет-Висоцький, чекаючи третього дзвінка, вже сидів на сцені в джинсах і светрі, тихо перебираючи струни гітари:

Гул затих. Я вышел на подмостки,

Прислонясь к дверному косяку.

Я ловлю в далеком отголоске,

Что случится на моем веку…

За роль Галілея Висоцький отримав диплом І ступеня на фестивалі «Московська театральна весна» (1969), спектакль «Гамлет» у 1976 р. був удостоєний Гран-прі на фестивалі БІТЕФ у Югославії. Висоцький дев’ять років грав свого Гамлета. Востаннє зіграв 13 липня 1980 р. Це був його останній вихід на сцену Таганки.

ПУРЕРВАННИЙ ПОЛІТ

Коли хрущовське «потепління» відчинило не кватирку – вікно, і радянські глядачі змогли нарешті побачити гарне зарубіжне кіно, 1959-го у всіх кінотеатрах величезної країни з незвичайним успіхом демонструвалася картина режисера Андре Мішеля «Чаклунка», в якій «чаклунку» (такою вважають героїню картини мешканці північної глибинки) зіграла молода Марина Владі. Фільм став сенсацією радянського кінопрокату, Владі – кумиром радянської публіки. Того ж 1959-го її з тріумфом зустрічали в Москві, 1965-го вона була гостею IV Московського міжнародного кінофестивалю, 1967-го – п’ятого. Ось цього її приїзду і відбулася зустріч з Висоцьким у Театрі на Таганці, на сцені якого йшла репетиція єсенинського «Пугачова».

Він давно мріяв познайомитись із Мариною Владі. Від закоханості до весілля минуло три роки. Вони подолали всі перешкоди, що стояли на їхньому шляху, і розписалися 1 грудня 1970 р. у найвідомішому в Москві Грибоєдівському загсі, але без зайвого пафосу та урочистості: і наречений, і наречена мали за плечима досвід подружнього життя, в обох були діти від колишніх шлюбів.

І почалося життя на дві країни – на щільно зачинений Радянський Союз та відкриту вільну Францію.

Владі мала рацію, коли писала, що, якби не було цього одруження, Висоцького просто знищили б, а при ній чіпати не наважувалися. Заради нього вона навіть вступить у Французьку комуністичну партію, що допомагало всім її проханням до влади надавати певної ваги і навіть полегшити «її Володі» отримання закордонного паспорта.

Вона покаже йому вільний світ, вона стане його ангелом-охоронцем – витягуватиме з важких життєвих колотнеч. Він відгукнеться віршами, в останньому напише:

Мне меньше полувека – сорок с лишним,

Я жив тобой и Господом храним…

Окрім цього останнього вірша – «И снизу лед, и сверху. Маюсь между…», він присвятить їй свої найкращі пісні: «Здесь лапы у елей дрожат на весу…», «Дом хрустальный на горе для нее…».

Восени 1987 р. вона видасть у Парижі до болю відверту книгу-сповідь про свого чоловіка «Перерваний політ» (у Москві вийде 1989-го і викличе найсуперечливіші оцінки: у кожного свій Висоцький – Владі написала про свого).

Політ Висоцького перерветься 25 липня 1980 р. Алла Демидова, яка грала в «Гамлеті» Королеву, записала у щоденник: «18 липня 1980 р. Знову „Гамлет“. Володя зовні спокійний… Зосереджений. Текст не забуває. Хоча в сцені „мишоловки“ знову втік за лаштунки – знову погано із серцем. Вбіг на сцену дуже блідий, але до своєї репліки. Нашу сцену зіграли рівно… Духота! Бідолашна публіка! Ми час від часу вибігаємо на повітря в театральне подвір’я, а вони сидять тихо і напружено. Втім, вони в легкому літньому одязі, а на нас – чиста вовна, ручна робота, дуже товсті светри та сукні. Все давно вологе. На поклони майже виповзаємо від втоми. Я пожартувала: “А слабо, хлопці, зіграти ще раз”. Ніхто навіть не посміхнувся, і тільки Володя раптом гостро глянув на мене: „Слабо, кажеш. А ну як – не слабо! “. Розумію, що всього лише „слова, слова, слова…“ але, знаючи Володін азарт, я про всяк випадок відмежовуюся: „Ні вже, Володєчко, встигнемо зіграти наступного разу – 27-го…“

Не встигли – зіграти не судилося…

26-го на сцену вийшов Юрій Любимов і сказав:

„У нас велике горе… Помер Висоцький…“»

«Я когда-то умру – мы когда-то всегда умираем…»

«Чуть помедленнее кони, чуть помедленнее…»

«И ту, которую одна, недолюбил, недолюбил…»

«Вдоль дороги все не так, а в конце – подавно…»

Після смерті Висоцького Любимов зняв «Гамлета» з репертуару.

«ВОНИ ЛЮБИТИ ВМІЮТЬ ТІЛЬКИ МЕРТВИХ»

За своє творче життя він знявся більш ніж у 25 фільмах, зіграв понад 20 ролей на сцені Театру на Таганці та написав понад 900 пісень. Держава його роботу ні в кіно, ні в театрі не оцінила. 26 липня 1980 р. газета «Вечерняя Москва» помістила оголошення в траурній рамці, в якому Міністерства культури СРСР і РРФСР, Держкіно СРСР, профспілка працівників культури та Театр на Таганці «з глибокою скорботою» сповіщали про «раптову смерть артиста театру Володимира Висоцького».

Лише 1987 р., другого року перебудови, Висоцький був посмертно удостоєний Державної премії СРСР «за створення образу Жеглова у телевізійному художньому фільмі «Місце зустрічі змінити не можна» і авторське виконання пісень».

ХОЧУ И БУДУ

Влітку 1970 р. у перервах між двома спектаклями («Загиблі та живі» та «Антисвіти») робітник сцени Анатолій Меньшиков (пізніше став актором Театру ім. Вахтангова) попросив акторів, зайнятих у цих спектаклях, відповісти на запитання анкети.

Наведу з неї лише три відповіді Висоцького.

Улублений театр, спектакль: «Театр на Таганці, „Живий“».

Історична особа, що викликає в тебе відразу: «Гітлер і йому подібні».

Чи хочеш ти бути великим і чому? «Хочу і буду. Чому? Ну це вже, знаєте!..»

Публікується в скороченні